Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Від незручності або навмисне (ніхто б не міг розібрати цього) він довго не відпускав рук, коли шаль вже була надіта, і як ніби обіймав молоду жінку.

Вона граціозне, але все посміхаючись, відсторонилася, повернулась і глянула на чоловіка. У князя Андрія очі були закриті: таким він здавався втомленим і сонним.

— Ви готові? — запитав він дружину, обходячи її поглядом.

Князь Іполит квапливо одягнув свій редингот, який у нього, по-новому, був довший як до п'ят, і, плутаючись у ньому, побіг на ганок за княгинею, яку лакей підсаджував в карету.

— Княгиня, до побачення [Princesse, au revoir], — крикнув він, плутаючись мовою так само, як і ногами.

Княгиня, підбираючи сукню, сідала в темряві карети; чоловік її оправляв шаблю; князь Іполит, під приводом прислуговування, заважав усім.

— Да-звольте, пане, — сухо-неприємно звернувся князь Андрій російською до князя Іполита, який заважав йому пройти.

— Я тебе чекаю, П'єре, — ласкаво і ніжно промовив той же голос князя Андрія.

Форейтор рушив, і карета загриміла колесами. Князь Іполит сміявся уривчасто, стоячи на ганку і ждучи віконта, якого він обіцяв підвезти до дому.

— Ну, мій дорогий, ваша маленька княгиня дуже мила [Eh bien, mon cher, votre petite princesse est très bien, très bien], — сказав віконт, усівшись в карету з Іполитом. Дуже мила [Mais très bien]. — Він поцілував кінчики своїх пальців. —. І зовсім, зовсім француженка [Et tout-à-fait française].

Іполит, пирснувши, засміявся. .

— А чи знаєте, ви жахливі з вашим невинним виглядом [Et savez—vous que vous êtes terrible avec votre petit air innocent], — продовжував віконт. — Я шкодую бідного її чоловіка, цього офіцерика, який корчить з себе можновладну особу [Je plains le pauvre mari, ce petit officier, qui se donne des airs de prince régnantl].

Іполит пирхнув ще й крізь сміх промовив:

— А ви говорили, що російські жінки не варті француженок. Треба вміти [Et vous disiez, que les dames russes ne valaient pas les dames françaises. Il faut savoir s'y prendre].

П'єр, приїхавши вперед, як своя людина, пройшов до кабінету князя Андрія і негайно ж, за звичкою, ліг на диван, узяв з полиці першу-ліпшу книгу (це були Записки Цезаря) і взявся опершись, читати її з середини.

— Що ти зробив з mademoiselle Шерер? Вона тепер зовсім захворіє, — сказав князь Андрій, входячи в кабінет і потираючи маленькі білі ручки.

П'єр повернувся всім тілом, так що диван заскрипів, обернув жваве обличчя до князя Андрія, посміхнувся і махнув рукою.

— Ні, цей абат дуже цікавий, але тільки не так розуміє справу ... Як на мене, вічний мир можливий, але я не вмію, як це сказати ... Але тільки не політичною рівновагою.

Князь Андрій не цікавився, мабуть, цими абстрактними розмовами.

— Не можна, мій милий [ mon cher], всюди все говорити, що тільки думаєш. Ну, що ж, ти зважився, нарешті, на що-небудь? Кавалергард ти будеш чи дипломат? — запитав князь Андрій після хвилинного мовчання.

П'єр сів на диван, підібгавши під себе ноги.

— Можете собі уявити, я все ще не знаю. Ні те, ні інше мені не подобається.

— Але ж треба на щось зважитися? Батько твій чекає.

П'єр з десятирічного віку був посланий з гувернером-абатом за кордон, де він побув до двадцятирічного віку. Коли він повернувся в Москву, батько відпустив абата і сказав молодій людині: "Тепер ти їдь до Петербурга, роздивися і вибирай. Я на все згоден. Ось тобі лист до князя Василя, і ось тобі гроші. Пиши про все, я тобі у всьому допомога ". П'єр вже три місяці вибирав кар'єру і нічого не робив. Про цей вибір і говорив йому князь Андрій. П'єр потер собі лоба.

— Але він масоном повинен бути, — сказав він, маючи на увазі абата, якого він бачив на вечорі.

— Все це маячня, — зупинив його знову князь Андрій, — поговоримо краще про справу. Був ти в кінної гвардії? ..

— Ні, не був, але ось що мені прийшло в голову, і я хотів вам сказати. Тепер війна проти Наполеона. Якщо б це була війна за свободу, я б зрозумів, я б перший вступив у військову службу; але допомагати Англії та Австрії проти найвеличнішої людини в світі ... це недобре.

Князь Андрій тільки знизав плечами на дитячі речі П'єра. Він зробив вигляд, що на такі дурниці не можна відповідати; але дійсно на цей наївне запитання важко було відповісти що-небудь інше, ніж те, що відповів князь Андрій.

— Якщо б всі воювали тільки за своїми переконаннями, війни б не було, — сказав він.

— Це і було б чудово, — сказав П'єр.

Князь Андрій посміхнувся.

— Дуже може бути, що це було б прекрасно, але цього ніколи не буде ...

— Ну, для чого ви йдете на війну? — запитав П'єр.

– Для чого? Я не знаю. Так треба. Крім того, я йду ... — Він зупинився. — Я йду тому, що це життя, яку я веду тут, це життя — не по мені!

VІ

У сусідній кімнаті зашуміло жіноче плаття. Наче прокинувшись, князь Андрій стрепенувся, і обличчя його набрало той же вираз, який воно мало у вітальні Ганни Павлівни. П'єр спустив ноги з дивана. Увійшла княгиня. Вона була вже в іншому, домашньому, але настільки ж елегантному і свіжому платті. Князь Андрій встав, чемно посунувши їй крісло.

— Чому, я часто думаю, — заговорила вона, як завжди, французькою, поспіхом і клопітно усаджуючись в крісло, — чому Анет не вийшла заміж? Як ви всі дурні, messieurs, що на ній не одружилися. Ви мене вибачте, але ви нічого не розумієте в жінках. Який ви сперечальник, мсьє П'єре!

— Я і з чоловіком вашим все спорю; не розумію, навіщо він хоче йти на війну, — сказав П'єр, без будь-якого засоромлення (дуже звичайного в ставленні молодого чоловіка до молодої жінки) звертаючись до княгині.

Княгиня стрепенулася. Мабуть, слова П'єра дошкулили її до живого.

— Ах, ось я те ж кажу! — сказала вона. — Я не уловлюю, рішуче не розумію, чому чоловіки не можуть жити без війни? Чому ми, жінки, нічого не хочемо, нічого нам не потрібно? Ну, ось ви будьте суддею. Я йому все говорю: тут він ад'ютант у дядьки, саме блискуче становище. Всі його так знають, так цінують. Днями у Апраксіних я чула, як одна дама запитує: "Це відомий князь Андрій?" Чесне слово! [ "C'est ça le fameux prince André?" Ma parole d'honneur!] — Вона засміялася. — Він так всюди прийнятий. Він дуже легко може бути і флігель-ад'ютантом. Ви знаєте, государ дуже милостиве говорив з ним. Ми з Анет бесідували і згодились, що це дуже легко було б влаштувати. Як ви думаєте?

П'єр поглянув на князя Андрія і, підмітивши, що ця розмова не подобається його другу, нічого не відповідав.

— Коли ви їдете? — запитав він.

— Ах, не кажіть мені про цей від'їзд, не кажіть! Я не хочу про це чути [Ah! ne me parlez pas de ce départ, ne m'en parlez pas. Je ne veux pas en entendre parler], — заговорила княгиня таким капризно-грайливим тоном, яким вона цвенькала з Іполитом у вітальні і який так, очевидно, не пасував до сімейного гуртка, де П'єр був як би учасником. — Сьогодні, коли я подумала, що треба порушити всі ці дорогі відносини ... І потім, ти знаєш, André? — Вона значуще кліпнула чоловікові. — Мені страшно! Страшно! [J'ai peur, j'ai peur!] — прошепотіла вона, здригаючись спиною.

Чоловік подивився на неї з таким виглядом, ніби він був здивований, примітивши, що хтось ще, крім його і П'єра, знаходився в кімнаті; проте з крижаною шанобливістю запитально обізвався до дружини:

— Чого ти боїшся, Ліза? Я не можу зрозуміти, — сказав він.

— Ось як всі чоловіки егоїсти; всі, всі егоїсти! Сам через свої забаганки, Бог знає навіщо, кидає мене, замикає в село саму одну.

— З батьком і сестрою, не забудь, — тихо сказав князь Андрій.

— Все одно одна, без моїх друзів ... І хоче, щоб я не боялася.

Тон її вже був буркотливий, губка піднялася, надаючи лицю не радісний, а звірячий, білячий вираз. Вона замовкла, ніби знаходячи непристойним говорити при П'єрі про свою вагітність, тоді як в цьому і полягала суть справи.

— Все-таки я не зрозумів, чого ти боїшся [de quoi vous avez peur], — повільно промовив князь Андрій, не зводячи очей з дружини.

Княгиня почервоніла і відчайдушно змахнула руками.

— Ні, Андрій, ти так змінився, так змінився ... [Non, André, je dis que vous avez tellement, tellement changé]

— Твій доктор велить тобі раніше лягати, — сказав князь Андрій. — Ти б йшла спати.

Княгиня нічого не мовила, і раптом коротка з вусиками губка затремтіла; князь Андрій, вставши і знизавши плечами, пройшовся по кімнаті.

П'єр здивовано і наївно дивився через окуляри то на нього, то на княгиню і заворушився, як ніби він теж хотів встати, але знову передумав.

– Що до того, що тут мсьє П'єр, — раптом сказала маленька княгиня, і гарненьке обличчя її раптом розпустилося в слізну гримасу. — Я тобі давно хотіла сказати, André: за що ти до мене так перемінився? Що я тобі зробила? Ти їдеш в армію, ти мене не жалієш. За що?

— Lise! — тільки прошипів князь Андрій; але в цьому слові були і прохання, і загроза, і, головне, запевнення в тому, що вона сама покається в своїх словах; але вона квапливо продовжувала:

— Ти поводишся зі мною, як з хворою або з дитиною. Я все бачу. Хіба ти такий був півроку тому?

— Lise, я прошу вас перестати, — процідив князь Андрій ще виразніше.

П'єр, який все більше і більше приходив в хвилювання під час цієї розмови, встав і підійшов до княгині. Він, здавалося, не міг переносити виду сліз і сам готовий був заплакати.

— Заспокойтеся, княгиня. Вам це так здається, тому що, я вас запевняю, я сам зазнав ... чому ... тому що ... Ні, вибачте, чужий тут зайвий ... Ні, заспокойтеся ... Прощайте ...

Князь Андрій зупинив його за руку.

— Ні, постривай, П'єре. Княгиня так добра, що не захоче позбавити мене задоволення провести з тобою вечір.

— Ні, він тільки про себе думає, — промовила княгиня, вже не утримуючи сердитих сліз.

— Lise, — сказав сухо князь Андрій, піднімаючи тон на ту сходинку, яка показує, що терпіння виснажене.

Раптом сердитий білячий вираз красивого личка княгині замінився привабливим виразом страху, що збуджує співчуття; вона спідлоба глянула своїми прекрасними очима на чоловіка, і на обличчя її заявився той боязкий вираз визнання, який буває у собаки, що швидко, але слабо помахує опущеним хвостом.

— Боже мій, Боже мій! [Mon dieu, mon dieu!] — промовила княгиня і, підібравши одною рукою складку сукні, підійшла до чоловіка і поцілувала його в лоб.

— Прощай, [Bonsoir, Lise] — проказав князь Андрій, встаючи і ґречно, як у сторонньої, цілуючи руку.

Друзі мовчали.