Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

В одному, більш чоловічому, центром був абат; в іншому, молодому, — красуня княжна Елен, дочка князя Василя, і гарненька, рум'яна, але надто повна як на свою юність, маленька княгиня Болконська. У третьому — Мортемар і Ганна Павлівна.

Віконт був миловидний, з м'якими рисами і прийомами, молодий чоловік, який, очевидно, вважав себе знаменитістю, але, по вихованості, скромно надавав користуватися собою тому товариству, в якому він знаходився. Ганна Павлівна, очевидно, пригощала ним своїх гостей. Як хороший метрдотель подає як щось надприродне-прекрасне той шматок яловичини, який їсти не заманеться, якщо побачити його в брудній кухні, так у нинішній вечір Ганна Павлівна сервірувала своїм гостям спочатку віконта, потім абата, як щось неземне-витончене. У гуртку Мортемара заговорили одразу про вбивство герцога Енгієнського. Віконт сказав, що герцог Енгієнській загинув від своєї шляхетності і що були своєрідні причини озлоблення Бонапарта.

— Ах, так! Розкажіть нам це, віконт [— Ah! voyons. Contez-nous cela, vicomte,]— сказала Ганна Павлівна, з радістю відчуваючи, як чимось, що нагадує Людовика XV [à la Louis XV], відгукувалася ця фраза.

Віконт вклонився на знак покори і ґречно посміхнувся. Ганна Павлівна зробила коло круг віконта і запросила всіх слухати його розповідь.

— Віконт був особисто знайомий з герцогом [— Le vicomte a été personnellement connu de monseigneur], — шепнула Ганна Павлівна одному. — Віконт дивовижний майстер розповідати [—Le vicomte est un parfait conteur], — промовила вона іншому. — Як зараз видно людину доброго виховання [—Comme on voit l'homme de la bonne compagnie ], — сказала вона третьому; і віконт був поданий товариству в самому витонченому і вигідному для нього світлі, як ростбіф на гарячому блюді, посипаний зеленню.

Віконт хотів уже почати свою розповідь і тонко посміхнувся.

— Переходьте сюди, мила Елен [chère Hélène], — сказала Ганна Павлівна красуні княжні, яка сиділа віддалік, складаючи центр іншого гуртка. Княжна Елен посміхалася; вона піднялася з тією ж незмінною посмішкою цілком гарної жінки, з якою вона увійшла до вітальні. Злегка шумуючи своєю білою бальною робою, прибраною плющем і мохом, і виблискуючи білизною плечей, глянцем волосся і діамантів, вона пройшла між чоловіками, які розступилися і прямо, не дивлячись ні на кого, але всім посміхаючись і як би люб'язно надаючи кожному право милуватися красою свого стану, повних плечей, дуже відкритих, за тодішньою модою, грудей і спини, і як ніби вносячи з собою блиск балу, підійшла до Ганни Павлівни. Елен була така гарна, що не тільки не було в ній помітно й тіні кокетства, але, навпаки, їй начебто соромно було за свою безперечну і понадміру сильно і переможно діючу красу. Вона ніби хотіла і не могла применшити дію своєї краси.

— Що за красуня! [— Quelle belle personnel] — говорив кожен, хто її бачив. Наче вражений чимось надзвичайним, віконт знизав плечами і опустив очі в той час, як вона осідала перед ним і освітлювала і його все тою ж незмінною посмішкою.

— Пані, я здається, боюся за своє вміння перед такою публікою [— Madame, je grains pour mes moyens devant un pareil auditoire], — сказав він, нахиляючи з усмішкою голову.

Княжна, опершись своєю відкритою повною рукою на столик, не знайшла за потрібне що-небудь сказати. Вона, посміхаючись, чекала. Весь час розповіді вона сиділа прямо, поглядаючи іноді то на свою повну чудесну руку, що легко лежала на столі, то на ще більш красиві груди, на яких вона підправляла діамантове намисто; оправляла декілька разів складки свого плаття і, коли розповідь справляла враження, озиралася на Ганну Павлівну і негайно ж приймала той самий вираз, який був на обличчі фрейліни, і потім знову заспокоювалась в сяючій посмішці. Слідом за Елен перейшла і маленька княгиня від чайного стола.

— Зачекайте, я візьму мою роботу [— Attendez—moi, je vais prendre mon ouvrage ]— промовила вона. Що ж ви? Про що ви думаєте? [—Voyons, à quoi pensez—vous?] — звернулася вона до князя Іполита. Принесіть мій ридикюль [— Apportez—moi mon ridicule].

Княгиня, посміхаючись і говорячи зо всіма, раптом здійснила перестановку і, сівши, весело причепурилась.

— Тепер мені добре, — примовляла вона і, попросивши починати, взялася до роботи.

Князь Іполит переніс їй ридикюль, перейшов за нею і, близько підсунувши до неї крісло, сів біля неї.

Милий Іполит [Le charmant Hippolyte] вражав своєю надзвичайною схожістю з сестрою-красунею і ще більш тим, що, незважаючи на схожість, він був вражаюче дурний собою. Штрихи його обличчя були ті ж, як і у сестри, але у тій все висвітлювалося життєствердною, самовдоволеною, молодою, незмінною посмішкою і надзвичайною, античною красою тіла; у брата, навпаки, те ж лице було отуманено ідіотизмом і незмінно виражало самовпевнену гидливість, а тіло було худорляве і слабе. Очі, ніс, рот — все стискалося як ніби в одну невизначену і нуднувату гримасу, а руки і ноги завжди брали неприродне положення.

— Це не історія про привидів? [— Ce n'est pas une histoire de revenants?] — спитав він, сівши біля княгині і квапливо притуливши до очей свій лорнет, як ніби без цього інструменту він не міг почати говорити.

— Зовсім ні [— Mais non, mon cher], — знизуючи плечами, сказав здивований оповідач.

— Справа в тому, що я терпіти не можу історій про привиди [— C'est que je déteste les histoires de revenant,] — сказав князь Іполит таким тоном, що видно було, — він сказав ці слова, а потім вже уторопав, що вони означали.

Через самовпевненість, з якою він говорив, ніхто не міг зрозуміти, чи дуже розумно або дуже нерозумно те, що він сказав. Він був в темно-зеленому фраку, в панталонах кольору тіла переляканої німфи [cuisse de nymphe effrayée], як він сам говорив, в панчохах і черевиках.

Віконт розповів дуже симпатичний анекдот, що ходив тоді про те, що герцог Енгієнський таємно їздив до Парижа для побачення з актрисою Жорж [m-lle George] і що там він стрінувся з Бонапарте, який теж послуговувався милостями знаменитої актриси, і що там, зустрівшись з герцогом, Наполеон випадково впав в ту безтямність, якою він страждає, і перебував у волі герцога, чим герцог не скористався, але що Бонапарте згодом за оцю великодушність і відплатив смертю герцогу.

Розповідь була дуже милою і цікавою, особливо в тому місці, де суперники раптом розпізнають один одного, і дами, здавалося, були схвильовані.

— Чудово [Charmant], — сказала Ганна Павлівна, озираючись запитально на маленьку княгиню.

— Чудово [Charmant], — прошепотіла маленька княгиня, встромляючи голку в роботу, як ніби в знак того, що інтересність і принадність розповіді заважають їй продовжувати роботу.

Віконт оцінив цю безмовну похвалу і, вдячно усміхнувшись, став продовжувати; але в цей час Ганна Павлівна, яка все поглядала на страшного для неї молодого чоловіка, помітила, що він щось занадто гаряче і гучно говорить з абатом, і поспішила на допомогу до небезпечного місця. Дійсно, П'єру вдалося зав'язати з абатом розмову про політичну рівновагу і абат, мабуть, зацікавлений простодушним запалом молодої людини, розвивав перед ним свою улюблену ідею. Обидва надто жваво і невимушено слухали і говорили, і саме це не приглянулося Ганні Павлівні.

— Засіб — європейська рівновага і народне право [droit des gens], — говорив абат. – Достатньо одній могутній державі, як Росія, прославленій за варварство, стати безкорисливо на чолі союзу, що має на меті рівновагу Європи, — і вона врятує світ!

— Як же ви відшукаєте таку рівновагу? — почав було П'єр; але в цей час підійшла Ганна Павлівна і, суворо зирнувши на П'єра, запитала італійця про те, як він переносить тутешній клімат. Лице італійця раптом змінилося і прийняло образливий удавано-солодкий вираз, який, мабуть, був звичний йому в розмові з жінками.

— Я так зачарований красою розуму і освіти товариства, особливо жіночого, в яке я мав щастя бути прийнятий, що не встиг ще подумати про клімат, — сказав він.

Не випускаючи вже з поля зору абата і П'єра, Ганна Павлівна для зручності спостереження приєднала їх до сукупного гуртка.

В цей час у вітальню увійшла нова особа. Нова особа це був молодий князь Андрій Болконський, чоловік маленькій княгині. Князь Болконський був невисокого зросту, дуже доладний молодий чоловік з рельєфними і сухими рисами. Все в його фігурі, починаючи від притомленого погляду нудьгуючої людини, до тихого розміреного кроку, підкреслювало саму різку протилежність з його маленькою жвавою дружиною. Йому, мабуть, всі бувші у вітальні не тільки були знайомі, але вже остогидлі йому так, що й дивитися на них і слухати їх йому було дуже нудно. З усіх же осіб, що приїлися йому, лице його гарненької дружини, здавалося, більше всіх йому набридло. З гримасою, яка нівечила його славне обличчя, він відвернувся від неї. Він поцілував руку Ганни Павлівни і, мружачись, оглянув все товариство.

— Ви збираєтеся на війну, князь? [ — Vous vous enrôlez pour la guerre, mon prince?] — сказала Ганна Павлівна.

— Генералу Кутузову [Le général Koutouzoff,] — сказав Болконський, ударяючи на останньому складі zoff, як француз?— завгодно мене до себе в ад'ютанти [a bien voulu de moi pour aide-de-camp...]

— А Ліза, ваша дружина? [Et Lise, votre femme?]

— Вона поїде в село.

— Як вам не гріх позбавляти нас вашої чарівної дружини?

— André, — сказала його дружина, обзиваючись до чоловіка тим же кокетливим тоном, яким вона зверталася і до сторонніх, — яку історію нам розповів віконт про m-lle Жорж і Бонапарта!

Князь Андрій примружився і відвернувся. П'єр, який з часу входу князя Андрія у вітальню не спускав з нього радісних, доброзичливих очей, підійшов до нього і взяв його за руку. Князь Андрій, не озираючись, зморщив обличчя в гримасу, яка виражала досаду на того, хто чіпає його за руку, але, побачивши усміхнене обличчя П'єра, посміхнувся несподівано-добрим і приємним усміхом.

— Ось як! .. І ти у великому світі! — сказав він П'єру.

— Я знав, що ви будете, — відповідав П'єр. — Я приїду до вас вечеряти, — додав він тихо, щоб не заважати віконту, який продовжував свою розповідь. — Можна?

— Ні, не можна, — сказав князь Андрій, сміючись, потиском руки даючи знати П'єру, що цього не потрібно питати.