Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Je ne sais pas à quel point il a eu le droit de le dire]

— Ніякого [Aucun], — заперечив віконт. — Після вбивства герцога навіть самі упереджені люди перестали бачити в ньому героя. Якщо він і був героєм для деяких [ même ça été un héros pour certaines gens], — сказав віконт, звертаючись до Ганни Павлівни, — то після убивства герцога одним мучеником стало більше на небесах і одним героєм менше на землі [depuis l'assassinat du duc il y a un martyr de plus dans le ciel, un héros de moins sur la terre].

Не встигли ще Ганна Павлівна і інші посмішкою оцінити цих слів віконта, як П'єр знову увірвався в розмову, і Ганна Павлівна, хоча і передчувала, що він скаже що-небудь непристойне, вже не могла зупинити його.

— Страта герцога Єнгієнського, — сказав П'єр, — була державна необхідність; і я бачу саме велич душі в тому, що Наполеон не побоявся прийняти на себе одного відповідальність в цьому вчинку.

— Боже. Боже мій! [Dieu! mon dieu!] — страшним шепотом промовила Ганна Павлівна.

— Як, мосьє П'єр, ви бачите у вбивстві велич душі? [Pierre, vous trouvez que l'assassinat est grandeur d'âme?] — сказала маленька княгиня, посміхаючись і підсовуючи до себе роботу.

– Ах! Ох! — сказали різні голоси.

— Чудово [Capital!] – англійською сказав князь Іполит і почав бити себе долонею по коліну. Віконт тільки знизав плечима.

П'єр тріумфально подивився понад окуляри на слухачів.

— Я тому так кажу, — продовжував він з відчайдушністю, — що Бурбони збігли від революції, надавши народ анархії; а один Наполеон зумів зрозуміти революцію, перемогти її, і тому для загального блага він не міг зупинитися перед життям одної людини.

— Чи не хочете перейти до того столу? — сказала Ганна Павлівна.

Але П'єр, не відповідаючи, продовжував свій виступ. — Ні, — говорив він, все більше і більше одухотворене, — Наполеон великий, тому що він став вище революції, придушив її зловживання, утримавши все хороше — і рівність громадян, і свободу слова та друку, — і тільки тому набув владу.

— Так, якщо б він, взявши владу, не користуючись нею для вбивства, віддав би її законному королю, — сказав віконт, — тоді б я назвав його великою людиною.

— Він би не міг цього зробити. Народ віддав йому владу тільки для того, щоб він позбавив його від Бурбонів, і тому, що народ бачив у ньому велику людину. Революція була грандіозною справою, — продовжував мсьє П'єр, виявляючи цим відчайдушним і визивним вставним реченням свою велику молодість і прагнення все скоріше висказати.

— Революція і царевбивство велика справа? .. Після цього ... та чи не хочете перейти до того столу? — повторила Ганна Павлівна.

— "Суспільний договір" [ Contrat social] Руссо — з лагідною посмішкою сказав віконт.

— Я не кажу про царевбивство. Я говорю про ідеї.

— Так, ідеї грабежу, вбивства і царевбивства, — знову перебив іронічний голос.

— Це були крайності, зрозуміло, але не в них все значення, а значення в правах людини, в еманціпації від забобонів, в рівності громадян; і всі ці ідеї Наполеон утримав у всій їх силі.

— Свобода і рівність, — презирливо сказав віконт, як ніби зважився, нарешті, серйозно довести цьому юнакові всю дурість його промов, — все гучні слова, які вже давно компрометувались. Хто ж не любить свободи і рівності? Ще Спаситель наш проповідував свободу і рівність. Хіба після революції люди стали щасливішими? Навпаки. Ми хотіли свободи, а Бонапарта знищив її.

Князь Андрій з посмішкою поглядав то на П'єра, то на віконта, то на господиню. В першу хвилину витівки П'єра Ганна Павлівна жахнулася, дарма що мала звичку до вищого світу; але коли вона побачила, що, незважаючи на виголошені П'єром святотатські промови, віконт не виходив з себе, і коли вона переконалася, що зам'яти цих промов вже не можна, вона змоглась на силу і, приєднавшись до віконта, напала на оратора.

— Але, мій люб'язний мсьє П'єре [Mais, mon cher m-г Pierre], — сказала Ганна Павлівна, — як же ви пояснюєте велику людину, що могла стратити герцога, нарешті просто людину, без суду і без провини?

— Я б запитав, — сказав віконт, — як monsieur пояснює вісімнадцяте брюмера? Хіба це не обман? Це шулерство, зовсім не схоже на образ дій великої людини [C'est un escamotage" qui ne ressemble nullement à la manière d'agir d'un grand homme].

— А полонені в Африці, яких він убив? — сказала маленька княгиня. — Це жахливо! — І вона знизала плечами.

— Вискочка, що не кажіть [C'est un roturier, vous aurez beau dire], — сказав князь Іполит.

Мсьє П'єр не знав, кому відповідати, оглянув всіх і посміхнувся. Посмішка в нього була не така, як у інших людей, що зливається з непосмішкою. У нього, навпаки, коли приходила усмішка, то раптом, миттєво зникало серйозне і навіть дещо похмуре обличчя і було інше — дитяче, добре, навіть дурнувате і як би те що просить вибачення.

Віконту, який бачив його в перший раз, стало ясно, що цей якобінець зовсім не такий страшний, як його слова. Всі замовчали.

— Як ви хочете, щоб він відповідав усім раптом? — сказав князь Андрій. — До того ж треба у вчинках державної людини розрізняти вчинки приватної особи, полководця або імператора. Мені так здається.

— Так, так, розуміється, — підхопив П'єр, зраділий виступившою йому підмогою.

— Не можна не визнати, — продовжував князь Андрій, — Наполеон як людина великий на Аркольскому мосту, в госпіталі в Яффі, де він чумним подає руку, але ... але є інші вчинки, які важко виправдати.

Князь Андрій, явно бажаючи пом'якшити незручність промови П'єра, підвівся, збираючись їхати і подаючи знак дружині.

Раптом князь Іполит піднявся і, знаками рук зупиняючи всіх і просячи присісти, заговорив: — Ах, сьогодні мені розповіли чарівний московський анекдот; треба вас ним почастувати. Вибачте, віконт, я буду розповідати російською; інакше пропаде вся сіль анекдоту [ Ah! aujourd'hui on m'a raconté une anecdote moscovite, charmante: il faut que je vous en régale. Vous m'excusez, vicomte, il faut que je raconte en russe. Autrement on ne sentira pas le sel de l'histoire].

І князь Іполит почав говорити російською такою вимовою, якою говорять французи, котрі побули з рік в Росії. Всі призупинилися: так жваво, настійно вимагав князь Іполит уваги до своєї історії.

— В Moscou є одна бариня, une dame. І вона дуже скупо. Їй потрібно було мати два лакея [ valets de pied] за карета. І дуже великий ростом. Це було її смаку. І вона мала дівчина [une femme de chambre], ще великий росту. Вона сказала ...

Тут князь Іполит задумався, мабуть, важко метикуючи.

— Вона сказала ... так, вона сказала: "Дівчина (à la femme de chambre), одягни ліврею і поїдемо зі мною, за карета, робити візит [faire des visites]".

Тут князь Іполит пирхнув і зареготав набагато раніше своїх слухачів, що справило невигідне для оповідача враження. Однак багато, і серед них літня дама і Ганна Павлівна, посміхнулись.

— Вона поїхала. Раптом зробилася сильний вітер. Дівчина втратила капелюха, і довгі волосся розчесались ...

Тут він не міг уже більше триматися і став уривчасто сміятися і крізь цей сміх промовив:

— І весь світ дізнався ...

Тим анекдот і скінчився.

Хоча і незрозуміло було, для чого він його розповів і для чого його треба було розповісти неодмінно по-російськи, проте Ганна Павлівна і інші оцінили світську люб'язність князя Іполита, який так приємно закінчив неприємну і нелюб'язну витівку мсьє П'єра. Розмова після анекдоту розсипалася на дрібні, незначні пересуди.

V

Подякувавши Ганну Павлівну за її чарівний вечір [charmante soirée], гості стали розходитися.

П'єр був незграбний. Товстий, вище звичайного росту, широкий, з чималими червоними руками, він, як то кажуть, не вмів увійти в салон і ще менш умів з нього вийти, тобто перед виходом сказати дещо винятково приємне. Крім того, він був розсіяний. Встаючи, він замість свого капелюха захопив трикутного капелюха з генеральським плюмажем і тримав його, шарпаючи султан, до тих пір, поки генерал не зажадав повернути його. Але вся його неуважність і невміння увійти в салон і говорити в ньому викуповувалися виразом добродушності, простоти і скромності. Ганна Павлівна повернулася до нього і, з християнською лагідністю виражаючи прощення за його витівку, кивнула йому і сказала:

— Сподіваюся побачити вас ще, але сподіваюся теж, що ви зміните свої думки, мій милий мсьє П'єр, — сказала вона.

Коли вона сказала йому це, він нічого не відповів, тільки нахилився і показав всім ще раз свою посмішку, яка нічого не говорила, хіба тільки ось що: "Міркування міркуваннями, а ви бачите, який я беззлобний і хороший хлопець". І всі, і Ганна Павлівна мимоволі відчули це.

Князь Андрій вийшов в прихожу і, підставивши плечі лакею, що напинав йому плащ, незворушно прислухався до балачки своєї дружини з князем Іполитом, який вийшов теж в передню. Князь Іполит стояв біля гарненької вагітної княгині і наполегливо дивився прямо на неї в лорнет.

— Ідіть, Annette, ви простудитесь, — говорила маленька княгиня, прощаючись з Ганною Павлівною. — Так вирішено [C'est arrêté], — додала вона тихо.

Ганна Павлівна вже встигла переговорити з Лізою про сватання, яке вона замишляла між Анатолем і зовицею маленької княгині.

— Я сподіваюся на вас, милий друг, — сказала Ганна Павлівна теж тихо, — ви напишете до неї і скажете мені, як батько подивиться на справу. До побачення [comment le père envisagera la chose. Au revoir ], — і вона пішла з передньої.

Князь Іполит підійшов до маленької княгині і, близько схиляючи до неї своє обличчя, став напівпошепки щось казати їй.

Два лакея, один княгинин, інший його, чекаючи, коли вони закінчать говорити, стояли з шаллю і рединготом і слухали їх, незрозумілий їм, французький говір з такими лицями, як ніби вони тямили, про що йдеться, але не хотіли показувати цього. Княгиня, як завжди, говорила посміхаючись і слухала сміючись.

— Я дуже радий, що не поїхав до посланника, — говорив князь Іполит, — нудьга ... Прекрасний вечір. Чи не правда, прекрасний?

— Кажуть, що бал буде дуже хороший, — відказувала княгиня, підіймаючи губку з вусиками. — Всі красиві жінки вищого світу будуть там.

— Не всі, тому що вас там не буде; не всі, — сказав князь Іполит, весело сміючись, і, перейнявши шаль у лакея, навіть штовхнув його і став начіплювати її на княгиню.