З життя садівників - Чапек Карел
І буде велика радість вам. Кажу вам, влаштовуйте гірку!
Догляд за гіркою — захоплюючий і благородний спорт. Крім того, він примушує вас пережити тисячу хвилюючих несподіванок, коли, скажімо, на запаморочливій висоті одного ліктя ви знайдете серед каміння квітучий кущик білого едельвейса, або льодової гвоздики, або інших, так би мовити, діток високогірної флори. Та що там казати: хто не вирощував всіх цих мініатюрних дзвоників, ломикаменів, смолівок, веронік, піщанок, крупок, іберисів, і ториць, і римських ромашок, і дріадок, і жовтушника, і заячих лапок, і лаванди, і гусячої травички, і анемон, і флоксів, і різухи, і качима, і едраянта, і всяких богородициних травичок, і іриса пуміли, і олімпійського звіробою, і оранжевої яструбинки, і дев'я— тильника, і тирличу, і роговика, і армерії, і льонянок (не забуваючи також альпійської айстри, повзучого полину, еринуса, молочаю, і мильнянки, і герані, і гутчинсії, і приноготовника, і ярутки, і етіонеми, а рівно собачок, незліченної кількості інших прекрасних квітів, як наприклад, петрокаліс, горобин— ник, астрагал та інших, не менше важливих, таких, як первоцвіт, гірські фіалки тощо), — хто не вирощував, кажу, всіх цих квіточок, не рахуючи багатьох інших (згадаю хоча б оносму, ацену, герань, багію, і мшанку, і херлерію), той нехай краще не говорить про красу світу: він не бачив найчарівнішого, що ця сувора земля створила в хвилину розніження (що тривала всього які-небудь декілька сот тисяч літ). Якби ви побачили отаку славну подушечку гвоздики Musalae, усіяну найрожевішими квіточками, які коли-небудь...
Так хіба це поясниш!? Тільки тому, хто доглядає за альпініумом, відома ця насолода, доступна одним посвяченим. Власник альпініуму — не просто садівник. Це колекціонер, а відтак — один з найбезнадійніших маніяків. Скажіть йому, що у вас прийнялася, припустімо, кампанула Мореттіана, і він, озброєний до зубів, залізе до вас вночі, щоб вкрасти її, готовий заради цього на смертовбивство, тому що без неї йому не жити. Якщо ж боязливість чи огрядність не дозволяють йому піти на злочин, він буде виканючувати у вас зі сльозами хоч манісінький пагінець. Ось вам за те, що ви перед ним вихвалялися і чванилися своїми скарбами!
Або знайдеться раптом в розсаднику рослинка без назви, з якимсь зеленкуватим сторчком.
— Що це у вас тут? — стрепенеться колекціонер.
— Це? — нерішуче відповість господар, — дзвоник якийсь... Сам не знаю, що таке...
— Дайте мені, — каже маніяк з удаваною байдужістю.
— Ні, — відповідає господар, — це не продається.
— Ну послухайте, — благально наполягає маніяк. — Адже я такий давній
ваш покупець... Невже вам шкода?
В результаті тривалих напружених переговорів, нескінченних кружлянь і повернень до загадкового безіменного створіннячка, ясно давши зрозуміти, що без нього він взагалі не піде, хоч довелося б стирчати тут і кілька тижнів, застосувавши всі можливі підходи і наскоки, власник альпініуму врешті-решт забирає таємничий дзвоник додому, вибирає для нього найкращу місцинку на своїй горі, з нескінченною ніжністю садить його і щодня ходить поливати і обприскувати — зі всією ретельністю, якої ця коштовність заслуговує. І дзвоник насправді росте не днями, а годинами.
— Подивіться, — каже гордий його володар своїм гостям, — ось особливий вид дзвоника. Ніхто ще не зумів його визначити. Цікаво, які він дасть квіти.
— Це дзвоник? — перепитує гість. — Листя у нього як у хріну.
— Який хрін! — заперечує власник. — У хріну листя набагато більше і не такі блискуче. Це, безумовно, дзвоник... Але, здається, species nova (новий вид — лат.), — скромно додає він.
Завдяки рясному поливанню зазначений дзвоник росте зі страхітливою швидкістю.
— Подивіться, — говорить його володар. — Ось ви говорили, що у нього листя як у хріну. Але хіба ви бачили хрін з таким величезним листям? Це, милий мій, якийсь campanula gigantea (гігантсь
кий дзвоник — лат.), квіти у нього будуть розміром як тарілки.
І ось цей єдиний у своєму роді дзвоник викидає вкриту квітами стеблинку... Та це всього-навсього хрін! Біс його знає, як він потрапив до розсадника.
— Послухайте, — цікавиться гість через деякий час. — Де у вас той величезний дзвоник? Як він? Ще не квітне?
— На жаль! Він загинув. Знаєте, ці рідкісні сорти такі примхливі. Це був якийсь гібрид.
Взагалі з покупкою посадкового матеріалу — суща кара небесна. В березні власник розсадника вашого замовлення звичайно не виконує через те, що ще холодно і культури не висаджені; в квітні теж не виконує, оскільки у нього дуже багато замовлень, а в травні — тому, що майже все вже продане. Примули більше нема; візьміть замість неї коров'як: у нього теж квіти жовті.
Але буває і так, що пошта раптом доставить вам корзину із замовленими культурами — ура! А мені якраз потрібно на куртину що-небудь повище — між борцем і шпорником. Посаджу-но туди диптамнус — ну той, який ще називається диктамнус (ясенець — лат.), або неопалима купина. Присланий саджанець, правда, якийсь крихітний, але нічого, виросте — не встигнеш озирнутися!
Спливає місяць — саджанець не хоче рости; так, щось подібне до низенької травички: не будь це диктамнус, можна подумати — діантус (гвоздика — лат.). Потрібно його як слід поливати, щоб краще ріс. І квіти якісь рожеві...
— Подивіться, — говорить садівник досвідченій людині, що прийшла до нього в гості. — Який низенький диктамнус.
— Ви хочете сказати — діантус, — поправляє гість.
— Ну так, діантус, — підхоплює господар. — Я обмовився. Мені подума— лося, що між цими двома високими багаторічниками було б краще посадити диктамнус. Як по-вашому?..
Що там квіти! Фанатик садівництва вже як-небудь вириє їх із землі, щоб перенести до свого саду. От з іншими чудесами природи — біда.
Чорт забирай! — думає садівник, поглядаючи на вершини Маттерхорну або Герлаховки. — Як би добре цю гору та до мене в сад. І ось цей куточок недоторканого пралісу з лісовими велетнями, і цю просіку, і цей гірський струмок або, краще, он те озеро. Ця м'яка лука теж непогано виглядала б у моєму саду. І ще б шматочок морського берега! І ті руїни готичного монастиря непогано б до мене перенести. І ще б он ту тисячолітню липу. А цей античний фонтанчик як прийшовся б до двору! І ще добре було б стадо оленів, або яку-небудь там сарну, або хоч ось таку алею вікових тополь, і он ту скелю, і ту річку, і той дубовий гай, або цей голубувато —білий водограй, або хоч он ту тиху зелену долину..."
Якби можна було укладати договори з дияволом, щоб той виконував всі бажання садівника, останній продав би йому свою душу. Тільки дияволу, бідоласі, дорого б це обійшлося.
"Негідник, — зірвався б він врешті-решт, — чим мені так з тобою мучитися, відправляйся краще на небеса... Тільки там тобі й місце..."
І, злобно розмахуючи хвостом, збиваючи ним голівки ромашок, пішов би геть, покинувши садівника з його нескінченними, непомірними вимогами.
Дощ у маю
Майже в кожному з нас таїться якась спадкова частинка сільського господаря, — хай навіть на вікні нашому не росте ні пеларгонія, ні морська цибуля. Але якщо у травні цілий тиждень припікало сонце, ми вже починаємо стурбовано поглядати на небо і при зустрічі вести такі розмови:
— Пора б уже бути дощу, — каже один городянин.
— Пора б, — відповідає іншій. — На днях я був на Льотній. Там така суша, що земля репається.
— А я днями їздив залізницею до Кельну, — продовжує перший. — Жахлива посуха.
— Потрібен хороший дощ, — зітхає другий.
— Щоб хоч три дні лив, — підтверджує перший.
Але сонце палить, і місто мало-помалу просочується смородом гарячого поту, в трамваях сумовито пріють людські тіла, всі роздратовані один на одного, у всьому розлад.
— Напевно, буде дощ, — говорить одна змокла істота.
— Добре було б, — зітхає інша.
— Хоча б тиждень травичку полило, і взагалі, — продовжує перше.
— Жахливо сухо, — підтверджує друге.
Тим часом починає парити, в повітрі нависає гнітюча напруга, по небу перекочуються громовиці, не приносячи полегшення ні землі, ні людям. Але ось знову на горизонті прокотився грім, майнув вологий вітер, і — почалося: джгути дощу впали на бруківку, земля майже вголос зітхнула, вода вирує, дзюрчить, плескає, дзвінко стукає у вікна, стукоче тисячею пальців по жолобах, біжить у рівчаках, дзвенить у калюжах, і тобі хочеться кричати від радості, висунути голову у вікно, щоб охолодити її вологою небесної, хочеться свистіти, репетувати, встати босими ногами у жовті струмки, що мчать вулицями. Благодатний дощ, прохолодна ласка води! Обдай мою душу, омий моє серце, блискуча студена роса! Я був злим від спеки, лихим і ледачим; був неповоротким і важким, тупим, грубим, егоїстичним; висох і внутрішньо задихався від нерухомості й огиди. Дзвеніть, сріблясті поцілунки, якими прагнуча земля відповідає на удари крапель. Шуміть, летючі водяні вихорі, змиваючи все погане. Жодне з чудес сонця не порівняється з чудом благодатного дощу. Біжи рівчаками у землю, каламутна вода. Напої і пом'якши спраглу матерію, у якої ми в полоні. Всі зітхнули з полегшенням: трава, я, земля — ми всі. Так нам добре!
Галаслива злива ущухла, ніби по команді. Земля засіяла сріблястими випаровуваннями, в кущах заспівав дрізд, заливається як божевільний. Нам теж хочеться співати, але поки що ми виходимо без капелюха на вулицю — подихати свіжіше іскристою вологою повітря і землі.
— Гарно побризкало.
— Добре, та мало. Треба б іще.
— Треба було б. Але й це вже благодать.
За півгодини — знову дощ; падає довгими тонкими нитками. Справжній, тихий, добрий дощ. Беззвучний, широкий, урожайний. Вже не стрімка, хльостка злива, а мирний, шелестливий, легенький дощик. З твоїх крапель, тиха роса, жодна не пропаде дарма. Але хмари розійшлися, і тонких ниток торкнулося проміння сонця; нитки розриваються, дощ проходить, і земля дихає теплою вологою.
— Ось це був справжній травневий дощ, — милуємося ми. — Тепер зелень славно розпуститься.
— Ще б трохи попирскало — і досить... Сонце зовсім оволоділо землею; від мокрого ґрунту підіймаються спекотні випари; важко дихати; задушливо, як у парнику. В одному кутку небосхилу знову темніє, спека дужчає, кілька важких крапель падає на землю, і звідкись з другого боку подув вітер, напоєний дощовим холодком.
