Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Справді, на всіх нас, дворян, начальство в нашому острозі дивилося уважніше й обережніше. Щодо роботи та перебування в острозі нам рішуче нічого не попускали: ті самі роботи, ті самі кайдани, ті самі замки, одно слово, все те саме, що й у всіх арештантів. Та й не можна було полегшити. Я знаю, що в цьому місті в той недавній давноминулий час було стільки донощиків, стільки інтриг, стільки таких, які рили одне на одного, що начальство природно боялося доносу. А вже що страшнішого було тоді, як донос про те, що певного розряду злочинцям попускають! Отже, кожен побоювався, і ми жили нарівні з усіма каторжниками, тільки щодо кари на тілі був деякий виняток. Правда, нас би надзвичайно зручно висікли, коли б ми заслужили на це, тобто проступилися в чомусь. Цього вимагав обов'язок служби й рівності — перед карою на тілі. Але так, даремно, легковажно нас все-таки не висікли б, а з простими арештантами таке легковажне поводження, звісно, траплялося, особливо при деяких субалтерних командирах та охочих розпорядитися й пригрустити при кожній нагоді. Нам відомо було, що комендант, довідавшись про пригоду із старим Ж—ким, дуже обурився на майора і застеріг його, щоб надалі він зволив тримати руки коротше. Так розповідали мені всі. Знали також у нас, що сам генерал-губернатор, який довіряв нашому майорові та почасти й любив його як виконавця й людину з деякими здібностями, дізнавшись про цю пригоду, теж вичитував йому. І майор наш узяв це до відома. Вже як, примі-

ром, хотілося йому добратися до М—го, котрого він ненавидів через наговори А—ва, але він ніяк не міг його "висікти, хоч і шукав приключки, гнав його й підкопувався під нього. Про пригоду з Ж—ким незабаром довідалося все місто, і загальна думка була проти майора; багато хто закидав йому, деякі навіть з неприємностями. Згадую тепер і мою першу зустріч з плац-майором. Нас, тобто мене й другого засланця з дворян, з котрим я разом вступив на каторгу, налякали ще в Тобольську розповідями про неприємну вдачу цієї людини. Давні двадцятип'ятирічні засланці з дворян, що були в той час там і зустріли нас з глибокою симпатією та мали з нами зносини весь час, як ми сиділи на пересильному дворі, застерігали нас від майбутнього командира нашого й обіцяли зробити все, що тільки зможуть, через знайомих людей, щоб захистити нас від його переслідувань. Справді, три дочки генерал-губернатора, які приїхали з Росії й гостювали тоді в батька, дістали від них листи і, здається, говорили йому на нашу користь. Але що він міг зробити? Він тільки сказав майорові, щоб той був трохи розбірливіший. Годині о третій пополудні ми, тобто я й товариш мій, прибули до цього міста, і конвойні просто попровадили нас до нашого повелителя. Ми стояли в прихожій, чекаючи його. Тим часом уже послали по острожного унтер-офіцера. Коли він з'явився, зараз же вийшов і плац-майор. Червоне, вугрувате й зле обличчя його справило на нас надзвичайно тоскне враження: наче злий павук вибіг на бідну муху, що потрапила в його павутину.

— Як тебе звуть? — спитав він мого товариша. Він говорив скоро, різко, уривчасто й, очевидно, хотів справити на нас враження.

— Такий-то.

— Тебе? — звернувся він до мене, втупивши в мене свої окуляри.

— Такий-то.

— Унтер-офіцер! Зараз же їх в острог, виголити в кордегардії по-цивільному, негайно, половину голови; кайдани перекувати завтра ж. Це які шинелі? Звідки одержали? — спитав він раптом, звернувши увагу на сірі капоти з жовтими кругами на спинах, видані нам у Тобольську, в яких ми стали перед його ясні очі.— Це нова форма! Це, мабуть, якась нова форма... Ще проектується... з Петербурга...— казав він, повертаючи

нас по черзі.— 3 ними нема нічого? — спитав він раптом жандарма, що нас конвоював.

— Власний одяг є, ваше високоблагородіє,— відповів жандарм, якось миттю витягшись, навіть з невеликим здриганням. Плац-майора всі знали, всі про нього чули, він усіх лякав. 1

— Усе відібрати. Віддати їм тільки саму білизну, та й то білу, а кольорову, якщо є, відібрати. Все інше продати з аукціону. Гроші записати на прибуток. Арештант не має власності,— вів він, суворо подивившися на нас.— Глядіть же, поводитися гарно! Щоб я не чув! А то... ка-ра на ті-лі! За найменшу провину — р-р-різки!..

Цілий той вечір я з незвички був майже хворий від цього прийому. Втім, враження посилилося й від того, що я побачив ув острозі; та про вступ мій до острогу я вже розповідав.

Я згадав зараз, що нам нічого не попускали та й не сміли попускати, не робили ніякого полегшення в роботі перед іншими арештантами. Але один раз, проте, спробували зробити: я й Б—кий цілі три місяці ходили до інженерної канцелярії як писарі. Та зробили це тишком-нишком, і зробило інженерне начальство. Тобто всі інші, кому треба було, либонь, знали, але удавали, що не знали. Це сталося ще за командира команди Г—ва. Підполковник Г—ков як з неба впав до нас, пробув у нас дуже недовго,— коли не помиляюсь, не більше як півроку, та й того менше,— і виїхав до Росії, справивши незвичайне враження на всіх арештантів. Його не те що любили арештанти, його вони обожнювали, коли тільки можна вжити тут цього слова. Як він це зробив, не знаю, але він завоював їх з першого разу. "Батько, батько! Батька не треба!" — казали раз у раз арештанти протягом усього часу його керування інженерною частиною. Гуляка він був, здається, жахливий. Невеликий на зріст, із зухвалим, самовпевненим поглядом. Але разом із тим він був ласкавий з арештантами, мало не до ніжностей, і справді буквально любив їх, як батько. Чому він так любив арештантів — сказати не можу, але він не міг бачити арештанта, щоб не мовити до нього ласкавого, веселого слова, щоб не посміятися з ним, не пожартувати з ним, і головне — ані цятки в цьому не було чогось начальницького, будь-чого такого, що показувало б нерівну або суто начальницьку ласку. Це був

свій товариш, цілком своя людина. Та, попри весь цей інстинктивний демократизм його, арештанти й разу не проступилися перед ним якоюсь неповажливістю, фамільярністю. Навпаки. Все обличчя арештанта аж розцвітало, коли він стрічався з командиром, і, знявши шапку, він уже дивився усміхаючись, коли той підходив до нього. А якщо той заговорить,— як карбованця подарує. Бувають же такі популярні люди. Дивився він солодцем, ходив прямо, браво. "Орел!" — кажуть, бувало, про нього арештанти. Полегшити їх він, звичайно, нічим не міг; він завідував самими тільки інженерними роботами, котрі і за всіх інших командирів проходили своїм постійним, раз заведеним законним порядком. Хіба тільки, зустрівши випадково партію на роботі й бачачи, що роботу скінчили, не тримає, бувало, зайвий час і відпустить до барабана. Але подобалась його довіра до арештанта, відсутність дрібної педантичності й дратівливості, цілковита відсутність інших образливих форм у начальницьких відносинах. Якби він загубив тисячу карбованців,— я гадаю, перший-ліпший злодій із наших, знайшовши їх, відніс би до нього. Атож, я певен, що так було б. З яким глибоким співчуттям довідались арештанти, що їхній орел-командир посварився на смерть з нашим ненависним майором. Це сталося першого ж місяця, як він прибув. Наш майор був колись його товаришем по службі. Вони зустрілися після довгої розлуки як друзі і загуляли були разом. Та раптом у них порвалося. Вони посварились, і Г—в став майорові смертельним ворогом. Чутка була навіть, що вони побилися при тому, а це з нашим майором могло статися: він часто бився. Як почули це арештанти, радості їхній не було краю. "Чи ж восьмиокому з таким ужитися! Той орел, а наш..." — і тут звичайно додавалося слівце, незручне для друку. Страшенно в нас цікавилися тим, хто з них кого побив. Якби виявилося, що чутка про їхню бійку неправдива (а це, може, так і було), то, здається, нашим арештантикам було б дуже досадно. "Ні, вже напевно командир подолав,— казали вони,— він маленький, та сміленький, а той, чуєш, під ліжко від нього заліз". Але Г—ков незабаром виїхав, і арештанти знову вдалися в тугу. Інженерні командири були в нас, щоправда, всі гарні: при мені змінилося їх троє чи четверо; "а все ж не нажити вже такого,— казали арештанти,— орел був, орел і заступник". От цей

Г—ков дуже любив усіх нас, дворян, і під кінець велів мені та Б—му ходити іноді) до канцелярії. А коли він поїхав, це влаштувалося [більш правильним чином. Серед інженерів були люди (з них особливо один), які дуже нам симпатизували. Ми ходили, переписували папери, навіть почерк наш став удосконалюватися, аж раптом від вищого начальства надійшло негайне повеління повернути нас на попередні роботи: хтось уже встиг донести! А втім, це й добре було: канцелярія стала нам обом дуже набридати. Потім ми років зо два майже нерозлучно ходили з Б—м на одні роботи, найчастіше до майстерні. Ми з ним розмовляли; говорили про наші надії, переконання. Славна він був людина; але переконання його часом бували надзвичайно дивні, виняткові. Часто у певного розряду людей, дуже розумних, витворюються іноді цілком парадоксальні поняття. Але за них стільки було в житті вистраждано, такою дорогою ціною вони дісталися, що відірватися від них було надто вже боляче, майже неможливо. Б—кий з болем сприймав кожне заперечення й ущипливо відповідав мені. А втім, багато в чому, можливо, він мав і більшу за мене рацію, не знаю; та ми, нарешті, розлучилися, і це було мені дуже боляче: ми вже багато поділили разом.

Тим часом M—кий щодалі ставав якось усе сумніший і похмуріший. Туга долала його. Раніше, в перший час мого перебування в острозі, він був більш товариський, душа його все-таки частіше й більше виривалася назовні. Вже третій рік жив він на каторзі тоді, як я вступив. Спочатку він багато чим цікавився з того, що за ці два роки сталося на світі і про що він не мав уявлення, сидячи в острозі; розпитував мене, слухав, хвилювався. Але під кінець, з часом усе це якось стало зосереджуватися в ньому всередині, на серці. Жар брався попелом. Озлоблення зростало дедалі більше. "Je haïs ces brigands",— казав він мені часто, з ненавистю дивлячись на каторжних, котрих я вже встиг пізнати ближче, і жодні доводи мої на їхню користь на нього не впливали.