Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Він не розумів, що я кажу; часом, проте, неуважливо погоджувався; та назавтра ж знову казав "Je haïs ces brigands". До речі: ми з ним часто розмовляли по-французькому, і за це один пристав над роботами, інженерний солдат Дранішніков, не знати з яких маркувань, прозвав нас фершалами. M—кий запалювався, тільки згадуючи про

свею матір.. "Вона стара, вона хвора,—казав він мені,— вона любить мене понад усе в світі, а я тут не знаю, жива вона чи ні? Годі з неї вже того, що вона знала, як мене ганяли крізь стрій..." М—кий був не дворянин і перед засланням був покараний на тілі. Згадуючи про це, він зціплював зуби і намагався дивитися вбік. Останнім часом він чимраз частіше став ходити сам. Одного ранку, десь о дванадцятій годині, його покликали до коменданта. Комендант вийшов дб нього з веселою усмішкою. '

— Ну, М—кий, що ти сьогодні уві сні бачив? — спитав він його.

"Я так і здригнувся,— розповідав, повернувшися до нас, М—кий.— Мені наче серце пройняло".

— Бачив, що листа від матері одержав,— відповів він.'

— Краще, краще! — відказав комендант.— Ти вільний! Твоя мати просила... просьбу її почули. Ось лист її, а ось і наказ про тебе. Зараз же вийдеш з острогу.

Він повернувся до нас блідий, ще не отямившись від звістки. Він тис нам руки своїми тремтячими, похололими руками. Багато арештантів теж поздоровляли його й раді були його щастю.

Він вийшов на поселення й залишився в нашому ж місті. Незабаром йому дали посаду. Спершу він часто приходив до нашого острогу і, коли міг, повідомляв нам різні новини. Переважно політичні дуже цікавили його.

З інших чотирьох, тобто крім М—го, Т—го, Б—го та Ж—го, двоє були ще дуже молоді люди, прислані на короткі строки, малоосвічені, але чесні, прості, прямі. Третій, А—чуковський, був надто вже простакуватий і нічого особливого собою не являв, але четвертий, Б—м, людина вже літня, справляв на всіх нас препогане враження. Не знаю, як він потрапив до розряду гаких злочинців, та й сам він заперечував це. То була груба, дрібноміщанська душа, з навичками й правилами крамаря, що розбагатів на огульні копійки. Він не мав ніякої освіти і не цікавився нічим, крім свого ремесла. Був він маляр, але маляр неабиякий, маляр чудовий. Незабаром начальство довідалось про його здібності, і все місто стало кликати Б — ма малювати стіни й стелі. За два роки він порозмальовував майже всі казенні квартири. Власники квартир платили йому від себе, і жив він таки небідно. Та найкраще було те,

що на роботу з ним стали посилати й інших його товаришів. З трьох, що постійно, ходили з ним, двоє навчилися в нього ремесла, і один із них, Т—жевський, став малювати не гірше за( нього. Наш плац-майор, який жив у казенному будинку теж, і собі покликав Б—ма й звелів розмалювати йому всі стіни й стелі. Тут уже Б—м постарався: у генерал-губернатора не було так розмальовано. Будинок був дерев'яний, одноповерховий, досить дряхлий і надзвичайно шолудивий зокола; всередині ж розмальовано було так, як у палаці, і майор був у захваті.... Він тер руки й казав, що тепер неодмінно одружиться: "Мавши таку квартиру, не можна не одружитися",— додавав він дуже серйозно. Він все більше вдоволений був з Б—ма, а через нього

місяць. Цього місяця майор зовсім змінив свою думку про всіх наших і став їм потурати. Дійшло до того, що одного разу він раптом викликав до себе з острогу Ж-го.

— Ж—кий! — сказав він.— Я тебе образив. Я тебе висік даремно, я знаю це. Я розкаююсь. Розумієш ти це? Я, я, я — розкаююсь!

Ж—кий відповів, що він це розуміє.

— Чи ти розумієш, що я, я, твій начальник, покликав тебе з тим, щоб просити в тебе прощення! Почуваєш ти це? Хто ти передо мною? Черв'як! Менше, ніж черв'як: ти арештант! А я — божою милостю1 майор. Майор! Розумієш ти це?

Ж—кий відповів, що й це розуміє.

— Ну, то тепер я мирюся з тобою. Але чи почуваєш ти, чи почуваєш ти це цілком, повнотою? Чи здатен ти зрозуміти це й відчути? Поміркуй тільки: я, я, майор... і т. д.

Ж—кий сам розповідав мені всю цю сцену. Було, отже, і в цій п'яній, нісенітній, безладній людині людське почуття. Взявши до уваги його поняття й розвиток, можна було такий вчинок вважати майже за великодушний. А втім, п'яний стан, може, багато тому сприяв.

Мрія його не здійснилася: він не одружився, хоч зовсім уже вирішив був, коли скінчили опоряджати його квартиру. Замість одруження він потрапив під

ним. Робота тривала цілий

суд, і йому велено було подати у відставку. Тут уже й усі старі гріхи йому приплели. Колись у цьому місті він був, пам'ятається, городничим... Удар упав на нього несподівано. В острозі непомірно зраділи із звістки. Це було свято, торжество! Майор, кажуть, розвів реви, мов стара баба, й обливався слізьми. Та нічого не вдієш. Він вийшов у відставку, пару сірих продав, а далі й усе майно і навіть зубожів. Ми зустрічали його потім у цивільному, приношеному сюртуку, в кашкеті з >кокардочкою. Він злісно дивився на арештантів. Та всі чари його розвіялись, тільки-но скинув він мундир. У мундирі він був гроза, бог. У сюртуку він раптом став зовсім нічим і скидався на лакея. Дивно, як багато важить мундир у цих людей.

IX. ВТЕЧА

тяжких злочинців військового відомства, аж доки відкрили в Сибіру найтяжчі каторжні роботи. Отож для нас життя тривало по суті таке, як і перше: те саме утримання, та сама робота і майже ті самі порядки, тільки начальство змінилося и ускладнилося. Призначено було штаб-офіцера, командира роти, та ще чотирьох обер-офіцерів, які навперемінки чергували по острогу. Скасовано було також інвалідів; натомість встановлено дванадцять унтер-офіцерів і каптенармуса. Запроваджено поділ на десятки, запроваджено єфрейторів із самих арештантів, номінально, звичайно, і вже само собою Яким Якимович зараз же став єфрейтором. Уся ця нова установа й увесь острог з усіма його чинами та арештантами лишились по-давньому у віданні коменданта як вищого начальника. От і все, що сталося. Арештанти, зрозуміло, спочатку дуже хвилювались, міркували, вгадували й розкушували нових начальників; та коли побачили, що все по суті лишилося те саме, зараз же заспокоїлись, і життя наше пішло по-старому. Але головне те, що всі звільнилися від колишнього майора; всі наче відпочили й підбадьорились. Зник заляканий вигляд; кожен знав тепер, що при потребі міг поговорити з начальником, що невинного хіба помилково покарають замість винного. Навіть горілку продавали в нас так самісінько і на тих же засадах, як і перше, дарма що замість колишніх інвалідів настали унтер-офіцери. Ці унтер-офіцери були здебільшого люди порядні й тямущі, розуміли своє становище. Деякі з них, проте, виявляли попервах замір куражитися та, через недосвідченість, звісно, думали поводитися з арештантами, як із солдатами. Однак і ці скоро збагнули в чому річ. А декому, хто довго не брав утямки, довели вже суть справи самі арештанти. Бували досить гострі сутички: наприклад, спокусять, напоять унтер-офіцера, та тоді й доведуть до його свідомості, по-своєму звичайно, що він пив разом із ними, отже... Скінчилося тим, що унтер-офіцери байдуже дивилися або, краще, намагалися не дивитись, як проносять пузирі й продають горілку. Мало того: як і колишні інваліди, вони ходили на базар і приносили арештантам калачі, м'ясо і все інше, тобто таке, за що могли взятися без великого сорому. Навіщо це все так змінили, навіщо запровадили арештантську роту, цього вже я не знаю. Сталося це вже в останні роки моєї каторги. Але два роки ще мені судилося прожити за цих нових порядків...

Чи записувати все це життя, всі мої роки в острозі? Не думаю. Якщо писати по порядку, вряд усе, що трапилось та що я бачив і пережив за ці роки, можна б, звичайно, написати ще втроє, вчетверо більше розділів, ніж досі написано. Але такий опис мимохіть стане, врешті, надто одноманітним. Усі пригоди вийдуть занадто однотонні, особливо якщо читач устиг уже, з тих розділів, які написані, скласти собі хоч трохи задовільне поняття про каторжне життя другого розряду. Мені хотілося змалювати весь наш острог і все, що я пережив за ці роки, в одній наочній і яскравій картині. Чи осяг я цю мету, не знаю. Та почасти й не мені судити про це. Але я переконаний, що на цьому можна й скінчити. До того ж мене самого охоплює часом туга при цих споминах. Та чи й можу я все пригадати. Дальші роки якось стерлися в моїй пам'яті. Багато подій, я певен того, зовсім забув я. Пам'ятаю, наприклад, що всі ці роки, такі, по суті, подібні один до одного, минали мляво, тоскно. Пам'ятаю, що ці довгі, нудні дні були такі одноманітні, наче вода після дощу капотіла з даху по краплині. Пам'ятаю, що сама тільки жадоба воскресіння, оновлення, нового життя дала мені силу ждати й надіятися. І я, нарешті, скріпився: я ждав, я відраховував кожен день і, хоч їх залишалась іще тисяча, з насолодою відраховував по одному, проводжав, ховав його і, коли наставав новий день, радий був, що залишається вже не тисяча днів, а дев'ятсот дев'яносто дев'ять. Пам'ятаю, що весь цей час, хоч мене оточували сотні товаришів, я був у страшенній самотині, і я полюбив, нарешті, цю самотину. Самотній душевно, я переглядав усе минуле життя моє, перебирав усе до останніх дрібниць, вдумувався в моє минуле, судив себе сам невблаганно й суворо і навіть часом благословляв долю за те, що вона послала мені цю самотину, без якої не відбувся б ні цей суд над собою, ні цей суворий перегляд попереднього життя. І якими надіями забилося тоді моє серце! Я думав, я вирішив, я присягався собі, що вже не буде в моєму майбутньому житті ні тих помилок, ні тих падінь, які були раніше. Я накреслив собі програму всього майбутнього і поклав твердо додержувати її. У мені відродилася сліпа віра, що я все це виконаю й можу виконати... Я ждав, я кликав швидше волю; я хотів випробувати себе заново, на новій боротьбі. Часом мене охоплювало судорожне нетерпіння... Але мені боляче тепер згаду-

вати про тодішній настрій душі моєї. Звичайно, все це стосується самого тільки мене... Та я тому й записав це, що, мені здається, кожен це зрозуміє, бо з кожним те саме мусить подіятися, якщо він потрапить до тюрми на строк, у розквіті літ і сил. |

Але що про це!.. Краще розповім іще щось, щоб не скінчити, відрубавши надто різко.

Узялась голови моєї думка, що, може, хто-небудь спитає: невже не було змоги нікому втекти з каторги і за всі ці роки ніхто в нас не тікав? Я писав уже, що арештант, який пробув два-три роки в острозі, починає вже цінувати ці роки і мимохіть приходить до розрахунку, що краще дожити залишок строку без клопоту, без небезпек і вийти, нарешті, законним чином на поселення.