Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Це була глибоко недовірлива й озлоіблена

людина, тільки він умів навдивовижу добре володіти собою. Ось оце надто велике вміння й не подобалося в ньому: почувалося якось, що в& ніколи й ні перед ким не розгорне всієї душі своєї. А втім, можливо, я й помиляюсь. Це була натура сильна1 і надзвичайно благородна. Його неабияка, навіть трбхи єзуїтська промітність і обережність у поводженні з людьми виявляли його затаєний, глибокий скептицизм. А тим часом це була душа, яка страждала саме цією двоїстістю: скептицизму і глибокого, нічим не захитуваного вірування в деякі свої особливі переконання й надії. Та попри всю життєву промітність свою, він непримиренно ворогував з Б—м і з другом його Т—ським. Б—кий був хвора, трохи схильна до сухот людина, дратівлива й нервова, але по суті добряча і навіть великодушна. Дратівливість його доходила часом до надзвичайної нетерпимості й забаганок. Я не зніс цього характеру і згодом розійшовся з Б—м, та зате ніколи не переставав любити його; а з М—ким і не сварився, але ніколи його не любив. Коли я розійшовся з Б—м, трапилося так, що я зараз же мусив розійтися й з Т—ським, тим самим молодим чоловіком, про котрого я згадував у попередньому розділі, розповідаючи про нашу претензію. Мені було це дуже прикро. Т—ський був хоч і неосвічений, але добрий, мужній, славний молодик, одно слово. А річ була в тому, що він так любив і шанував Б—го, так благоговів перед ним, що тих, хто ледь-ледь розходився з Б—м, зараз же вважав майже за своїх ворогів. Він і з М—м, здається, розійшовся згодом за Б—го, хоч довго кріпився. А втім, усі вони були хворі морально, жовчні, дратівливі, недовірливі. Це зрозуміло: їм було дуже важко, багато важче, ніж нам. Були вони далеко від своєї батьківщини. Деякі з них були прислані на довгі строки, на десять, на дванадцять років, а головне, вони з глибоким упередженням дивилися на всіх навколо, бачили в каторжних саме тільки звірство і не могли, ба навіть не хотіли, розглядіти в них жодної доброї риси, нічого людського, і,— що теж було дуже зрозуміло,— цей нещасний погляд їм прищепила сама сила обставин, доля. Зрозуміла річ, що туга душила їх в острозі. З черкесами, з татарами, з Ісаєм Хомичем були вони ласкаві й привітні, але з огидою сахалися всіх інших каторжних. Сам тільки старо-дубський старовір заслужив їхню повну пошану. Втім, варто уваги, що ніхто з каторжних за весь час, як я був ув бс^озі, не закинув їм ні походження, ні віри їхньої, ні

напряму думок, а це трапляється серед нашого простолюду щодо іноземців, переважно німців, хоч, проте, й дуже рідко. Та з німців хіба тільки сміються; німець — це щось глибоко комічне для російського простолюду. А з нашими каторжні поводилися навіть шанобливо, куди більше, ніж із нами, росіянами, і зовсім не займали їх. Однак ті, здається, ніколи цього не хотіли помітити і взяти до уваги. Я заговорив про Т—ського. Це він, як їх переводили з місця першого їх заслання до нашої фортеці, ніс Б—го на руках протягом мало не всієї дороги, коли той, кволий здоров'ям і будовою, втомлювався майже з пів-етапу. їх прислали перше до У—горська. Там, розповідали вони, було їм добре, тобто куди краще, ніж у нашій фортеці. Та в них завелося якесь, цілком, проте, невинне, листування з іншими засланцями з іншого міста, і за це їх трьох визнали за потрібне перевести до нашої фортеці, ближче перед очі нашого вищого начальства. Третій товариш їхній був Ж—кий. До їхнього прибуття М—кий був ув острозі сам. Ото як він мав нудитися першого року свого заслання!

— Цей Ж—кий був той самий старик, що все молився богу,— про нього я вже згадував. Усі наші політичні злочинці були люди молоді, деякі навіть дуже; сам Ж—кий мав уже років п'ятдесят з гаком. Це була людина, звісно, чесна, але трохи чудна. Товариші його, Б—кий та Т—кий, дуже його не любили, навіть не розмовляли з ним, казали про нього, що він упертий і безглуздий. Не знаю, скільки правди було в цьому. В острозі, як і в кожному такому місці, де люди збираються докупи не волею, а гвалтом, мені здається, швидше можна посваритися і навіть зненавидіти один одного, ніж на волі. Багато що тому сприяє. А втім, Ж—кий був справді людина досить тупа й, можливо, неприємна. Всі інші його товариші теж не ладнали з ним. Я хоч і ніколи з ним не сварився, проте й особливо не сходився. Свою науку, математику, він, здається, знав. Пам'ятаю, він усе силкувався розтлумачити мені своєю напівросійською мовою якусь особливу астрономічну систему, що її він сам вигадав. Мені казали, що він колись надрукував це, та з нього в ученому світі тільки посміялися. Мені здається, він був трохи не сповна розуму. Цілі дні він молився навколішках богові, чим здобув загальну повагу каторги й тішився нею до самої смерті своєї. Він помер у нашому госпіталі після тяжкої хвороби, на моїх очах. А втім,

повагу каторги він здобув, щойно вступивши до острогу, після своєї приходи з нашим майором. Дорогою від У — горська до нашої фортеці —їх не голили, і вони пообростали бородами, отже, коли їх привели просто до плац-майора, то той скаженб обурився на таке зламання субординації, хоч вони в цьому не були винні.

— Який у них вигляд! — заревів він.— Це бродяги, розбійники!

Ж—кий, котрий ще погано розумів тоді по-російському і подумав, що їх питають: хто вони такі? бродяги чи розбійники? відповів:

— Ми не бродяги, а політичні злочинці.

— Я-а-а-к! Ти грубіянити? Грубіянити! — заревів майор.— В кордегардію! Сто різок, зараз же, сю ж мить!

Старого покарали. Він ліг під різки беззаперечно, закусив собі зубами руку і витерпів кару без найменшого крику чи стогону, не ворушачись. Б—кий та Т—кий тим часом уже ввійшли до острогу, де М—кий чекав уже їх при брамі і просто кинувся їм на шию, хоч досі ніколи їх не бачив. Схвильовані від майорського прийому, вони розповіли йому все про Ж—кого. Пам'ятаю, як М—кий розказував мені про це: "Я не тямив себе,— казав він,— я не пам'ятав, що зо мною діється, і тремтів, як в ознобі. Я ждав Ж—го при брамі. Він мав прийти просто з кордегардії, де його карали. Раптом відчинилася хвіртка: Ж—кий, не дивлячись ні на кого, з блідим обличчям і з блідими тремтячими губами, пройшов поміж каторжних, які зібралися у дворі і вже довідалися, що карають дворянина, увійшов у казарму, просто до свого місця, й, слова не мовлячи, став навколішки і почав молитися богу. Каторжні були вражені й навіть зворушені. Як побачив я цього старого,— казав М—кий,—сивого, що лишив у себе дома дружину, дітей, як побачив я його навколішках, коли він, ганебно покараний, молився,— я кинувся за казарми і цілі дві години був як без пам'яті; я був у нестямі..." Каторжні відтоді стали дуже поважати Ж—кого і поводилися з ним завжди шанобливо. їм особливо сподобалося, що він не кричав під різками.

Треба, однак, сказати всю правду: з цього прикладу аж ніяк не можна робити висновку про поводження начальства в Сибіру з засланцями із дворян, хоч би хто вони були, ці засланці, росіяни чи поляки. Цей приклад тільки показує, що можна наразитися на

18 Ф— Достоекышй

529

лиху людину, і, звичайно, якщо ця лиха людина була б десь ройовим і старшим командиром, то доля засланця в разі, коли б його особливо незлюбив цей лихий командир, була б дуже погано забезпечена. Та не можна не признатися, що найвище начальство в Сибіру, від якого залежить тон і настрій усіх інших командирів, дуже розбірливе щодо засланих дворян і навіть в деяких випадках намагається попускати їм порівняно з іншими каторжними, з простолюду. Причини тому ясні: ці вищі начальники, по-перше, самі дворяни; по-друге, траплялося ще раніше, що деякі з дворян не лягали під різки й кидались на виконавців, з того виникали страхіття; а по-третє, і, мені здається, це головне, уже давно, ще років тридцять п'ять тому, до Сибіру прибула несподівано, разом, велика маса засланців-дворян, і ці засланці протягом тридцяти років зуміли поставити й зарекомендувати себе по всьому Сибіру так, що в мій час начальство вже за старовинною спадковою звичкою мимохіть дивилося на дворян-злочинців певного розряду іншими очима, ніж на всю решту засланців. Слідом за вищим начальством звикли дивитися такими ж очима й нижчі командири, запозичаючи, зрозуміло, цей погляд і тон згори, скоряючись, підпорядковуючись йому. Втім, багато деякі з цих нижчих командирів дивилися тупо, критикували про себе вищі розпорядження і дуже, дуже раді б були, якби тільки їм не перешкоджали, розпорядитися по-своєму. Та їм не зовсім це дозволяли. Я маю тверду підставу так думати, і ось чому. Другий розряд каторги, в якому я перебував і який складався з фортечних арештантів під військовим начальством, був незрівнянно тяжчий за інші два розряди, тобто третій (заводський) і перший (у рудниках). Тяжчий він був не тільки для дворян, а й для всіх арештантів саме тому, що начальство та устрій цього розряду — все військове, дуже подібне до арештантських рот у Росії. Військове начальство суворіше, порядки тісніші, повсякчас у ланцюгах, повсякчас під конвоєм, повсякчас під замком, а . цього нема в такій силі у тих двох розрядах. Так принаймні казали всі наші арештанти, а між ними були знавці справи. Вони всі з радістю пішли б до першого розряду, що його закони вважалися найтяжчими, і навіть багато разів мріяли про це. Про арештантські ж роти в Росії всі наші, хто був там, розповідали з жахом і запевняли, що по всій Росії нема тяжчого місця, як

арештантські роти по фортецях, та що в Сибіру рай порівняно з тамтешнім життям. Отже, коли в умовах такого суворого перебування^ як у нашому острозі, при військовому начальстві, на очах самого генерал-губернатора і, нарешті, за таких випадків (що іноді бували), коли деякі сторонні, але офіціозні люди, зі злості чи з запопадливості до служби, ладні були потай донести куди слід, що такого-то, мовляв, розряду злочинцям такі-то неблагонамірені командири попускають,— коли в такому місці, кажу я, на злочинців-дворян дивилися трохи іншими очима, ніж на решту каторжних, то тим паче припускали для них пільги в першому та третьому розряді. Тож на підставі порядків у тому місці, де я був, я можу, здається мені, судити щодо цього і про весь Сибір. Усі чутки та розповіді про це, які доходили до мене від засланців першого й третього розрядів, підтверджували мій висновок.