Час погорди - Сапковський Анджей
Війна, нещастя і зневага поєднали їх і викинули на один берег, так як збурена рука викидає і кладе накопичує на паляжах дрейфуючі, чорні, вигладжені об каміння шматки дерева.
Кайлей очуняв серед диму, згарища і крові, у сплюндрованому замку, лежачого поміж трупами прийомних батьків і братів з сестрами. Нипаючи заваленими трупами замком, він наштовхнувся на Реефа. Рееф був вояком з карної експедиції, яку імператор Емгир Вар Емрейс вислав для придушення повстання у Еббінзі. Він був одним з тих, які здобули і сплюндрували замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші покинули Ре ефа, хоч він і був живим. Але піклування про поранених не було в звичаї різунів з нільфгаардських спеціальних частин.
Спершу Кайлей хотів добити Реефа. Але Кайлей не хотів бути самим. А Ре еф, так як і Кайлей, мав шістнадцять років.
Вони разом оклигали від ран. Разом вбили й пограбували збирача податків, разом нажлуктились пива у шинку, а пізніше, їдучи через село на здобутих конях, порозкидали довкола решту награбованих грошей, ледь не тріснувши при цьому від сміху.
Разом втікали від погоні ніссіровців і нільфгаардських патрулів.
Ґіселер дезертирував з армії. Напевно це була армія володаря з Ґесо, який був союзним з повстанцями Еббінгу. Напевно. Ґіселер не дуже знав, куди затягли його вербувальники. Під час цього він був у сраку п'яним. Коли він протверезився і на муштрі дістав першого батога від сержанта, втік. З початку він нипав самотою, а коли нільфгаардці розгромили повстанську конфедерацію, у лісах зароїлось від інших дезертирів і втікачів. Втікачі швидко поєднувались у банди. Ґіселер пристав до однієї з них.
Банда обдирала і палила села, нападала на конвої й транспорти, танула у диких сутичках з ескадронами нільфгаардської кінноти. Під час однієї з сутичок ровта напоролась у пущі на Лісових Ельфів і була винищена, знайшовши невидиму смерть, що сичала сірим оперенням стріл, які летіли з усіх боків. Одна зі стріл пробила навиліт плече Ґеселера і пришпилила його до дерева. Тією, що витягнула зранку стрілу і перев'язала рану, була Aenyeweddien.
Ґіселер ніколи не довідався, чому ельфи скарали Aenyeweddien на вигнання за які провини скарали її на смерть – бо для вільної ельфині смертним вироком була самотність у вузькій смузі нічийної землі, що відділяла Вільний Старший Народ від людей. Самотня ельфиня мусить загинути. Якщо не знайде товариша.
Aenyeweddien знайшла товариша. Її ім'я, що значило у вільному перекладі "Дитя вогню", було для Ґіселера заскладним і занадто поетичним. Він називав її Іскрою.
Містле походила з багатої шляхетської родини з міста Турн у Північному Мехті. Її батько, васал князя Рудігера, вступив до повстанської армії, дав себе розбити і пропав без вісти. Коли населення Турну втікало з міста на звістку про нільфгаарську каральну експедицію, про сумнозвісних Геммерійських Карателів, родина Містле втекла теж, а Містле загубилась в охопленому панікою натовпі. Вивбирана і ніжна панночка, яку з найменших літ носили у лектику, була не в змозі встигати за втікачами. Через три дні самотніх блукань вона потрапила до рук людоловів, що йшли за Нільфгаардцями. Дівчата молодші сімнадцяти років були в ціні. Якщо були незайманими. Ловці не зачепили Містле, перевіривши, чи вона не займана. Після цієї перевірки Містле проридала всю ніч.
У долині ріки Вельди караван ловців був розгромлений і вибитий у пень бандою нільфгаардських мародерів. Було вбито усіх ловців і невільників чоловічої статі. Пощадили тільки дівчат. Дівчата не знали, чому їх пощадили. Невідомість не тривала довго.
Містле була єдиною, що вижила. З рову, до якого її було кинуто, нагою, вкритою синцями, брудом, болотом і зашкарублою кров'ю, її витяг Ассе, син сільського коваля що переслідував нільфгаардців три дні, ошалілий від прагнення помсти за те, що мародери зробили з його батьком, матір'ю і сестрами, і на що він мусив дивитись сховавшись у коноплях.
Всі вони одного дня зустрілись на торжествах Ламмасу, Свята Жнив, у одному з сіл у Ґесо. Війна і нужда поки що не надто докучали краєві над гирдом Вельди – селяни традиційно, гучною забавою і танцями світкували початок Місяця Жнив.
Вони не щукали довго один одного у натовпі. Занадто багато їх вирізняло. Надто багато вони мали спільного між собою. Їх поєднувало замилування щодо крикливого, кольорового, фантазійного одягу, до крадених прикрас, гарних коней, мечів, які не відстебували навіть до танців. Їх вирізняли зарозумілість і пихатісьб, впевненість у собі, глузлива задерикуватість і рішучість.
І погорда.
Вони були дітьми погорди. І тільки погорду мали для інших. Вони рахувались тільки з силою. Вправність у володінні зброєю, якої прудко набули на шляхах. Рішучість. Швидкий кінь і гострий меч.
І товаришів. Братанів. Друганів. Бо той, хто сам, мусить загинути – від голоду, від меча, від стріли, від хлопських вил, у петлі, в пожежі. Хто сам – той гине зарізаний, забитий, скопаний, осквернений, переходячий як забавка з рук до рук.
Вони зустрілись на святі Жнив. Понурий, чорний, довготелесий Ґіселер. Худий, довговолосий Кайлей зі злими очима і складеними у паскудну гримасу вустами. Рееф, який все ще говорив з нільфгаардським акцентом. Висока, довгонога Містле з обстриженим волоссям кольору соломи, що стирчало як щітка. Великоока і барвиста Іскра, гнучка і вправна у танці, швидка і вбивча у бою, з вузькими губами та дрібними ельфійськими зубками. Широкоплечий Ассе зі світлим, кучерявим пухом на бороді.
Вожаком став Ґіселер. А назвали вони себе Щурами. Хтось їх колись так назвав, а їм це сподобалось.
Вони грабували і вбивали, а їх жорстокість увійшла у приказку.
Спершу нільфгаарські префекти злегковажили ними. Вони були впевненими, що як й інші банди впадуть жертвою спільних дій розгніваного селянства, що винищать і виріжуть себе самі, коли кількість нагромадженої здобичі змусить жадібність перемогти бандитську солідарність. Префекти мали слушність, щодо інших ровт, але помилялись щодо Щурів. Бо Щурі, діти зневаги, зневажали здобич. Вони нападали, грабували і вбивали для розваги, а награбованих з військових транспортів коней, худобу, зерно, пашу, сіль і сукно роздавал по селах. Пригорщами золота і срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад все — зброю, одяг і прикраси. Обдаровані годували, поїли, гостили й переховували їх, і навіть шмагані до крові нільфгаардцями і ніссіровцями, не виказували Щурячих криївок і стежок.
Префекти призначили високу нагороду – і спершу знайшлися такі, які спокусились на нільфгаардське золото. Але ночами хатини донощиків охоплювало полум'я, а втікаючі від пожежі вмирали від виблискуючих клинків вершників, що кружляли серед диму. Щурі атакували по-щурячому. Тихо, зрадницьки, жорстоко. Щурі дуже любили вбивати.
Префекти застосували випробувані проти інших банд способи – кілька разів пробували запхати поміж Щурів зрадників. Не вдалось. Щурі не приймали нікого. Тісна і дружня шістка створена часом погорди не хотіла чужих. Погордувала ними.
До того дня, коли з'явилась спритна як акробатка, сіроволоса небагатослівна дівчина, про яку Щурі не знали нічого.
Окрім того, що вона була такою, як і вони колись, як кожен з них. Самотня і повна жалю, жалю за тим, що у неї забрав час зневаги.
А в часі зневаги той, хто сам, мусить загинути.
Іскра, Ґіселер, Кайлей, Рееф, Містле, Ассе і Фалька. Префект з Амарілло безмірно здивувався, коли йому доповіли, що Щурі нишпорять у сімох.
*******
— Семеро? – здивувався префект з Амарілло, дивлячись на вояка з недовірою. – Їх було семеро, не шестеро? Ти впевнений?
— Щоб я таким здоровим був – невиразно промовив єдиний вцілілий під час різанини солдат.
Побажання було як найдоречнішим – голову й половину обличчя вояка сповивали брудні, просякнуті кров'ю бинти. Префект, який був не в одній битві, знав, що вояк дістав мечем зверху – самим кінцем леза, ударом з лівої, ударом націленим, точним, що вимагав вправності і швидкості, націленим у праве вухо і щоку, у місце не захищене ані шишаком, ані залізним коміром.
— Розповідай.
— Ми йшли берегом Вельди у бік Турну – почав вояк. – Був наказ конвоювати один з транспортів пана Еверстена, що йшов на південь. Вони напали на нас при розваленому мості, коли ми переправлялись через ріку. Один віз загруз, тоді ми випрягли коней з другого, щоб його витягнути. Решта конвою поїхала, а я зостався з п'ятьма та з коморником. І тоді нас оточили. Коморник, поки його не вбили, зумів крикнути, що це Щурі, а вже потім вони сіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Коли я це побачив…
— Коли ти це побачив – скривився префект – ти дав коневі острогами. Але запізно, щоб врятувати свою шкуру.
— Вона наздогнала мене – опустив голову вояк – саме та сьома, хоч я її спочатку не бачив. Дівчинка. Майже дитина. Я думав, що Щурі її залишили в тилу, бо молода і недосвідчена…
Гість префекта з'явився з тіні, у якій сидів.
— Це була дівчина? – запитав він. – Як вона виглядала?
— Як і всі вони. Розмальована і вивбирана ніби ельфиня, барвиста як папуга, вбрана у прикраси, в оксамит і парчу, у шапочці з пір'їнами…
— Світловолоса?
— Напевно, пане. Коли я її побачив, то налетів конем, думаючи хоч її одну втяти за товаришів, відплачу кров'ю за кров… Я зайшов їй з права, щоб було легше рубонути… Я не знаю, як вона це зробила. Але я не поцілив у неї. Ніби видиво чи привид… Я не знаю, як та дияволиця це зробила… Я хотів захиститись, вона дістала мене з-за оборони. Прямо в мармизу… Пане, я був під Содденом, був під Альдерсбергом. А сьогодні від вивбираної дівки пам'ятка на пиці на все життя…
— Радій, що живий – буркнув префект, дивлячись на свого гостя. – І тішся, що тебе на переправі знайшло поранення. Тепер будеш героєм. Якби ти втік без бою, якби без пам'ятки на мордяці доповідав мені про втрату вантажу і коней, вже б на шибениці п'ятою об п'яту стукав! Ну, вільний. До лазарету.
Солдат вийшов. Префект повернувся у бік гостя.
— Самі бачите, вельможний пане коронере, що служба тут нелегка, що немає спокою, що потрібні справи робимо. Ви там, у столиці, думаєте, що у провінціях, байдики б'ємо, жлуктимо пиво, мацаємо дівок і беремо хабарі. Про те, щоб надіслати більше людей чи грошей, ніхто не подумав, тільки накази шлють: дай, зроби, знайди, постав всіх на ноги, ганяй зранку до вечора… А тобі голова тріскає від власних клопотів.
