Час погорди - Сапковський Анджей

– До коней! Треба тікати! Це нільфгаардське поселення, ми не маємо тут приятелів!

Щурі блискавично вибігли з корчми. Цирі не знала що робити, але не мала часу задумуватись. Містле, та коротко стрижена, підштовхнула її у напрямку дверей.

Перед корчмою, серед розбитих кухлів і обгризених кісток, лежали трупи ніссіровців, що пильнували вхід. З боку села надбігали озброєні списами осадники, але побачивши Щурів, що виходили на подвір'я, одразу зникли між халупами.

-Ти їздиш верхи? – крикнула Містле до Цирі.

— Так…

— То їдь, хапай якогось і скачи! За наші голови є нагорода, а це нільфгаардське село! Всі вже вхопились за луки й рогатни! У скач, за Ґіселером! Серединою вулиці! Тримайся на віддалі від хат!

Цирі перепурхнула низький бар'єр, вхопила віжки одного з коней Лапачів, стрибнула у сідло, тріснула коня по заду плазом меча, якого не випустила з долоні. Пішла у різкий галоп, випереджаючи Кайлея і яскраву ельфиню, яку називали Іскрою. Вона погналась за Щурами у напрямку млина. Побачила, як з-за рогу однієї з хат вискочив чоловік з самострілом, цілячи у спину Ґіселера.

— Рубай його – почула вона з-заду. – Рубай його, дівчино!

Цирі відхилилась у сідлі, шарпанням віжок і натиском стопи змушуючи галопуючого коня до зміни напрямку, закрутила мечем. Чоловік з самострілом в останню мить обернувся, вона побачила його викривлене від жаху обличчя. Піднята для удару рука завагалась на мить, що вистачило, щоб галоп проніс її поряд. Почула клацання зпущеної тятиви, кінь заіржав, мотнув задом і став дибки. Цирі стрибнула, вириваючи ноги зі стремен, спритно приземлившись на коліна. Іскра, що саме над'їжджала звисла з сідла у рвучкому замахові, втяла само стрільника у потилицю. Самострільник впав на коліна, перехилився вперед і плюснув головою у калюжу, розбризкуючи болото. Поранений кінь іржав і кидався поряд, врешті погнав між халупами, сильно хвицаючись ногами.

— Ти ідіотка – вереснула ельфиня, на ходу минаючи Цирі. – Ти клята ідіотка

— Заскакуй! – крикнув Кайлей, під'їжджаючи до неї. Цирі підбігла, вхопила простягнуту руку. Рух підхопив її, суглоб у плечі аж затріщав, але вона зуміла заскочити на коня, притулившись до спини світловолосого Щура. Вони пішли у чвал. Минаючи Іскру, ельфиня обернулась, сіконувши ще одного самострільника, який покинув зброю і біг у напрямку воріт стодоли. Іскра наздогнала його без зусиль. Цирі відвернулась. Вона почула, як зарубаний самострільник завив, коротко, дико, як звір.

Їх наздогнала Містле, тягнучи осідланого коня. Щось крикнула, Цирі не зрозуміла слів, але вона зрозуміла на льоту. Вона відпустила плечі Кайлея, зіскочила на землю на повному ходу, підбігла до коня, небезпечно наблизилась до споруд. Містле кинула їй віжки, обернулась і застережно крикнула. Цирі якраз вчасно відвернулась, щоб спритним напівобертом уникнути зрадницького удару списом, який завдав кремезний поселенець, що з'явився з хліва.

Те, що сталось пізніше, впродовж довгого часу переслідувало її у снах. Вона пам'ятала все, кожен рух. Напівоберт, який врятував її від вістря списа, поклав її в ідеальну позицію. Натомість селянин, сильно нахилений вперед, не був у змозі ані відскочити, ані захиститись древком, яке він тримав обіруч. Цирі вдарила плоско, викрутившись у зворотньому напівпіруеті. Ще мить вона бачила відкритий для крику рот на порослому щетиною кількаденного заросту обличчі. Бачила подовжене залисинами чоло, яке було видне вище лінії, над якою шапка чи капелюх зберігали від сонця. А потім все, що вона бачила, затулила фонтануюча кров.

Продовжуючи тримати коня за віжки, а кінь наляканий жахливим виттям, смикнувся, впавши на коліна. Цирі не випустила віжки. Поранений вив і харчав, конвульсивно смикався серед соломи і гною, а кров сикала з нього як з вепра. Вона відчула, як шлунок підійшов їй до горла.

Поряд спинила коня Іскра. Хапаючи віжки тупаючого огиря, вона шарпнула, ставлячи на ноги все ще вчеплену у реміняччя Цирі.

— У сідло! – І риссю!

Цирі, стримуючи нудоту, застрибнула у сідло. На мечі, який вона все ще тримала у долоні, була кров. З зусиллям опанувала прагнення відкинути залізо якнайдалі від себе.

З-поміж халуп з'явилась Містле, рубаючи двох людей. Один зумів втекти, перестрибнувши пліт, а інший, коротко вдарений, впав на коліна, обіруч вхопившись за голову.

Вони обоє з ельфинею рушили в галоп, але за мить спинили коней, піднявшись у стременах, бо з боку млина повертався Ґіселер з іншими Щурами. За ними, додаючи собі відваги криком, біг натовп озброєних осадників.

— За нами! – закричав на ходу Ґіселер. – За нами, Містле! До річки!

Містле, перехилившись на бік, стягнула віжки, повернула коня і почвалувала за ним, перестрибуючи низькі плоти. Цирі притулила обличчя до гриви і рушила за нею. Поряд з нею галопувала Іскра. Рух розвивав її гарне темне волосся, відкриваючи мале оздоблене філігранною сережкою загострене вухо.

Поранений Містле самострільник все ще стояв на колінах посеред дороги, коливаючись і обіруч тримаючись за закривавлену голову. Іскра збочила конем, підчвалувала до нього, рубонувши згори мечем, міцно, з усіх сил. Поранений завив. Цирі побачила, як відтяті пальці, наче щепки з розрубаного поліна, порснули в боки, впали на землю наче товсті білі хробаки.

Вона з надзусиллям стримала блювання.

Біля діри у палісаді на них чекали Містле і Кайлей, решта Щурів були вже далеко. Четвірка пішла у рвучкий, протяжний чвал, прогалопувала через річку, розбризкуючи воду, що порскала вище кінських голів. Нахилені, притулені щоками до грив, вони увірвались на піщаний схил, погнали через фіолетову від люпину луку. Іскра, що мала найкращого коня, вирвалась вперед.

Влетіли у ліс, у мокру тінь, між стовбурами буків. Вони наздогнали Ґіселера та інших, але сповільнились тільки на мить. Коли вони проминули ліс і виїхали на верескові поля, пішли знову у чвал. Досить швидко Цирі й Кайлей почали відставати, коні Лапачів були не в змозі іти один в один з гарними, породними верховими Щурів. Цирі мала додатковий клопіт – на великому коні вона ледь дотягувалсь стопами до стремен, а чвалуючи була не спроможною допасувати ремені стремен. Вона вміла їздити без стремен не гірше аніж у стременах, але знала, що у цій позі довго галопу не витримає.

На щастя, по кількох хвилинах Ґіселер сповільнив темп і зупинився назустріч, дозволяючи, щоб вона і Кайлей наздогнали. Цирі перейшла в клус. Скоротити ремені вона не могла, у них бракувало дірок. Не сповільнюючись вона перекинула праву ногу нал сідлом і всілась по-дамськи[45].

Містле, бачачи вершницьку позицію лівчинки, вибухнула сміхом.

— Бачиш, Ґіселере? Вона не тільки акробатка, але й вольтижерка! Ех, Кайлею, звідки ти взяв цю дияволицю?

Іскра, зупинивши свою гарну каштанку, яка була сухою і рвалась до дальшого налопу, під'їхала ближче, напираючи на гречкуватого сивка Цирі. Кінь захрапав і відступив, стрясаючи головою. Цирі нап'яла віжки, відхиляючиь у сідлі.

— Чи ти розумієш, чому ти ще жива, кретинко? – буркнула ельфиня, відгортаючи волосся з чола. – Хлоп, якого ти милосердно пощадила, передчасно звільнив спуск і влучив у коня замість тебе. Інакше б ти мала больт у спині по оперення! Для чого ти носиш того меча?

— Облиш її, Іскро – промовила Містле, обмацуючи мокру від поту шию свого верхівця. – Ґіселере, мусимо сповільнитись, бо заженемо коней! Тим більше, що ніхто нас не переслідує.

— Я хочу якнайшвидше перейти Вельду – промовив Ґіселер. – За рікою відпочинемо. Кайлею, як твій кінь?

— Витримає. Це не кінь для перегонів, але міцна бестія.

— Ну, то їдемо.

— Зараз – промовила Іскра. – А ця шмаркачка?

Ґіселер озирнувся, поправив шкіряну запаску на чолі, затримавши погляд на Цирі. Його обличчя, його вираз трохи нагадував Кайлеїв – така сама зла гримаса вуст, такі самі примружені очі, худа, випнута нижня щелепа. Однак він був старший від світловолосого Щура – синява тінь на щоках свідчила про те, що голився вже регулярно.

— Ну, що ж – промовив грубо. – Що з тобою, веселухо?

Цирі опустила голову.

— Вона допомогла мені – озвався Кайлей. – Якби не вона, той паршивий Лапач прибив би мене до стовпа…

— У селі – додала Містле – бачили, як вона втікала з нами. Одного хльоснула, сумніваюсь, щоб він це пережив. Це осадники з Нільфгаарду. Коли дівчина потрапить їм у лапи, її замордують. Ми не можемо її покинути.

Іскра гнівно пирхнула, але Ґіселер махнув рукою.

— До Вельди – вирішив він – нехай їде з нами. Потім побачимо. Сядь на коня як слід, дівко. Якщо відстанеш, ми не будемо озиратись. Ти розумієш?

Цирі поквапливо покивала головою.

*******

— Кажи, дівчино. Що ти за одна? Звідки ти? Як називаєшся? Чому їхала під ескортом?

Цирі схилила голову. Під час їзди вона мала досить часу, щоб спробувати вигадати якусь історійку. Вигадала декілька. Але пахан Щурів не виглядав таким, який би повірив у яку-небудь з них.

— Ну – поквапив Ґіселер. – Ти їхала з нами кілька годин. Пасешся з нами, а я ще не мав оказії пізнати звуку твого голосу. Ти німа?

Вогонь вистрелив догори, полум'ям і снопом іскор, заливаючи руїни пастушої хати хвилею золотого блиску. Наче підкоряючись наказові Ґіселера вогонь освітив обличчя тієї, яку допитували, щоб тим виразніше можна було викрити на ній брехню і фальш. Я не можу сказати їх правду, подумала Цирі з розпачем. Це урки. Бригадні. Якщо довідаються про нільфгаардців, про те, що Лапачі схопили мене для нагороди, самі можуть захотіти здобути ту нагороду. Разом з тим, правда занадто неймовірна для того, щоб вони мені повірили.

— Ми вивезли тебе з села – продовжував повільно пахан банди. – Забрали тебе сюди, до одної з наших криївок. Дали їсти. Ти сидиш біля нашого вогню. Тому кажи, хто ти!

— Дай їй спокій! – обізвалась раптом Містле. – Коли вона дивиться на тебе, Ґіселере, то бачить ніссіровця, Лапача або одного з тих нільфгаардських курвалів. І почувається так, як на допиті, прив'язана у льоху до катівської лави!

— Містле права – промовив той світловолосий, що носив напівкожушок. Цирі здригнулась, почувши його акцент. – Дівчина напевно не хоче говорити, хто вона, і має на це право. Я, коли приєднався до вас, теж був маломовним.