Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

А я ж щиро розповів, правду!

— Та яка ж це правда! О Господи!

— Я ж тільки вошу вбив, Соня, непотрібну, паскудну, зловредну.

— Ото людина — воша!

— Та і я ж знаю, що не воша,— відповів він, чудно дивлячись на неї.— А втім, я неправду кажу, Соню,— додав він,— давно вже неправду кажу... Це все не те; ти вірно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер дуже болить..

Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав марити; неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У неї теж голова починала наморочитись. І дивно він так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... "та як же! Як же! 0 Господи!" І вона в розпачі ламала руки. [...]

— Я зміркував тоді, Соню,— говорив він далі ніби в якомусь захваті,— що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти.її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я... я захотів зважитись, і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.

— О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками.— Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..[...]

— Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені, в ту мить, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння, чи право маю...

— Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.

— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк.— Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!

— І вбили! Вбили! [...]

— Ну, що тепер робити, кажи! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.

— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали.— Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано). Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: "Я вбив!" Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.

Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.

— Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.

— Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба.

— Ні! Не піду я до них, Соню.

— А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? — вигукувала Соня.— Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір´ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже. О Господи! — скрикнула вона,— та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!

— Не будь дитиною, Соню,— тихо промовив він.— У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують, та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з ущипливою посмішкою.— То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною Соню...

— Замучишся, замучишся,— повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до нього руки.

— Я, може, на себе ще наклепав,— похмуро зауважив, він, мовби в задумі,— може, я ще людина, а не воша і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.

Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.

— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..

— Звикну...— проказав він похмуро і вдумливо.— Слухай,— почав він, помовчавши,— годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять...[...]

Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще більш нещасним, ніж до того.

— Соню,— сказав він,— краще вже не ходи до мене, коли я у в´язниці сидітиму.

Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.

— Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.

Він спочатку не зрозумів запитання.

— Немає, правда ж, немає. На, візьми цей, кипарисовий. У мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона,— Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..

— Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку.

— Не тепер, Соню. Краще потім,— додав він, щоб її заспокоїти.

— Так, так, краще, краще,— підхопила вона палко,— як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.

В цю мить хтось тричі стукнув у двері.

— Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос.

Соня злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезят— никова зазирнула в кімнату.

V

Лебезятников мав стривожений вигляд.

— Я до вас, Софіє Семенівно. Пробачте... Я так і думав, що вас застану,— звернувся він зненацька до Раскольникова,— тобто я нічого Не думав... чогось такого... але я думав саме... Там у нас Катерина Іванівна збожеволіла,— рубонув він раптом Соні, облишивши Раскольникова.

Соня скрикнула.

— Тобто воно принаймні так здається. А втім... Ми там не знаємо, що й робити, от що! Повернулася вона — її звідкись, здається, вигнали, може й побили... принаймні так здається... Вона бігала до начальника Семена Захаровича, вдома не застала; він обідав в якогось теж генерала... Уявіть, вона подалась туди, де обідали... до цього іншого генерала, і, уявіть,— таки домоглася, викликала начальника Семена Захаровича, та, здається, ще й з-за столу. Можете уявити, що там вийшло, її, звичайно, вигнали: а вона розповідає, що сама його вилаяла і чимсь у нього шпурнула. [...] Дітей всіх б´є, ті плачуть.

Лебезятников говорив би ще, але Соня, яка слухала його ледве зводячи дух, раптом схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись на бігу. Раскольников вийшов слідом за нею, Лебезятников за ним.

— Не інакше, як збожеволіла! — говорив він Раскольникову, виходячи з ним на вулицю,— я тільки не хотів лякати Софію Семенівну і сказав: "здається", але й сумніву немає. [...]

Раскольников давно вже не слухав. Порівнявшись з своїм будинком, він кивнув головою Лебезятникову і завернув у підворіття. Лебезятников опам´ятався, оглядівся і побіг далі.

Раскольников ввійшов у свою комірчину і зупинився на середині. "Чого він повернувся сюди?" Він оглянув ці жовтуваті обшарпані шпалери, цей гіил, свій диван... Знадвору долинав якийсь різкий, безперервний стукіт; щось десь наче забивали, цвях якийсь... Він підійшов до вікна, став навшпиньки і довго, надзвичайно уважно розглядав щось у дворі. Але двір був безлюдний і не видно було, хто стукотів. Ліворуч, у флігелі, де-не-де були відчинені вікна; на підвіконнях стояли горщечки з кволою геранню. За вікнами була розвішана білизна... Все це він знав напам´ять. Він одвернувся і сів на диван.

Ніколи, ніколи ще не почував він себе таким самотнім!

Так, він відчув ще раз, що, може, справді зненавидить Соню, і саме тепер, коли зробив її ще нещаснішою. "Чого ходив він до неї просити її сліз? Чого йому так треба заїдати її життя? 0, підлота!"

— Я лишуся сам один! — промовив він раптом рішуче,— і не ходитиме вона у в´язницю.

Хвилин через п´ять він підвів голову і дивно усміхнувся. Це була чудна думка: "А може, в каторзі справді краще",— подумалося йому зненацька.

Він не пам´ятав, скільки просидів у себе, невиразні думки юрмилися в його голові. Раптом двері відчинились, і ввійшла Євдокія Романівна. Вона спочатку спинилась і глянула на нього з порога, як тоді він на Соню, потім уже ступила далі і сіла проти нього на стілець, на вчорашньому своєму місці. Він мовчки і якось без думки подивився на неї.

— Не сердься, брате, я тільки на хвилиночку,— сказала Дуня. Вираз її обличчя був задумливий, але не суворий. Погляд був ясний і тихий. Він бачив, що й ця з любов´ю прийшла до нього.

—,Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопович все пояснив і розповів. Тебе переслідують і мучать через дурне і підле підозріння... Дмитро Прокопович сказав мені, що ніякої небезпеки нема і що даремно ти з таким жахом сприймаєш усе. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все і що це обурення може лишити сліди навіки.