Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.

— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він.

Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.

Мовби не тямлячи себе, вона схопилась і, ламаючи руки, дійшла до середини кімнати, але швидко повернулася й сіла знову біля нього, майже торкаючись його плеча своїм. Зненацька, наче її пронизало, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.

— Що ви, що ви це над собою зробили! — в розпачі проказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.

Раскольников відхитнувся і з смутною усмішкою подивився на неї:

— Дивна якась ти, Соню,— обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.

— Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! — вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала рид— ма, як в істериці.

Давно вже незнане почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм´якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.

— То ти не покинеш мене, Соню? — говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.

— Ні, ні; ніколи й ніде! — скрикнула Соня,— за тобою піду, всюди піду! О Господи!., яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О Господи!

І— От і прийшов.

— Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! — повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його,— на каторгу з тобою разом піду! — Його раптом наче пересмикнуло, колишня, злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його:

— Я, Соню, ще на каторгу, може, й нечзахочу йти,— сказав він.

Соня швидко на нього подивилась.

Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього, їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні нащо це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: "Він, він убивця! Та хіба це можливо?"

— Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам´ятавшись,— та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це!

— Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою відповів він.

Соня стояла мов приголомшена, але раптом скрикнула:

— Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?

— Ні, Соню, ні,— бурмотів він, обернувшись і похиливши голову,— не був я такий голодний... я дійсно хотів допомогти матері, але... і це не зовсім вірно... не муч мене, Соню!

Соня сплеснула руками.

— Та невже, невже це все правда! Господи, та яка ж це правда! Хто ж цьому може повірити?.. І як же, як же ви самі останнє віддаєте, а вбили, щоб пограбувати! А!..— скрикнула вона раптом,— ці гроші, що Катерині Іванівні віддали... ці гроші... Господи, та невже ж і ці гроші...

— Ні, Соню,— квапливо перебив він,— ці гроші були не ті, заспокойся! Ці гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх, коли був хворий, того ж дня, що й віддав... Разуміхін бачив... він же і одержував за мене... ці гроші мої, мої власні, правду кажу тобі, мої.

Соня нерозуміюче слухала його і з усіх сил намагалася хоч щось збагнути.

— А ті гроші... а втім, я навіть і не знаю, чи й були там які гроші,— додав він тихо і наче в роздумі,— я зняв у неї тоді гаманець з шиї, замшевий... повний-повнісінький такий гаманець... та я не розкривав його; не встиг, мабуть... Ну, а речі, якісь там запонки та ланцюжки,— я всі ті речі і гаманець на чужому якомусь дворі, на В-му проспекті під камінь сховав, наступного ж ранку... Все там і досі лежить...

Соня з усіх сил слухала.

— Ну, то чому ж... ви сказали: щоб пограбувати, а сайі нічого не взяли? — швидко спитала вона, як людина, що хапається за соломинку.

— Не знаю... я ще не надумав — візьму чи не візьму ті гроші,— промовив він, знову начебто в роздумі, і раптом, схаменувшись, швидко й коротко усміхнувся.— От яку я дурницю зараз ляпнув, га?

У Соні майнула була думка: "Чи не божевільний він?" Але зараз же вона її одкинула: ні, тут інше. Нічого, нічого вона в усьому цьому не могла зрозуміти.

— Знаєш, Соню,— сказав він зненацька з якимсь піднесенням,— знаєш, що я тобі скажу: коли б тільки я зарізав через те, що був голодний,— говорив він далі, напираючи на кожне слово і якось загадково, але дивлячись при цьому на неї так щиро,— то я б тепер... був щасливий! Знай це!

— І що тобі, що тобі в тому,— скрикнув він за мить з якимсь навіть розпачем,— ну що тобі в тому, коли б я й признався зараз, що вчинив погане? Ну що тобі в цьому дурному торжестві наді мною? Ой Соню, чи для того ж я прийшов до тебе зараз!

Соня знову хотіла було щось сказати, але промовчала.

— Тому я й кликав з собою тебе вчора, що ти одна в мене й лишилася.

— Куди кликав? — боязко спитала Соня.

— Не грабувати і не вбивати, не бійсь, не на те,— усміхнувся він ущипливо,— ми люди різні... І знаєш, Соню, я ж тільки тепер, тільки зараз оце зрозумів: куди тебе кликав учора. А вчора, коли кликав, я й сам не розумів куди. На те й кликав, на те приходив: щоб не кидала мене. Не кинеш, Соню?

Вона стиснула йому руку.

— І нащо, нащо я їй сказав, нащо я їй відкрив! — в розпачі вигукнув він за мить, з страшною мукою дивлячись на неї,— от ти ждеш від мене пояснень, Соню, сидиш і ждеш, я це бачу; а що я скажу тобі? Адже нічого ти не зрозумієш у тому, а тільки змучишся вся... через мене! Ну от, ти плачеш і знову мене обнімаєш,— ну за що ти мене обнімаєш? За те, що я сам не стерпів і на іншого прийшов звалити: "страждай і ти, мені легше буде!" І можеш ти любити такого негідника?

— Та хіба ти теж не мучишся? — скрикнула Соня. Знову те ж почут— л´я хвилею ввірвалося в його душу і знову на мить розм´якшило її.

— Соню, у мене серце люте, ти це май собі на увазі: цим багато що можна пояснити. Я тому й прийшов, що лютий. Є такі, що не прийшли б. А я боягуз і... негідник! Та... нехай! все це не те... Говорити тепер треба, а я почати не вмію... Він спинився й задумався.

— Е-ех, люди ми різні! — скрикнув він знову,— не пара. І чого, чого я прийшов! Ніколи не прощу я собі цього!

— Ні, ні, це добре, що прийщов! — заперечила Соня,— це краще, коли я знатиму. Багато краще! Він з болем подивився на неї.

—А що, й справді! — сказав він, мовби надумавшись,— адже це так і було! От що я хотів Наполеоном зробитись, через те й убив... Ну, розумієш тепер?

— Н-ні,— наївно і боязко прошептала Соня,— тільки... кажи, кажи! Я зрозумію, я для себе все зрозумію! — благала вона його.

— Зрозумієш? Ну, гаразд, побачимо! Він замовк і довго обмірковував.

— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар´єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, регістраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар´єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б-його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому "запитанні" я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись... Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішні— ше те, що, мабуть, саме так воно й було...

Соні зовсім не було смішно.

— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів,— ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.

Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.

— Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Всі їх надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене). А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути — дружину та дітей, і теж потім без копійки і без шматка хліба залишити? Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету,— і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар´єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару,— це я зле вчинив... ну й годі!

В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.

— Ой, це не те, не те,— тужливо вигукувала Соня,— і хіба можна так... ні, це не так, не так!

— Сама бачиш, що не так!..