Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Він тільки не знає, що я знаю. Що, хіба не припускаєте, щоб з такого люду виходили характери фантастичні? Ще й скільки. Старець тепер знову почав діяти, особливо ж після петлі пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви гадаєте, витримає? Заждіть, ще зречеться! З години на годину чекаю, що прийде зізнання зрікатись. Я цього Миколку полюбив і його досконально досліджую. І що б ви думали! Хе! хе! На деякі пункти вельми доладне мені відповідав, очевидно потрібні відомості дістав, хитро приготувався; ну а в інших пунктах просто мов у калюжу, нічогісінько не знає, не відає, та й сам не підозріває, що не відає! Ні, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров "освіжає"; коли життя проповідується, як комфорт. Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце; тут видно відвагу на перший крок, але відвагу своєрідну,— зважився, та й наче з гори скотився або з дзвіниці впав, і на злочин не своїми наче ногами прийшов. Двері за собою забув зачинити, а вбив, двох убив, за теорією. Вбив, та й грошей взяти не зумів, а що встиг забрати, то під камінь одніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверима сидів, а в двері добивались і дзвоник калатав,— ні, він згодом уже в порожню квартиру, в напівмаренні, пригадати цей дзвоник іде, холоду, що по спині пробігає, знову відчути з´явилась потреба... Ну та це, щоправда, в хворобі, а то он ще: вбив, та за чесну людину себе має, людей зневажає, блідим ангелом ходить,— ні, який вже тут Миколка, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка!

Ці останні слова, після всього раніше сказаного і такого схожого на зречення, були занадто вже несподівані. Раскольников увесь затремтів, неначе пронизало його щось.

— То... хто ж убив?..— спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.

— Як хто вбив?..— перепитав він, наче не вірячи своїм вухам,— та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили...— додав він майже пошепки, цілком переконано.

Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.

— А губка он знову, як і тоді, тремтить,— пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович.— Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли,— додав він, трохи помовчавши,— через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту.

— Це не я вбив,— прошептав Раскольников, як це роблять злякані маленькі діти, коли їх застукають на місці злочину.

— Ні, це ви, Родіоне Романовичу, ви, і нікому більше,— суворо і переконано прошептав Порфирій.

Обидва вони замовкли, і мовчанка тривала надзвичайно довго, хвилин з десять. Раскольников сперся ліктями на стіл і мовчки куйовдив собі пальцями волосся. Порфирій Йетрович сидів смирно і чекав. Раптом Раскольников презирливо подивився на нього.

— Знову ви за старе, Порфирію Петровичу! Все за ті самі ваші прийоми: як ото вам не набридне, справді?

— Е, годі, що мені тепер прийоми! Інша б річ, коли б тут були свідки; а то ж ми сам на сам шепчемо. Самі бачите, я не для того до вас прийшов, щоб гнати й ловити вас, мов зайця. Признаєтесь чи ні — зараз мені все одно. Для себе ж я й без вас переконаний.

— А коли так, то чого ж ви прийшли? — роздратовано спитав Раскольников.— Я вам знову те саме запитання ставлю: якщо ви мене винним вважаєте, чому не берете ви мене в острог?

— Ну, оце так запитання! По пунктах вам і відповім: по-перше, ув´язнити вас так прямо мені невигідно.

— Як це невигідно! Коли ви переконані, то ви повинні...

— Ет, що ж, що я переконаний? Адже все це поки що самі тільки мої гадки. Та й що ж я вас на спочинок, чи що, туди посаджу? Самі знаєте, якщо проситесь. Приведу я, наприклад, викривати вас отого дурного міщанина, і ви йому скажете: "Ти п´яний, чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе просто за п´яного і вважав, та ти й був п´яний",— ну, що я вам тоді на це скажу, тим більше, що ваше ж правдоподібніше, ніж його, бо в його свідченні сама лиш психологія,— яка його пиці навіть і не личить, а ви ж у самісіньку точку влучаєте, бо п´є негідник день і ніч, це ж усі знають. Та й сам я казав вам одверто вже не раз, що психологія ця на два кінці і що другий кінець довший буде, та й багато правдоподібніший, а крім цього, проти вас у мене поки що і немає нічого. І хоч я вас все— таки посаджу і навіть сам-от я прийшов (зовсім не так, як це у людей робиться) вас про все попередити, а все-таки прямо вам скажу (теж не так, як у людей робиться), що мені це буде невигідно. Ну, а по-друге, я того до вас прийшов...

— Еге ж, по-друге? (Раскольников усе ще задихався).

— Того, що, як я вже і сказав, коли ввійшов, визнаю себе зобов´язаним перед вами все пояснити. Не хочу, щоб ви мене за недолюдка вважали, тим більше, що щиро до вас прихильний, вірте чи не вірте. Внаслідок чого, по-третє, і прийшов до вас з одвертою і прямою пропозицією — принесіть повинну самі. Це вам буде незрівнянно вигідніше, та й мені теж вигідніше — бо з плечей спаде. Ну що, одверто чи ні з мого боку?

Раскольников якийсь час думав.

— Слухайте-но, Порфирію Петровичу, ви ж говорите: сама лиш психологія, а тимчасом заїхали в математику. А що, коли ви і тепер поми ляєтесь?

— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Рисочку таку маю. Рисочку ж цю я тоді ж і знайшов; послав Господь!

— Яку рисочку?

— Не скажу, Родіоне Романовичу. Та й в усякому разі тепер і права не маю більше зволікати; ув´язню. Ви от розміркуйте: мені тепер уже все одно, отже, я виключно це тільки для вас. їй-богу, краще буде, Родіоне Романовичу!

Раскольников злісно усміхнувся.

— Та це ж не тільки смішно, це навіть уже безсоромно. Ну, хоч би я був і винним (чого я зовсім не кажу), ну з якої речі мені приносити вам повинну, коли самі ви вже кажете, що я сяду до вас туди на спочинок?

— Е-е, Родіоне Романовичу, не всім словам вірте; може, і не зовсім буде на спочинок! Адже це тільки теорія, та ще ж і моя, а який же я для вас авторитет? Я, може, й сам від вас дещо навіть і тепер таю? Не все ж мені вам так взяти та й викласти, хе! хе! По-друге: як-то яка вигода? А відомо вам, скільки вам за це знижки вийде? Адже ви коли прийдете, в який час? Ви це тільки розміркуйте! Коли інший вже на себе злочин перейняв і всю справу сплутав? А я вам, от самим Богом присягаюсь, так там" підроблю і влаштую, що ваша повинна буде мовби зовсім несподіваною. Всю цю психологію ми зовсім відкинемо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що злочин ваш матиме вигляд чогось подібного до затьмарення, бо по совісті, це ж затьмарення і було. Я чесна людина, Родіоне Романовичу, і свого слова додержу.

Раскольников сумно мовчав, похиливши голову; він довго думав, і, нарешті, знов усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і тужна.

— Е, не треба! — промовив він, начебто вже зовсім не криючись від Порфирія.— Не варто! Не треба мені зовсім вашої знижки!

— Ну, оцього ж я й боявся! — гаряче і мовби мимоволі вигукнув Порфирій,— оцього ж я й боявся, що не треба вам нашої знижки.

Раскольников сумно і виразисте подивився на нього.

— Ой, життям не гребуйте! — говорив далі Порфирій,— багато його попереду ще буде. Як це не треба знижки, як це не треба! Нетерплячий ви який!

— Чого попереду багато буде?

— Життя! Ви що за пророк такий, чи ж багато знаєте? Шукайте і знайдете. Вас, може, Бог на цьому й чекав. Та й не навіки вони, кайдани...

— Знижка буде...— засміявся Раскольников.

— А що, сорому буржуазного, чи що, злякались? Це може бути, що й злякалися, та самі того не знаєте,— бо молодість! А все-таки не вам би боятися чи там соромитись принести повинну.

— Е-ех, наплювать! — зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.

— Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригіналь— но вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий вже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягі/и, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів,— якщо тільки віру або Бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, й має рацію, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується,— а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь,— прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за орацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б вчинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. [...]

Порфирій вийшов, якось зігнувшись і мовби уникаючи дивитись на Раскольникова. Раскольников підійшов до вікна і з нервовим нетерпінням вичікував, коли, за його розрахунком, той вийде на вулицю і відійде якнайдалі. Потім поспішно вийшов з кімнати й сам.

III

Він поспішав до Свидригайлова. Чого він міг сподіватись від цієї людини, він і сам не знав. Але в цій людині таїлася якась влада над ним. Усвідомивши це раз, він уже не міг заспокоїтись, а тепер до того ж і настав час.

Дорогою одне питання особливо мучило його: чи був Свидригайлов у Порфирія?

Скільки він міг розібратися і в чому міг би заприсягнутись,— ні, не був! Він подумав ще й ще, пригадав крок за кроком усю сцену з Порфирі— єм, прийшов до висновку: ні, не був, звичайно, не був!

А коли ще не був, то піде чи не піде він до Порфирія?

Тепер, поки що, йому здавалося, що не піде.