Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

З´явився також один п´яний відставний поручик, насправді провіантський чиновник, що дуже непристойно і гучно реготав, і, "уявіть собі", прийшов без жилета! [...]

Раскольников увійшов майже в той самий час, коли повернулися з кладовища. Катерина Іванівна дуже зраділа йому, по-перше, тому, що він був єдиний "освічений гість" з усіх гостей, і, "як відомо, готувався через два роки зайняти в тутешньому університеті професорську кафедру", а по— друге, тому, що він одразу ж і шанобливо попросив у неї вибачення за те, що, всупереч своєму бажанню, не міг бути на охороні.[...]

III

На порозі кімнати раптом з´явився Петро Петрович Лужин. Він стояв і суворо й уважливо оглядав усю компанію. [...]

Обійшовши бочком Катерину Іванівну, попрямував у протилежний куток, де була Соня.

Катерина Іванівна як стояла, так і залишилася на місці, мов громом прибита. Вона не в силі була зрозуміти, як міг Петро Петрович зректися хліба-солі її татуся. Вигадавши раз цю хліб-сіль, вона вже свято в неї сама вірила. Вразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь зневажливої погрози тон Петра Петровича. Та й усі якось поступово притихли, коли він з´явився. Крім того, що цей "діловий і серйозний" чоловік занадто вже не підходив до усієї цієї компанії, було видно, що він прийшов з якимсь важливим наміром, що, певно, якась надзвичайна причина привела його в таку компанію і що, виходить, зараз щось трапиться, щось буде. Раскольников, який стояв коло Соні, відступився, щоб пропустити його; Петро Петрович, здавалося, зовсім його не помітив. Незабаром на порозі з´явився і Лебезятников; в кімнату він не ввійшов, а спинився теж з якоюсь особливою цікавістю, майже з подивом; прислухався, але, здавалося, довго чогось не міг збагнути.

— Пробачте, що я, може, невчасно, але справа досить важлива,— промовив Петро Петрович якось взагалі і не звертаючись ні до кого особливо; — я навіть і радий на людях. Амаліє Іванівно, прошу вас уклінно, як хазяйку квартири, звернути особливу увагу на мою дальшу розмову з Софією Іванівною. Софіє Іванівно,— провадив він далі, звертаючись безпосередньо до страшенно збентеженої і вже наперед зляканої Соні,— з стола мого, в кімнаті друга мого, Андрія Семеновича Лебезятникова, зараз же слідом за відвіданням вашим, зник державний кредитний білет вартістю в сто карбованців, що належав мені. Коли, може, вам якимсь чином відомо і ви скажете нам, де він є тепер, то запевняю вас словом честі і беру всіх у свідки, що справа на тому й скінчиться. В противному ж разі %мушений буду вдатися до заходів вельми серйозних, тоді... нарікайте вже на себе!

Цілковита тиша запанувала в кімнаті. Навіть діти, що плакали перед тим, затихли. Соня стояла бліда, як мрець, дивилася на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начебто ще й не розуміла. Минула якась хвилина.

— Ну, то що ж? — спитав Лужин, пильно дивлячись на неї.

— Я не знаю... Я нічого не знаю...— тихим голосом промовила нарешті Соня.

— Ні? Не знаєте? — перепитав Лужин і ще трохи помовчав.— Подумайте, мадемуазель,— почав він суворо, але все ще начебто умовляючи,— обміркуйте, я згоден дати вам ще час, щоб ви все як слід зміркували. Але ж бачите: коли б я не був такий упевнений, то вже, зрозуміла річ, при своїй досвідченості, не рискнув би так прямо вас обвинуватити; бо за подібне, пряме й прилюдне, але неправдиве або навіть тільки помилкове звинувачення, я, деякою мірою, сам відповідаю. Я ж знаю це. Сьогодні вранці я розміняв, для своїх потреб, кілька п´ятипроцентних білетів, на суму, номінально, в три тисячі карбованців. Розрахунок у мене записаний в бумажнику. Прийшовши додому, я,— свідок тому Андрій Семенович,— почав лічити гроші і, налічивши дві тисячі триста карбованців, поклав їх в бумажник, а бумажник у бокову кишеню сюртука. На столі лишалося близько п´ятисот карбованців кредитними білетами, і між ними три білети, по сто карбованців кожний. Саме тоді завітали ви (на моє запрошення) — і весь час, поки були у мене, мали надзвичайно збентежений вигляд, навіть тричі, серед розмови, вставали і поспішали чомусь піти, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все це засвідчити. Певно, ви самі, мадемуазель, не відмовитесь підтвердити і заявити, що я кликав вас через Андрія Семеновича, виключно для того тільки, щоб переговорити з вами про сирітське і безпорадне становище вашої родички, Катерини Іванівни (до якої я не міг прийти на поминки), і про те, як би добре було влаштувати на її користь щось подібне до підписки, лотереї абощо. Ви мені дякували і навіть заплакали (я розповідаю все так, як було, щоб, по-перше, нагадати вам, а по-друге, показати вам, що з пам´яті моєї не стерлася жодна дрібниця). Потім я взяв з стола кредитний білет в десять карбованців і дав вам від свого імені, для вашої родички, як мою посильну допомогу. Все це бачив Андрій Семенович. Потім я вас провів до дверей,— все ще так само, як і до того, збентежену,— після чого залишився наодинці з Андрієм Семеновичем, поговорив з ним хвилин з десять, потім Андрій Семенович вийшов, я ж знову повернувся до стола, до грошей, що лежали на ньому, щоб, перелічивши їх, покласти, як і мав намір перед тим, окремо. На подив мій, одного білета в сто карбованців в числі інших я не знайшов. Прошу ж тепер розміркувати: запідозрити Андрія Семеновича я вже ніяк не можу; навіть думки такої соромлюсь. Помилитись у лічбі я теж не міг, бо за хвилину перед вашим приходом, перелічивши все, я переконався, що підсумок правильний. Згодьтесь самі, що, пригадуючи ваше збентеження, те, як ви поспішали піти, як і те, що ви тримали руки якийсь час на столі; взявши, нарешті, до уваги громадський стан ваш і зв´язані з ним звички, я, так би мовити, з жахом і навіть проти своєї волі змушений був спинитися на підозрінні,— звичайно, тяжкому, але — справедливому! Додам і скажу ще раз, що, незважаючи на всю мою очевидну впевненість, розумію, що все-таки в теперішньому обвинуваченні моєму є деякий для мене риск. Але, як бачите, я не можу мовчати; я протестую і скажу вам через що: єдино, добродійко, єдино через найчорнішу невдячність вашу! Як же так? Я ж вас запрошую в інтересах бідної родички вашої, я ж даю вам посильне подаяння моє в десять карбованців, а ви ж, тут-таки, одразу ж, відплачуєте мені за все це отаким вчинком! Ні, це дуже недобре! Тут потрібна наука. Подумайте ж гарненько, а крім того, як справжній друг ваш, прошу вас (бо кращого друга не може бути у вас зараз), схаменіться! Інакше буду невблаганний! Йу, то як?

— Я нічого не брала у вас,— прошептала, охоплена жахом, Соня,— ви дали мені десять карбованців, ось візьміть їх.— Соня дістала з кишені хусточку, відшукала вузлик, розв´язала його, витягла кредитку і подала Лужину.

— А про інші сто карбованців ви так і не признаєтесь? — з докором, настійливо вів той, не беручи білета.

Соня оглянулась кругом. У всіх були такі жахливі, суворі, насмішкуваті, злі обличчя. Вона глянула на Раскольникова... той стояв біля стіни, схрестивши руки, і вогненним поглядом дивився на неї.

— О Господи! — вихопилось у Соні.

— Амаліє Іванівно, треба буде повідомити поліцію, а тому, прошу вас уклінно, пошліть поки що по двірника,— тихо і навіть ласкаво проказав Лужин.

— Я так і знав, що вона вкрав! — сплеснула руками Амалія Іванівна.

— Ви так і знали? — підхопив Лужин,— виходить, уже й раніше мали якісь підстави робити такий висновок. Прошу вас, шановна Амаліє Іванівно, запам´ятати слова ваші, а втім, це було сказано при свідках.

Всі загомоніли, заворушилися.

— Я-ак! — скрикнула раптом, опам´ятавшись, Катерина Іванівна і, наче з цепу зірвавшись, метнулася до Лужина.—Як! Ви її в крадіжці обвинувачуєте? Це Соню? Ах, негідники, негідники! — і кинувшись до Соні, вона, наче лещатами, обхопила її висхлими руками.

— Соню! Як ти сміла прийняти від нього десять карбованців! О, нерозумна! Дай сюди! Дай зараз ці десять карбованців — от!

І, вихопивши у Соні кредитку, Катерина Іванівна зібгала її в руках і, розмахнувшись, кинула її просто в обличчя Лужину. Кредитка влучила йому в око і відскочила на підлогу. Амалія Іванівна кинулася піднімати гроші. Петро Петрович розсердився.

— Спиніть цю божевільну! — закричав він. На дверях в ту мить поруч з Лебезятниковим з´явилось іще кілька осіб, між якими були і обидві приїжджі дами.

— Як! Божевільну? Це я божевільна? Дурень! — вискнула Катерина Іванівна.— Сам ти божевільний, крючок судовий, негідник. Соня, Соня візьме у нього гроші! Це Соня злодійка! Та вона ще тобі дасть, дурню! — І Катерина Іванівна істерично зареготала.— Чи бачили ви дурня? — зверталася вона на всі боки, показуючи всім на Лужина.— Як! І ти теж? — побачила вона хазяйку,— то й ти туди ж, ковбаснице, потверджуєш, що вона "вкрав", паскудна ти прусська куряча нога в кринолині! Ах ви! Ах ви! Та вона ж і з кімнати не виходила і, як прийшла від тебе, падлюки, зразу ж поруч Родіона Романовича й сіла!.. Обшукайте її! Коли вона нікуди не виходила, то й гроші повинні бути при ній! Шукай же, шукай, шукай! Тільки коли ти не знайдеш, то вже вибачай, голубе, відповіси! До государя, до государя, до самого царя побіжу милосердого, в ноги впаду, зараз же, сьогодні ж! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дійду-у! Це ти на те, що вона тиха, покладався? Ти на це понадіявся? Та я, брат, зате не з тих, хто мовчить! Зірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!!

І Катерина Іванівна, не тямлячи себе, сіпала Лужина, тягла його до Соні.

— Я готовий і відповідаю... але вгамуйтесь, добродійко, вгамуйтесь! Я дуже добре вже бачу, з яких ви!.. Це... це... це що таке? — бурмотів Лужин,— це треба при поліції... хоч, правда, і тепер свідків цілком досить... Я готовий... Але ж мужчині це не зовсім зручно... зважаючи на її стать... Коли б з допомогою Амалії Іванівни... хоч, проте, так діло, не робиться... Як же так?

— Кого хочете! Хай хто хоче, той і обшукує! — кричала Катерина Іванівна.— Соню, виверни їм кишені! Ось, ось! Дивись, недолюдку, ось порожня, тут хусточка лежала, кишеня порожня, бачиш! Ось друга кишеня, ось, ось! Бачиш! Бачиш!

І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і вихопила обидві кишені, одну за одною Але з другої, правої кишені раптом вискочила кредитка і, описавши в повітрі параболу, впала до ніг Лужина.