Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Бог і без того мусить простити... Сам знає як ждала!.. А не простить, то й не треба!..[...] ´ ястра-

Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало нело Блідо-жовте, зсохле обличчя її закинулося назад, рот розкрився ноги судорожно простяглися. Вона глибоко-глибоко зітхнула і вмерла

Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припала до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і Леня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одного, зненацька водночас, разом розкрили роти і почали голосити. [...]

— Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніших слова,— підійшов Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступився місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов повів здивованого Раскольникова ще далі в куток.

— Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєте, були б гроші, а я ж вам казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські заклади, які кращі, і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п´ятсот карбованців капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина, правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.

— З якої ж це причини ви так розблагодіялися? — спитав Раскольников.

— Е-ех! який недовірливий! — засміявся Свидригайлов.— Адже я сказав, що ці гроші в мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, не припускаєте, га? Адже ж не "воша" була вона (він кивнув у той куток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну... "чи Лужину, справді, жити й підлоту чинити, чи їй помирати?" І коли не допоможу я, то ж "Поленька, наприклад, туди ж, такою ж дорогою піде..."

Він проказав це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова. [...]

Частина шоста

І

Для Раскольникова настав дивний час: наче туман ліг зненацька перед ним і відділив його від усіх в безвихідній і тяжкій самотності. Викликаючи в пам´яті цей час згодом, уже через довгі роки по тому, він догадувався, що свідомість його іноді начебто затьмарювалась і що так тривало, з деякими проміжками, аж до остаточної катастрофи. [...]

Особливо тривожив його Свидригайлов: можна навіть сказати, що той ніяк не йшов з його думки. [...] За ці два-три дні після смерті Катерини Іванівни він уже разів зо два зустрічався з Свидригайловим, майже кожного разу в Сониній квартирі, куди він заходив якось безцільно, майже завжди на короткий час. Вони перекидалися короткими фразами, але й разу не заговорили про основне, начебто між ними так, сама собою, виникла умова, щоб мовчати про це до якогось часу. Тіло Катерини Іванівни ще лежало в труні. Свидригайлов розпоряджався підготовкою до похорону і був заклопотаний. Соня теж була дуже зайнята. Під час останньої зустрічі Свидригайлов розповів Раскольникову, що справу з дітьми Катерини Іванівни він якось покінчив, і покінчив щасливо; що в нього, завдяки певним зв´язкам, знайшлись такі особи, з допомогою яких можна було влаштувати всіх трьох сиріт, тепер-таки, в дуже непогані як для них заклади; що покладені на їх ім´я гроші теж багато допомогли, бо сиріт з капіталом улаштувати значно легше, ніж сиріт бідних. Сказав він щось і про Соню, пообіцяв якось цими днями зайти до Раскольникова і згадав, що "бажав би порадитись"; що "дуже вже треба б побесідувати, бо є такі справи..." Розмова ця відбувалась у сінях, коло сходів. Свидригайлов пильно дивився в очі Раскольникову і раптом, помовчавши і притишивши голос, спитав:

— Та чого ви, Родіоне Романовичу, такий сам не свій? Справді! Слухаєте і дивитесь, а наче й не розумієте. Ви підбадьортесь. От давайте поговоримо: шкода тільки, що клопоту багато і чужого і свого... Ех, Родіоне Романовичу,— додав він зненацька,— усім людям потрібне повітря, повітря, повітря... Перш за все!

Він раптом уступився з дороги, щоб пропустити священика і дячка, які піднімались сходами. Вони йшли правити панахиду. За розпорядженням Свидригайлова панахиди правили два рази на день, акуратно. Свидригайлов пішов собі. Раскольников постояв, подумав і ввійшов слідом за священиком у квартиру Соні.

Він став у дверях. Починалася служба тихо, добропристойно, журливо. В думці про смерть і у відчутті присутності смерті завжди для нього було щось тяжке і містично жахливе, з самого дитинства; та й давно вже він не чув панахиди. Але було ще тут і щось інше, дуже страшне і тривожне. Він дивився на дітей; всі вони стояли біля труни навколішках, Поленька плакала. Позад них, тихо і начебто боязко плачучи, молилась Соня. "А вона ж за ці дні й разу на мене не глянула і слова до мене не промовила",— подумалося раптом Раскольникову. [...]

Сонце яскраво освітлювало кімнату; кадильний дим підіймався клубами; священик читав: "Упокой Господи". Раскольников вистояв усю відправу. Благословляючи і прощаючись, священик якось дивно оглядався. Після відправи Раскольников підійшов до Соні. Вона зненацька взяла його за обидві руки і схилила на його плече голову. Цей короткий жест навіть вразив Раскольникова і здивував; навіть чудно було: як це? і найменшої відрази і найменшої огиди до нього, і найменшого дрожу в її руці! Це вже була якась безмірна зневага до самої себе. Так принаймні він це зрозумів. Соня нічого не говорила. Раскольников потиснув їй руку і вийшов. Йому зробилося дуже тяжко. [...] Все змотувалося в якийсь клубок. "Ні, вже краще б якась боротьба! Краще б знову Порфирій... або Свидригайлов. Швидше б знову який-небудь виклик, чий-небудь напад... Так! так!" — думав він. Він вийшов з харчевні і Мало не кинувся бігти. Думка про Дуню і матір нагнала на нього раптом чомусь наче панічний страх. Цієї саме ночі, вдосвіта, він і прокинувся в кущах, на Крестовсь— кому острові, змерзлий, в гарячці; він рушив додому і прийшов уже вранці. Після кількох годин сну гарячка минула, але прокинувся він уже пізно: була друга година після полудня.

Він згадав, що на цей день призначено похорон Катерини Іванівни, і зрадів, що не був присутній на ньому. Настя принесла пому їсти; він їв і пив з апетитом, мало не з жадністю. Голова його була свіжішою, і сам він спокійнішим, ніж у ці останні три дні. Він навіть подивувався побіжно припливам свого панічного страху. Двері відчинились, і ввійшов Разуміхін.

— А! їсть, значить не хворий! — сказав Разуміхін, взяв стілець і сів коло стола проти Раскольникова. Він був стривожений і не старався цього приховати. [...]

— Євдокія Романівна листа якогось одержала, сьогодні, дуже її він стривожив. Дуже. Навіть надзвичайно стривожив. Я заговорив про тебе — просила замовкнути. Потім... потім сказала, що, може, ми дуже скоро розстанемось, потім почала мені за щось гаряче дякувати; потім пішла до себе й замкнулася.

— Вона листа одержала? — задумливо перепитав Раскольников.

— Еге ж, листа; а ти не знав? Гм.

Обидва вони помовчали.

— Прощай, Родюне. Я, брат... був такий час... а втім, прощай, бачиш, був такий час... Ну, прощай! Мені теж треба йти. Пити не буду. Тепер не треба... чорта лисого!

Він поспішав; та, вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, зненацька відчинив їх і сказав, дивлячись кудись убік:

— До речі! Пам´ятаєш те вбивство, ну, от що Порфирій: стару оту? Ну, то знай, що вбивця цей знайшовся, признався сам і докази всі подав. Це один з тих самих робітників, малярів, уяви собі, пам´ятаєш, я ще їх тут захищав? Чи повіриш, що всю цю сцену бійки і реготу на сходах з своїм товаришем, коли оті йшли назустріч, двірник і два свідки, він навмисно підстроїв, щоб очі відвести. Яка хитрість, яке самовладання в такому щеняті! Повірити важко; але ж сам роз´яснив, сам в усьому признався! І як же я тоді вклепався! Що ж, на мою думку, це тільки геній прикидання і знахідливості, геній юридичного відводу,— отже, нема чого особливо дивуватись! Хіба таких не може бути? А що він не видержав характеру і признався, то я йому за це ще більше вірю. Правдоподібніше... Але як же я, як же я тоді вклепався! За них на стінку дерся!

— Скажи, будь ласка, звідки ти про це довідався і чого тебе це так цікавить? — з помітним хвилюванням спитав Раскольников.

— Ото ще! Чого мене цікавить! Спитав!.. А довідався я від Порфирія та від інших. А втім, від нього майже все й довідався.

— Від Порфирія?

— Від Порфирія.

— Що ж... що ж він? — злякано спитав Раскольников.

— Він усе чудово мені роз´яснив. Психологічно роз´яснив, по-своєму.

— Він роз´яснив? Сам же тобі й роз´ясняв?

— Сам, сам; прощавай! Потім ще дещо розповім, а тепер справа є. [...]

Раскольников, скоро тільки вийшов Разуміхін, встав, повернувся до вікна, поткнувся в куток, в другий, наче забувши про тісноту своєї конури, і... знову сів на диван. Він увесь мовби обновився; знову боротьба — значить, знайшовся вихід!

"Так, значить знайшовся вихід! А то вже занадто все сперлось і закупорилося, тяжко душити почало, дурман налягав якийсь. Аж від самої сцени з Миколкою у Порфирія почав він задихатись, не бачачи виходу. Після Миколки того ж дня була сцена у Соні". [...]

Раскольников узяв кашкет і, замислений, рушив до дверей. Вперше за всі ці дні він відчув, що принаймні голова в нього свіжа. "Треба кінчити з Свидригайловим,— думав він,— і що б то не було, якнайшвидше цей теж, здається, чекає, щоб я сам До нього прийшов". І в цю мить така ненависть піднялася раптом з його стомленого серця, що, можливо, він міг би вбити кого-небудь з цих двох: Свидригайлова або Порфирія. Принаймні він відчув, що коли не тепер, то далі він здатний буде це зробити. "Побачимо, побачимо",— повторював він сам собі.

Та тільки-но він одчинив двері в сіни, як раптом зіткнувся з самим Порфирієм, той ішов до нього. Раскольников на якусь мить завмер. Було чудно, що він не дуже здивувався Порфирієві і майже його не злякався. Він тільки здригнувсь, але швидко, враз приготувався. "Може, розв´язка! Але як же це він підійшов тихенько, мов кішка, і я нічого не чув.