Щастя Ругонів - Золя Еміль

— Куди ти ходила? Ти бачила повстанців, чи що?

Вона захитала головою, потім приглушеним голосом пробурмотіла:

— Я була в садибі пана Валькераса; хотіла спитати поради в пана де Карнавана. Ох, мій бідний друже! Все пішло марно.

П'єр, пополотнівши, сів на ліжку. Його бичача шия, що виглядала з розстебнутої сорочки, його сите тіло все натужилося від жаху. І він сидів так, мов китайський бовван, — зібганий, блідий і засмучений, на неприбраному ліжку.

— Маркіз гадає, що принц Луї піймав облизня, — провадила Фелісіта. — Ми пропали, в нас ніколи не буде жодного су.

Тут П'єр, як це іноді буває, з полохунами, обурився. В усьому винен маркіз, винна його жінка, винна вся рідня. Хіба ж він колись думав про політику? Це ж бо Карнаван та Фелісіта намовили його на цю безглузду авантуру.

— Я вмиваю руки! — скрикнув він. — Це ви обоє наробили таку силу дурниць! Чи не розумніше було б тихенько жити на наші скромні прибутки? Ти, ти все хотіла панувати. Бачиш, до чого це нас привело?

П'єр утратив тяму, він уже геть забув, що в жадібності не поступався дружині. В цю хвилину він хотів вилити свій гнів, обвинувачуючи інших у своїй поразці.

— До того ж хіба можна мати успіх з такими дітьми? Ежен мовчить у найрішучіший мент. Арістід кидає в нас брудом і навіть цей невинний дурень, Паскаль, і той нас компрометує, взявшись до філантропії серед бунтарів. І подумати тільки, ми стали злиднями, щоб дати їм освіту!

У своєму розпачі він уживав таких слів, що їх раніше ніхто від нього не чув. Фелісіта, бачачи, що він зводить дух, м'яко зауважила:

— Ти забув про Макара.

— А так, — підхопив він з гнівом. — Це ще один! Сама згадка про нього виводить мене з себе. Але це не все ще. Знаєш, того вечора я застав у матері малого Сільвера. В нього всі руки були в крові; він вибив око жандареві. Я тобі не казав цього раніш, щоб не лякати. Ні, ти уяви собі — мій небіж перед судом присяжних! Ну й сімеєчка! А Макар так мені дозолив, що я вчора ладен був розчерепити йому голову прикладом рушниці. Так, у мене виникло таке бажання…

Фелісіта дала йому вибалакатися. Вона приймала чоловікові докори з янгольським терпінням, схиливши голову, як винна, і нишком посміхаючись. Своєю смиренністю вона тільки під'юджувала П'єра й доводила його до сказу. Коли в бідолахи не стало вже голосу, вона почала тяжко зітхати, вдавано каятися; потім сумно заголосила:

— Що ж нам у світі робити? Боже ж мій! Що ж нам робити! Ми по вуха залізли в борги.

— Ти в цьому винна! — вигукнув П'єр, поклавши на цей крик решту своїх сил.

Ругони справді багато заборгували. Надія на близький успіх відібрала в них усяку розсудливість. З початку 1851 року вони дозволяли собі щовечора частувати гостей жовтого салону сиропами, пуншем, марципанами, уряджали справжні бенкети, що на них пили за повалення Республіки. П'єр, крім того, віддав майже чверть свого капіталу в розпорядження реакції на купівлю рушниць та набоїв.

— Рахунок у цукерника доходить мало не до тисячі франків, — знову почала Фелісіта солоденьким голоском, — а винопродавцю ми винні, мабуть, удвоє більше. Потім не забувай ще: різник, пекар, городник…

П'єр не тямив себе. Фелісіта, зрештою, добила його:

— Я не кажу вже про десять тисяч франків, що ти їх дав на зброю.

— Я дав, я! — бурмотів він. — Але мене ошукано, мене обікрадено. Це той дурень Сікардо затяг мене. Він же присягався, що наполеонівці переможуть. Я гадав, що даю в борг. Але я змушу цього старого лобуря повернути мені гроші.

— Еге, так тобі й повернуть їх, якже, — сказала жінка, знизуючи плечима. — Ми постраждали од війни, та й годі. І коли ми з усіма розплатимося, в нас не залишиться й на хліб. Непогано вийде, що й казати! Ось побачиш, нам ще доведеться перебратися в якусь хатину старого кварталу.

Остання фраза пролунала зловісно, як подзвіння. П'єр уже уявляв собі хатинку в старому кварталі, що про неї казала жінка. Отже, йому судилося доживати віку на купі соломи, йому, що все своє життя прагнув дозвілля й легких насолод. Марно він ошукав свою матір, устрявав у найбрудніші інтриги, дарма брехав цілими роками. Імперія не платить його боргів, бо тільки вона й могла врятувати його від руїни. Він скочив із ліжка в одній сорочці і гукнув:

— Ні! Ліпше візьмуся за рушницю! Хай повстанці вб'ють мене!

— Що ж, — сказала дуже спокійно Фелісіта, — це ти можеш зробити завтра або позавтрьому, бо республіканці зовсім близенько. Звичайно, це непогана рада…

П'єр остовпів. Йому здалося, що раптом хтось вилив йому на голову повне відро холодної води. Він повільно ліг і, коли опинився під теплим укривалом, почав плакати. Цей гладун часто обливався слізьми, наче дитина, і сльози без усяких зусиль текли з його очей. Неминуча реакція охопила його. Ввесь його гнів, як завжди, кінчався втомою і дитячими наріканнями. Фелісіту, що чекала на цю кризу, мов блискавка, осяяла радість, вона бачила, який він безсилий, спустошений, безвольний… Вона все ще заховувала мовчазний і пригнічений вигляд. Її покірність, туга й безнадійність довели П'єра до цілковитої розпуки.

— Та скажи нарешті хоч слово! — благав він. — Придумаємо разом. Невже таки немає жодної ради?

— Жодної, ти ж добре знаєш, — відповіла вона, — ти ж сам бачиш, у якому стані ми опинилися тепер, ні від кого нам чекати на допомогу, навіть діти — і ті нас кинули.

— Тоді тікаймо… Хочеш, ми підемо з Пласана вночі, хоч зараз…

— Тікати? Але, мій милий друже, ми стали б завтра посміховищем на все місто… Адже ж ти забуваєш, що сам звелів позачиняти брами.

П'єр знесилювався; він напружував увесь свій розум; потім, остаточно переможений, прошепотів благально:

— Прошу тебе, придумай що-небудь, ти ж ще нічого не сказала.

Фелісіта підвела голову, прикидаючись здивованою, і мовила з жестом цілковитої знемоги:

— Та я ж дурна в цих справах, я ніяк не розуміюся на політиці, ти ж сам повторював мені це сто разів.

Чоловік мовчав, геть запаморочений, спустивши очі. Вона провадила далі, повільно, без усякого докору:

— Ти ж не втаємничував мене у свої справи. Я нічого не знаю, я не можу навіть дати тобі ніякої поради. А втім, ти добре зробив: жінки іноді бувають язикаті, і в сто разів краще, коли чоловіки самі порають свої справи.

Вона говорила з такою тонкою іронією, що чоловік навіть не відчув у її словах жорстокої насмішки. Він став гірко каятися. І раптом він почав сповідатися. Розповів він про Еженові листи, розтлумачив свої плани, пояснив усю свою поведінку, багатослівно, як людина, що розкриває всю свою душу й благає порятунку. І щохвилини він питав: "А що б зробила ти на моєму місці?" або вигукував: "Чи не так? Я мав слушність. Я не міг діяти інакше". Фелісіта на все це навіть оком не моргнула. Вона слухала його з суворою холодністю судді. В душі вона відчувала глибоку насолоду. Нарешті цей гладкий хитрун опинився в її руках; вона бавилася ним, як кошеня з шматочками паперу; а він навіть простягав руки, щоб вона начепила на них ланцюги.

— Але чекай лишень, — сказав він, швидко сплигуючи з ліжка, — я зараз тобі прочитаю всі Еженові листи. Ти тоді краще розсудиш, яке в нас становище.

Вона марно намагалася утримати його за сорочку. Він порозкладав листи на нічному столику, ліг у постіль і почав вичитувати вголос цілісінькі сторінки, примушуючи і її переглядати деякі листи. Вона стримувала усмішку, їй уже робилося шкода цієї безталанної людини.

— Ну що? — сказав він стурбовано, коли питання було скінчено. — Тепер ти про все довідалася, чи ти не бачиш ради?

Вона все ще мовчала і вдавала, ніби старанно обмірковує.

— Ти розумна жінка, — знову почав він, щоб улестити її, — даремно я ховав усе це від тебе, визнаю свою помилку.

— Облишмо говорити про це, — відповіла вона… — На мою думку, коли б у тебе стало мужності…

І, бачачи, як він жадібно на неї дивиться, вона зупинилася й сказала з усмішкою:

— Але ти обіцяєш нічого від мене не ховати? Нічого не робити, не порадившись зі мною?

Він заприсягався, він приймав найжорстокіші умови. Тоді Фелісіта теж лягла в постіль; їй було зимно, і вона притулилася до нього, а потім тихим голосом, наче їх могли підслухати, з'ясувала йому свій план кампанії. На її думку, треба було, щоб паніка ще більше опанувала місто, а П'єр має ввесь час додержуватися своєї ролі героя серед заляканих мешканців. У неї таємне передчуття, що повстанці ще далеко. А втім, рано чи пізно, партія ладу переможе, й Ругони дістануть нагороду. Після ролі визволителів непогано буде виступити в ролі мучеників. Фелісіта так майстерно все розіграла, говорила так переконано, що чоловік, спочатку здивований простотою її задуму, опертого на ризик, зрештою побачив у ньому чудову тактику й пообіцяв додержуватись її, виявляючи якнайбільше мужності.

— І пам'ятай, що це я тебе рятую, — шепотіла вона лукаво. — Ти будеш і надалі слухняний?

Вони поцілувалися й сказали одне одному: "На добраніч". Здавалося, в серцях старих людей, сп'янілих мріями, пробудилася весна. Але ні він, ні вона не заснули. За чверть години П'єр, що розглядав на стелі круглясту пляму від нічної лампи, повернувся й тихесенько поділився з жінкою тією думкою, що тільки що майнула йому в голові.

— О ні, ні! — сказала Фелісіта з тремтінням. — Це буде

дуже жорстоко!

— Хай йому біс! — гукнув він. — Ти ж сама хочеш вразити городян!.. Коли скоїться те, що я тобі сказав, ставлення до мене зміниться…

Потім, розвиваючи свій план, він докинув:

— Можна використати Макара. До речі, так можна буде легко здихатись його.

Фелісіту захопила ця думка. Деякий час вона міркувала, вагаючись, і нарешті тремтячим голосом прошепотіла:

— Мабуть, твоя правда. Побачимо… Ми були б дурні, аби занадто соромилися; для нас це питання життя або смерті… Дозволь мені це зробити; я піду завтра до Макара й подивлюся, чи можна з ним збалакатися. А то ти почнеш з ним сперечатися і все зіпсуєш. На добраніч! Спи спокійно, мій милий… Нашим стражданням швидко буде край.

Вони знову поцілувалися й заснули. А на стелі кругла пляма світилася, мов злякане око, розплющене й надовго втоплене в цих двох блідих сонних буржуа, котрі плекали злочин під ковдрою і бачили вві сні, що в кімнаті йде кривавий дощ і буйні краплі, падаючи на підлогу, перетворюються в золоті монети…

На світанку Фелісіта, діставши настанови від П'єра, подалася до мерії побачитися з Макаром.