Щастя Ругонів - Золя Еміль

Вона захопила з собою чоловіків мундир національної гвардії, загорнутий у серветку. На чатах було всього кілька чоловік, що міцно спали. Швейцар, якому доручено було годувати полоненого, відчинив туалетну кімнату, обернену в тюремну камеру, і спокійно пішов геть.

Макар просидів тут дві доби. Він мав досить часу, щоб на дозвіллі гарненько про все поміркувати. Виспавшись, він почав буянити від гніву й безсилої люті. Він ладен був розтрощити двері, уявляючи собі брата, котрий велично засів у сусідній кімнаті. Він заприсягся задушити Ругона власноручно, як тільки повстанці його визволять. Але ввечері, в сутінках, він заспокоївся і перестав кидатися по тісній кімнаті. Він вдихав пахощі парфумів, і поступово його огортало вдоволення, нерви втишувалися. Пан Гарсоне, людина заможна, витонченого смаку, поглинутий собою, виборно обладнав цей куточок: канапа була м'яка й тепла, на мармуровому вмивальнику стояли парфуми, помада, мило різних гатунків. Вечорове світло, тихо гаснучи, падало зі стелі м'яко й ніжно, як світло нічника, в алькові. Макар заснув, приспаний дурманними пахощами туалетної кімнати, з думкою про те, що цим мерзенним багатіям "з біса добре живеться". Він укрився тією ковдрою, що йому дали, й пролежав до ранку, пообкладавши себе з усіх боків подушками. Коли він розплющив очі, сонячна смужка вже пробивалася крізь вікно. Макар не вставав з канапи, бо йому було тепло; він мріяв собі, озираючись навкруги, і йому спало на думку, що ніколи в нього не буде такого кутка вмиватися. Найбільше цікавив його вмивальник.

"Це не хитра штука, — думав він, — завжди бути чистим, коли маєш таку силу баночок та пляшечок". Це навернуло його на гіркі думки про свої невилазні злидні; йому вже здавалося, що, мабуть, він пішов невірним шляхом: нічого не можна сподіватися виграти, перейшовши на бік старців, треба було не ворогувати з братом, а помиритися. Потім він відкинувся цієї думки: Ругони злодії, вони нахабно ошукали його. Але тепла й м'яка канапа заспокоювала його, навіваючи на нього якісь невиразні жалощі. Адже ж повстанці покинули його; дурні, вони й нині десь б'ються. Кінець кінцем Антуан прийшов до висновку, що Республіка — справжня омана. Щастить же цим Ругонам! І він пригадав усі свої дурні, злісні вибрики, всю свою глуху ворожнечу. Ніхто з сім'ї не підтримував його — ні Арістід, ні Сільверів брат, ні сам Сільвер, той простачок, що в телячому захваті від республіканців і ніколи нічого не доможеться в житті. Тепер і жінка вмерла, і діти його покинули, він здохне, мов собака, десь попідтинню, не маючи жодного су. Рішуче йому треба було продатися реакціонерам. З такими думками він поглядав на вмивальник, охоплений необорним бажанням помити собі руки особливим мильним порошком, що білів у кришталевій баночці.

Макар, як і всі дармоїди, що їх годують жінки або діти, мав смаки перукаря. Він носив латані штани, але любив пахтитися парфумами. Він просиджував цілісінькі години в голяра, де правили про політику й зачісували, не кидаючи розмови. Спокуса була надто велика. Макар підступив до вмивальника. Він помив собі руки, обличчя, зачесався, напахтився, чепурячись без краю. Він випробував усі слоїки, всі бруски мила, всі порошки й пудру. Але найприємніше було витертися рушником пана мера. Він був м'який і пухнатий. Макар занурив у нього мокре обличчя і заласно вдихнув аромат багатства. Потім, коли він напомадився й добре причепурився з голови до ніг, то знову ліг на канапі, наче помолодівши, в дуже мирному настрої. Встромивши носа в усі слоїки пана Гарсоне, Макар відчув ще більше презирство до Республіки. В нього з'явилася думка, що, може, ще не пізно помиритися з братом, і він почав обмірковувати, яку ціну заправити за зраду. Правда, злість на Ругонів усе ще гризла йому серце, Антуан переживав один з тих моментів, коли людина, лежачи в постелі, виказує сама собі гіркі істини, лає себе за те, що вчасно не пожертвувала своєю заповітною ненавистю і не придбала такою ціною теплого притулку, де вона могла б успокоїти на дозвіллі свої немочі душі й тіла. Надвечір Антуан поклав собі завтра ж домовитися з братом. Але коли вранці до нього ввійшла Фелісіта, він зрозумів, що в ньому мають потребу, й зразу насторожився.

Перемови тяглися довго, бо обидва не поступалися в умілості лукавити. Спершу вони обмінялися невиразними скаргами. Фелісіта, здивована тим, що Антуан майже чемний після брутальної сцени, яка сталася в неї вдома у неділю ввечері, повела розмову в тоні добродушного докору. Вона шкодувала за чвари, що роз'єднували сім'ю. Але, правду мовити, він, Антуан, обмовляв і переслідував брата так уперто, що бідолашному Ругонові увірвався терпець.

— Та їй же богу! П'єр трактує не по-братерському мене, — сказав Макар зі стриманою лютістю. — Хіба ж прийшов він на допомогу мені? Йому було б байдуже, коли б я здохнув. Коли він по-людському поставився до мене, пам'ятаєте, коли він дав мені двісті франків, мені, здається, не можна було дорікнути, що я казав щось погане про нього. Я всюди повторював, що в нього добре серце.

Все це означало:

"Аби ви й надалі постачали мені гроші, я був би поштивий з вами, допомагав би вам, замість боротися з вами. Самі винні. Чому ви мене не купили?"

Фелісіта добре зрозуміла його й відповіла:

— Я знаю, ви обвинувачуєте нас у жорстокості, бо всі мають нас за багатих, але це помилка, мій любий брате; ми бідні люди, ми ніколи не могли допомагати вам у такій мірі, як того бажало наше серце.

Вона вагалася одну мить, потім провадила:

— Щиро кажучи, коли б трапилося щось важливе, ми могли б піти на жертву. Але справді, ми бідні, такі злидні.

Макар насторожив вуха.

"Вони в моїх руках", — подумав він. Потім, удаючи, ніби не розуміє невістчиних натяків, почав жалібно розповідати про смерть своєї жінки, про те, як повтікали його діти. Фелісіта, зі свого боку, згадала про критичний момент, що його переживала країна; вона запевняла, що Республіка дощенту зруйнувала їх. Слово по слову, вона почала проклинати добу, що змушує брата арештовувати брата. Серце їй обливається кров'ю, коли на думку спадає, що правосуддя не захоче повернути своєї здобичі. І тут вона вимовила слово "каторга".

— Ну, це ще ми побачимо! — спокійно сказав Макар.

Але вона урвала його мову:

— Я ладна власною кров'ю захищати честь моєї фамілії! Кажу вам про це тільки для того, щоб ви не думали, що кидаємо вас… Я й прийшла допомогти вам утекти, мій милий Антуане.

Вони пильно подивилися одне одному в очі, міряючись поглядом перед початком борні.

— На яких умовах? — спитав він зрештою.

— Без усяких умов, — відповіла вона.

Фелісіта сіла біля нього на канапі, потім провадила рішучим тоном:

— Ще й більш од того, коли ви, перш ніж перейти кордон, побажаєте заробити тисячу франків, я можу вам у цьому допомогти.

Знову запанувала мовчанка.

— Згоден, коли справа чиста, — пробурмотів Антуан, ніби роздумуючи. — Знаєте, я не стану втручатися в усі ці ваші інтриги.

— Ніяких інтриг немає, — зауважила Фелісіта, сміючись з соромливості старого шахрая. — Все дуже просто. Ви зараз вийдете з цього кабінету, підете й сховаєтеся в матері, ввечері зберете своїх друзів і разом з ними з'явитеся сюди, щоб захопити мерію.

Макар не міг приховати свого подиву. Він нічого не розумів.

— Я гадав, — сказав він, — що ви перемогли.

— Ну, мені нема коли вам розтлумачувати, — відповіла стара жінка з якимсь нетерпінням. — Згоджуєтеся ви чи ні?

— Таж ні, я не згодний… Я хочу обміркувати. Було б по-дурному важити через якусь там тисячу франків, можливо, цілими статками.

Фелісіта підвелася.

— Воля ваша, мій милий, — сказала вона холодно, — ви таки не тямите, яке в вас становище. У мене ж удома ви обізвали мене старою шахрайкою, а тепер, коли я з свого доброго серця простягаю руку, щоб витягти вас із ями, куди ви провалилися з власної дурості, ви ще коверзуєте, не хочете, щоб вас урятували. Ну, нехай буде так, залишайтеся тут і чекайте, поки вернеться влада. Я ж умиваю руки.

Вона була вже біля дверей.

— Стривайте, — заблагав він, — поясніть же мені, в чому річ. Не можу ж я домовитися з вами, нічого не тямлячи. Я сиджу тут уже двоє діб і гадки не маю, що діється. Хіба я знаю, чи ви не маєте наміру ошукати мене.

— Ви просто дурень! — відповіла Фелісіта, що вернулася, почувши цей крик душі. — Даремно ви боїтеся безоглядно нам довіритися. Тисяча франків — добрі гроші. Хто ж стане ризикувати такою сумою, не мавши певності успіху. Моя вам рада: згоджуйтеся!

Він усе ще вагався.

— Та хіба нам дадуть спокійно ввійти, коли ми захочемо зайняти мерію?

— От цього я не знаю, — сказала вона з усмішкою, — може, й доведеться обмінятися пострілами.

Він пильно дивився на неї.

— Еге, любочко, — сказав він хрипким голосом, — а чи не маєте ви наміру вліпити мені кулю в голову?

Фелісіта зашарілася. Вона справді думала про те, що куля добре прислужилася б їм під час нападу на мерію; визволивши їх од Антуана. Тисяча франків лишилася б їм. Тим-то вона розгнівалася й вигукнула:

— Що за бридня?.. Які в вас жахливі думки!

Потім, раптом заспокоївшись, спитала:

— Чи ви згодні? Тепер ви вже зрозуміли?

Макар чудово зрозумів. Це пропонували заманити товаришів у пастку. Він тільки не міг зрозуміти ні мети, ні наслідків і тому торгувався й далі. Погомонівши про Республіку як про коханку, котру він, на жаль, розлюбив, Макар став розводитися про ризик, що його зазнає, й зрештою заправив дві тисячі. Фелісіта стояла на своєму. Вони довго сперечалися, поки Фелісіта не пообіцяла виклопотати йому після повернення до Франції таку посаду, де не було б чого робити і добре платили б. На цьому вони й зійшлися. Вона звеліла йому одягти мундир національного гвардійця, що його принесла з собою. Макар повинен був простісінько податися до тітки Діди, а потім опівночі привести на площу Ратуші всіх республіканців, яких тільки здибає, запевнивши їх, що в мерії нікого немає й що досить штовхнути двері, щоб заволодіти нею. Антуан вимагав завдатку й одержав двісті франків. Фелісіта обіцяла виплатити йому останні вісімсот франків другого таки дня. Ругони ризикували останніми копійками. Зійшовши вниз, Фелісіта зупинилася на площі подивитися, як вийде Макар. Він спокійно пройшов повз варту, сякаючись і затуляючи обличчя носовою хусткою.