Щастя Ругонів - Золя Еміль
О, я його миттю впізнаю; невисоке таке хлопча, сухорляве, бліде, ще зовсім молоде…
Ругон згадав кров на руках Сільвера. Він несамохіть позадкував, ніби боявся, що Ренгад схопить його за горло й гукне: "Це твій небіж зробив мене кривим. Почекай, ти мені зараз заплатиш за нього!"
І, проклинаючи про себе своїх негідних родичів, він заявив урочисто, що коли винуватець знайдеться, його буде покарано з усією суворістю законів.
— Ні, ні, це не кара, — відповів кривоокий, — я сам зверну йому в'язи.
Ругон поквапився вернутися до мерії. Час після полудня він присвятив різним невідкладним заходам. Відозва, наліплена на стінах о першій годині, справила чудове враження. Вона кінчалася закликом заховувати спокій і певністю, що встановлений лад порушуватися не буде. І справді, аж до присмерку в місті панував бадьорий настрій, сповнений цілковитої довіри до влади. На пішоходах люди, що читали відозву, казали:
— Ну, справу скінчено, ось ми незабаром побачимо військо, послане навздогін за повстанцями.
І ця певність у тому, що солдати уже близько, була така велика, що роззяви з проспекту Совер рушили на дорогу в Ніццу зустрічати військовий оркестр. Вони повернули мало не вночі, розчаровані, так нічого й не побачивши. По місту знову пробіг глухий неспокій.
А в мерії довго засідав тимчасовий комітет і так ні до чого й не договорився. Члени його дуже зголодніли і, перелякані своїми власними балачками, відчули, що страх знову змагає їх. Ругон одпустив їх обідати, призначивши нові збори о дев'ятій годині вечора. Він уже лагодився піти з кабінету, як раптом прокинувся Макар і почав грюкати в двері своєї в'язниці. Він заявив, що хоче їсти, потім спитав, котра година, й коли брат відповів, що вже п'ята, він щось пробурмотів з скаженою злістю, вдаючи, наче дуже здивований з того, що повстанців і досі немає, хоч вони й обіцяли йому повернутись раніш, а так спізнилися його визволити. Ругон, наказавши дати йому поїсти, спустився вниз, збентежений тим, що Макар усе товче про повернення повстанських загонів.
На вулиці він так само відчув неспокій. Місто, здавалося йому, змінилося. Люди, наче тіні, швидко снували вздовж пішоходів. Скрізь панувала якась порожнеча й тиша. І похмурі будинки, здавалося, разом із присмерком огортав жах, сірий, повільний, впертий, наче осінній дощ. Радісне пожвавлення дня фатально завершувалося безпричинною панікою, острахом перед близькою ніччю; мешканці втомилися, переситилися своїм тріумфом, і тепер їм увижалася страшна помста повстанців. Ругон затремтів, відчувши повів страху. Він прискорив ходу, горло йому здавило. Проходячи повз кав'ярню на майдані Реколе, де тільки що позасвічували лампи й де збиралися всі дрібні рантьє нового міста, він почув уривок розмови, вельми невтішної.
— Е! Послухайте-но, пане Піку, — казав хтось грубим голосом, — чи знаєте ви новину? Адже ж полк, що його всі так чекали, насправді не прийшов.
— Але ж ніякого полку й не чекали, пане Туш, — відповів пронизливий голос.
— Вибачте, хіба ви не читали відозви?
— Воно правда, там сказано, що лад буде підтримано силою, коли цього вимагатимуть обставини.
— От бачите, сказано: "силою", тобто — збройною силою.
— А що говорять?
— Та всім, звісно, лячно; дивуються, чому солдати не приходять, дуже навіть можливо, що повстанці їх перебили.
У кав'ярні почувся переляканий крик. Ругон хотів був увійти й сказати цим буржуа, що в відозві й не мовилося за прихід війська, що не треба читати між рядків й розводити такі безглузді чутки. Але в глибу душі він і сам, можливо, сподівався на військо і теж починав дивуватися, чому досі немає жодного солдата. Він повернувся додому дуже стурбований. Фелісіта, жвава й бадьора, сповнена мужності, розсердилася, що його налякали такі дурниці. За десертом вона почала заспокоювати його.
— Ех ти, дурна голово, — сказала вона, — тим краще, що префект забув про нас. Ми самі врятуємо місто. А мені б хотілося, щоб повстанці повернулися, ми їх зустріли б пострілами і вкрили б себе славою. Слухай, накажи позачиняти міські брами та не лягай спати, а краще постарайся всю ніч метушитися якомога більше, це згодом стане тобі в пригоді.
П'єр повернувся до мерії трохи підбадьорений. Але йому довелося зібрати всю свою мужність, щоб залишатися непохитним серед пхикання й нарікань колег. Члени тимчасової комісії приносили паніку в складках своїх сурдутів, як запах дощу в негоду. Всі запевняли, що сподівалися на збройну підмогу, кричали, що не можна залишати так хоробрих громадян на поталу бунтівникам. П'єр, щоб заспокоїти їх, майже пообіцяв, що завтра прибуде військо. Потім урочисто заявив, що збирається позачиняти брами. Всі присутні відчули полегшу. Національним гвардійцям наказано негайно піти до брам і замкнути їх на два спусти.
Коли вони вернулись, деякі члени комісії призналися, що тепер у них спокійніше на душі. А коли П'єр сказав, що критичне становище міста накладає на них обов'язок залишитися на своєму посту, декотрі почали лаштуватися на ніч, сподіваючись поспати в фотелі. Грану надів чорну шовкову ярмулку, що її передбачливо захопив із дому. Біля одинадцятої години майже всі члени комісії уже спали навколо столу пана Гарсоне. Лиш дехто сидів з розплющеними очима і під мірні кроки національних гвардійців, що ходили надворі, мріяв про те, як він виявить хоробрість і як заслужить ордена. Висока настільна лампа освітлювала цю чудну нічну варту. Ругон, здається, дрімав. Раптом він підвівся й наказав послати по Вюйє. Він тільки згадав, що сьогодні ще не одержав "Вісника".
Книгар з'явився дуже сердитий, в злому гуморі.
— Ну? — спитав Ругон, відводячи його набік. — А стаття, що ви її обіцяли? Я так і не бачив газети.
— Так оце для цього ви потурбували мене? — спитав Вюйє. — Геть к чорту! "Вісник" не вийшов. Я зовсім не бажаю, щоб мене завтра прирізали, коли раптом вернуться повстанці.
Ругон з силуваною усмішкою заперечив, що, бог дасть, нікого різати не збираються. Навпаки, саме тепер, коли ходять такі брехливі й неспокійні чутки, стаття в газеті й могла б прислужитися в добрій справі.
— Може, й так, — відповів Вюйє, — але найблагородніша справа — це зберегти голову на плечах. — І додав ущипливо: — А я гадав, що ви повбивали всіх бунтарів до єдиного. А їх, виявляється, ще сила-силенна, і я не можу важити своїм життям.
Ругон, залишившись сам, здивувався з обурення цього чоловіка, завжди такого покірливого й облесливого. Поведінка Вюйє здалася йому якоюсь підозрілою. Але йому ніколи було дошукуватися правди. Не встиг він знову вмоститися в фотелі, як увійшов Рудьє, несамовито брязкаючи шаблею, прив'язаною до пояса. Ті, що спали, скочили перелякані. Грану навіть подумав, що закликають до бою.
— Га? Що? Що там таке? — спитав він похапцем, ховаючи до кишені свою гарну шовкову ярмулку.
— Панове, — без усякої передмови сказав засапаний Рудьє, — мені здається, до міста підступає повстанська банда.
Ці слова присутні зустріли переляканою мовчанкою.
І тільки в Ругона стало духу запитати:
— Ви їх бачили?
— Ні, — відповів колишній панчішник, — але з поля чується якийсь чудний гомін. Один вояк запевняє, що бачив вогні на схилах Гаррігських гір.
Всі члени комісії пополотніли, мовчки поглядаючи один на одного. Рудьє провадив:
— Я повертаюся на чати. Боюсь, як би не було атаки. А ви підготуйтеся з свого боку.
Ругон хотів його наздогнати, щоб добути ще якісь відомості, але той був уже далеко. Розуміється, всім було вже не до сну. Чудний гомін! Вогні! Атака! — і все це серед ночі. Грану пробував порадити таку ж тактику, що вдалася їм напередодні: сховатися і чекати, поки повстанці пройдуть через Пласан, а потім здобути перемогу на порожніх вулицях. Але, на щастя, П'єр пригадав поради своєї жінки і сказав, що Рудьє міг і помилитися: найкраще піти й пересвідчитися вочевидь. Деякі члени ради скривилися, але коли ухвалено, що комісію супроводжуватиме збройний загін, усі з великою хоробрістю спустилися вниз. Залишивши біля ратуші тільки кількох чоловік варти, вони оточили себе тридцятьма національними гвардійцями і лише тоді насмілилися йти на вулиці заснулого міста. Місяць тихо плив над дахами, одкидаючи довгі тіні. Вони переходили від валу до валу, од брами до брами, але обрій затуляли мури і їм нічого не щастило роздивитися й почути. Правда, національні гвардійці на різних постах розповідали, що з піль крізь зачинені брами долинають якісь непевні шерехи. Вони напружували слух, але нічого не могли вловити, крім віддаленого гуркоту, що в ньому Грану впізнав шум Віорни.
Проте вони не заспокоїлись. Вони вже лагодилися повернутися до мерії, дуже схвильовані, хоча й знизували удавано плечима, й обзивали Рудьє полохуном і вигадником. Але тут Ругон, бажаючи остаточно заспокоїти своїх друзів, запропонував їм оглянути рівнину з підвищення, відкіля розгортався краєвид на кілька миль. Він повів увесь цей малий гурт до кварталу см. Марка і постукав у двері готелю пана Валькераса.
Граф, тільки зачувши про заколот, виїхав до свого замка Корб'єр. У готелі залишався тільки маркіз де Карна-ван. Ще з учорашнього дня він розсудливо тримався осторонь, не через страх, а тому, що не хотів в рішучий мент бути в спілці з Ругонами. Але в душі він згорав з цікавості. Він замкнувся, щоб утриматися від бажання поринути в інтриги жовтого салону. Коли льокай раптом серед ночі доповів йому, що внизу його питають якісь пани, він не втримався від цікавості, встав і похапцем спустився вниз.
— Дорогий маркізе, — сказав Ругон, зазнайомлюючи його з членами міської комісії, — ми до вас з невеличким проханням. Дозвольте нам пройти до саду.
— Розуміється, — відповів здивований маркіз, — я сам проведу вас туди.
І дорогою він розпитав, що саме трапилося. Кінець саду була тераса, що горувала над рівниною; тут, крізь великий вилом у мурі фортечного валу, розстелявся перед очима широкий обрій. Ругон згадав, що ця тераса може правити за чудовий пункт для спостереження. Національні гвардійці залишилися біля брами. Члени комісії, ведучи далі розмову, сперлися на балюстраду тераси. Але чудова картина, що розгорнулася перед ними, змусила їх замовкнути. Далеко-далеко, в глибокій долині Віорни, що тяглася на захід поміж пасмом Гаррігських гір і горами Сен, потоком струмувало місячне сяйво.
