Щастя Ругонів - Золя Еміль
Я піду в перших лавах і буду щасливий, що визволю землю від таких гадюк!"
Ця стаття, де невмілий провінційний журналіст оздоблював лайку напушистими фразами, вразила Ругона. Коли Фелісіта поклала газету на стіл, він пробурмотів:
— Ох, лишенько! Він до краю добив нас; можуть подумати, що це я навіяв йому цю лайливу статтю.
— Але ж ти ще вранці казав мені, — озвалася жінка, про щось думаючи, — що він рішуче одмовився писати проти республіканців. Його налякали чутки. Ти ж сам запевняв, що він був блідий наче смерть.
— Авжеж, я й сам нічого не розумію. Коли я почав наполягати, він дійшов навіть до того, що став мені дорікати, чому я не повбивав усіх повстанців… Таку статтю треба було б написати вчора, сьогодні вона нас погубить.
Фелісіта, дуже здивована, не знала, що й думати. Яка це муха вкусила Вюйє? Вона на мить уявила цього нездару-паламаря з рушницею в руках, що стріляє з пласанських валів, — от сміховина! Тут, очевидячки, ховалася на споді якась таємна причина, яку вона поки що не могла зрозуміти. Лайка Вюйє була така зухвала, мужність така хвастовита, що годі було повірити, буцімто повстанські загони справді стоять під брамою.
— Він — ница людина! Я завжди це казав, — знов почав Ругон, удруге перечитавши статтю. — Може, він просто хоче напакостити нам. Я й справді зробив необачно, коли доручив йому управління поштою.
Ці слова були променем світла. Фелісіта підхопилася, ніби осяяна наглою думкою. Вона наділа очіпок, накинула шаль.
— Куди ти? — спитав здивований чоловік. — Уже десята година.
— Ти ось що: лягай спати, — сказала вона з якоюсь суворістю. — Ти зморений, відпочинь. Коли треба буде, я тебе розбуджу, і ми побалакаємо.
Вона вийшла своєю жвавою ходою й побігла до поштової контори. Фелісіта раптово вступила до кабінету, де Вюйє ще сидів за роботою. Побачивши її, він незадоволено скривився.
Ніколи ще Вюйє не був такий щасливий. Тепер, коли він міг порпатися своїми тонкими пальцями в стосах листів, він дознавав великої втіхи, втіхи цікавого священика, що готується смакувати сповідь жінки. В вухах йому бриніли таємні натяки, нескромні розмови по сповідальнях. Майже торкаючись листів своїм довгим блідим носом, він з любов'ю вдивлявся косими очима в підписи, розглядав конверти, копався в листах, як молоді абати копаються в дівочих душах, завмираючи з насолоди, солодкого трепету. Йому стали доступні тисячі пласанських секретів, він тримав у своїх руках честь жінок, добробут чоловіків; досить зламати печатку — і він знатиме не менше, ніж соборний вікарій, у котрого сповідаються всі поважні громадяни міста. Вюйє належав до тих страшних плетух, злісних і язикатих, що все знають, все чують і ширять повсюди чутки, щоб шкодити людям. Він часто мріяв про те, щоб засунути лапу в поштову скриньку аж по плечі. Від учорашнього дня кабінет поштмейстера був для нього за величезну сповідальню, оповиту присмерком містичної таємниці, де він млів, вбираючи в себе тремтячий шепіт, таємні визнання, що йшли від листів. Книгар умів без усякого сорому пророблювати свої темні справи. Розрух у країні забезпечував йому цілковиту безкарність. Коли листи трохи спізняться, а деякі навіть пропадуть, то звинуватять старців-республіканців, що никають полями, перериваючи сполучення з містом. Коли зачинено було брами, він спершу зажурився, але потім умовився з Рудьє, що поштарів пускатимуть, і вони стануть приносити листи просто до нього, поминаючи мерію.
Правду мовити, він устиг розпечатати лише кілька листів, зате найважливіших. Його паламарський нюх підказував йому, де шукати новин, що йому корисно дізнатися першому. Читаючи, він приховав окремо в шухляді ті листи, що вирішив притримати; вони могли розкрити очі іншим, і він втратив би ореол героя, що виявив мужність тоді, як ціле місто тремтіло зі страху. Ця облудна людина, обравши посаду поштмейстера, виявила вельми тонке розуміння моменту.
Коли пані Ругон увійшла, Вюйє копирсався в великій купі листів і часописів — либонь, під приводом сортування. Він підвівся, всміхаючись своєю влесливою усмішкою, й присунув їй стільця. Його червоні вії непокійно замиготіли. Але Фелісіта, не сідаючи, різко мовила:
— Мені потрібний лист.
Вюйє вилупив на неї очі з безвинно-здивованим виразом.
— Який лист, мила пані? — спитав він.
— Лист, що прийшов сьогодні вранці на ім'я мого чоловіка. Та швидше, пане Вюйє, я поспішаю…
І поки Вюйє бурмотів, запинаючись, що нічого не знає, що він нічого не бачив, що все це дуже дивно, Фелісіта додала з глухою загрозою в голосі:
— Це лист із Парижа, від мого сина Ежена; ви добре знаєте, про що я кажу, чи не так?.. Я сама пошукаю.
І вона простягла руку до листів, розкиданих на конторці. Тут Вюйє заметушився, сказав, що зараз подивиться. Нічого не вдієш, робота ведеться не зразково. Може, й справді є такий лист. У такому разі він знайдеться. Але щодо нього, то він заприсягається, що не бачив такого листа. Балакаючи, він метушився по кабінету, перегортаючи купи паперів, потім почав одкривати шухляди, течки. Фелісіта чекала цілком спокійно.
— А їй же богу, ваша правда, ось лист до вас! — вигукнув він зрештою, витягаючи кілька листів з течки. — Ох, ці паскудні службовці! Вони користуються з непевного становища й працюють абияк!
Фелісіта взяла листа й уважно оглянула печатку, нітрішечки не турбуючись, що таке розглядання образливе для Вюйє. Вона ясно бачила, що конверт одкривали. Книгар, ще мало досвідчений у цих справах, підправив печатку темнішим сургучем. Фелісіта старанно розірвала конверта, не зачепивши печатки, щоб вона при потребі могла правити за доказ. Ежен у кількох словах повідомляв про блискучий успіх перевороту, він віщав перемогу. Париж приборкано, провінція не сміє ворухнутися, він радив батькам триматися спокійно, не боятися повстання, що хвилювало тільки Південь. Наприкінці він обіцяв, що коли вони протримаються до кінця, фортуна буде в їхніх руках.
Пані Ругон поклала листа в кишеню й повільно сіла, дивлячись панові Вюйє в самісіньке обличчя. Той, удаючи, ніби дуже заклопотаний, знову став похапцем перебирати папери.
— Послухайте-бо, пане Вюйє, — сказала вона.
Він підвів голову. Вона провадила далі:
— Висвітьмо карти! Ви помиляєтесь, вдаючись до зради, з вами може скоїтися лихо. Коли б замість того, щоб розпечатувати листи…
Він скочив, удаючи з себе ображеного. Але вона спокійно провадила:
— Знаю, знаю вашу манеру: ви ніколи ні в чому не признаєтеся. Гаразд. Не треба зайвих слів. Що змушує вас захищати переворот?
Тут він знову почав просторікувати про свою незаплямовану чесність; їй, зрештою, увірвався терпець.
— Та що ж ви маєте мене за дурку, чи як? — вигукнула вона. — Я читала статтю… Ви більше виграли б, діючи спільно з нами.
Тоді, не признаючись ні в чому, він відверто сказав їй, що хотів би мати клієнтуру в колежі. Колись він постачав туди твори класиків. Але якось дізналися, що він з-під поли продає учням і порнографію, і то так рясно, що парти переповнено непристойними малюнками й книжками. Вюйє навіть загрожувала виправна в'язниця. З того часу він, палаючи з люті й заздрощів, мріяв про те, щоб знову повернути до себе ласку адміністрації колежу.
Фелісіта здивувалася з такої скромності його бажань. Вона навіть дала йому це зрозуміти. Чи варто ж було розпечатувати листи, ризикувати попасти до в'язниці, щоб спродати кілька словників?
— Е, ні! — відповів Вюйє своїм деренчливим голосом. — Це певні чотири-п'ять тисяч франків щороку. Я не мрію про неможливе, як деякі особи.
Вона не звернула уваги на цей натяк. Про розпечатування листів не було більше розмови. Вони дійшли згоди: Вюйє зобов'язався не поширювати ніяких чуток і не лізти наперед, а Ругони за це повернуть йому клієнтуру колежу. На прощання Фелісіта порадила йому не компрометувати себе. А втім, листи треба затримати й розіслати не раніш, як позавтра.
— Який шахрай! — пробурмотіла вона вже на вулиці, не думаючи про те, що сама тільки що заборонила доставляти пошту.
Фелісіта поверталась додому повільним кроком, замислившись. Вона пішла навіть манівцями і поминула проспект Совер, щоб як слід усе обміркувати дорогою додому. Під деревами бульвару вона зустріла пана де Карнавана; він користувався ніччю, щоб поникати містом, не компрометуючи себе. Пласанське духовенство, що уникало відкритих виступів, після звістки про переворот додержувалося цілковитого нейтралітету. Вважаючи, що Імперія перемогла, духовенство вичікувало слушної нагоди, щоб знову розпочати свої одвічні інтриги, правда, в новому керункові. Маркіз, що тепер зробився зайвим, некорисним агентом, хотів тільки дізнатися, чим скінчиться ввесь цей заколот і яким чином Ругони дограють свою ролю до краю.
— Це ти, крихітко? — сказав він, упізнавши Фелісіту. — А я хотів завітати до тебе, щоб погомоніти з тобою. Як твої справи? Заплуталися?
— Анітрохи, все йде гаразд, — відповіла вона заклопотано.
— Тим краще, ти мені розповіси про все, чи не так? Ох, признаюся тобі, вчора вночі на терасі я страшенно налякав твого чоловіка та його колег. Аби ти тільки бачила, які вони стояли жалюгідні, коли я показував їм банди повстанців під кожним деревом на рівнині… Ти сердишся?
— Навпаки, я вдячна вам, — жваво сказала Фелісіта, — ви добре вчинили, що налякали їх до смерті. Мій чоловік надто хитрує. Приходьте коли-небудь уранці, коли я буду сама.
Вона попрощалась і пішла далі прискореним кроком; здавалося, зустріч з маркізом змусила її на щось зважитися. Вся її маленька фігурка виказувала невблаганну волю. Нарешті вона помститься П'єрові за його потайливість, триматиме його під пантофлею, раз і назавжди стане повновладною господинею в домівці. Вона придумала цілу інсценізацію, хитру комедію і вже загодя тішилася з усією витонченістю ображеної жінки.
Коли вона вернулась, П'єр спав тяжким сном. На одну мить жінка наблизила до ліжка свічку, трохи не з жалем подивилася на його брезкле обличчя, що по ньому хвилинами пробігала мишка; потім вона сіла біля узголів'я ліжка, скинула очіпок, розкуйовдила волосся й, удаючи глибоку розпуку, почала голосно ридати.
— Ти? Що з тобою? Чому ти плачеш? — спитав, раптом прокинувшись, П'єр.
Вона, не відповідаючи, плакала гірко й далі.
— Та відповідай же нарешті, — знову сказав чоловік, наляканий її мовчазним розпачем.
