Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

"Але, вірно, це завжди так буває і так треба, — втішав він себе. — І, втім, що ж я зробив для цього? Коли це почалося? З Москви я поїхав разом з князем Василем. Тут ще нічого не було. Потім, чому б мені було у нього не зупинитися? Потім я грав з нею в карти і підняв її ридикюль, їздив з нею кататися. Коли ж це почалося, коли це все сталося? І ось він сидить біля неї нареченим; чує, бачить, відчуває її близькість, її дихання, її рухи, її красу. То раптом йому здається, що це не вона, а він сам так незвичайно гарний, що від того-то і дивляться так на нього, і він, щасливий загальним подивом, випрямляє груди, піднімає голову і радіє своєму щастю. Раптом якийсь голос, чийсь знайомий голос, чується і каже йому щось іншим разом. Але П'єр так зайнятий, що не розуміє того, що говорять йому.

— Я питаю в тебе, коли ти отримав лист від Болконського, — повторює втретє князь Василь. — Як ти неуважний, мій милий.

Князь Василь посміхається, і П'єр бачить, що всі, всі посміхаються на нього і на Елен. "Ну, що ж, коли ви все знаєте", говорив сам собі П'єр. "Ну що ж? це правда", і він сам посміхався своєю лагідною, дитячою посмішкою, і Елен посміхається.

— Коли ж ти отримав? З Ольмюца? — повторює князь Василь, якому ніби потрібно це знати для вирішення спору.

"І чи можна говорити і думати про такі дрібниці?" думає П'єр.

— Так, з Ольмюца, — відповідає він, зітхнувши.

Від вечері П'єр повів свою даму за іншими в вітальню. Гості почали роз'їжджатися і деякі їхали, не попрощавшись з Елен. Ніби й не бажаючи відривати її від її серйозного заняття, деякі підходили на хвилину і швидше відходили, забороняючи їй проводжати себе. Дипломат сумно мовчав, виходячи з вітальні. Йому представлялася вся марність його дипломатичної кар'єри в порівнянні з щастям П'єра. Старий генерал сердито буркнув на свою дружину, коли вона запитала його про стан його ноги. "Ото, стара дурепа, — подумав він. — Ось Олена Василівна так та й в 50 років красуня буде ".

— Здається, що я можу вас привітати, — прошепотіла Ганна Павлівна княгині і міцно поцілувала її. — Якщо б не мігрень, я б залишилася.

Княгиня нічого не відповідала; її мучила заздрість до щастя своєї дочки.

П'єр під час проводів гостей довго залишався один з Елен в маленькій вітальні, де вони сіли. Він часто і раніше, в останні півтора місяці, залишався один з Елен, але ніколи не говорив їй про любов. Тепер він відчував, що це було необхідно, але він ніяк не міг зважитися на цей останній крок. Йому було соромно; йому здавалося, що тут, біля Елен, він займає чиєсь чуже місце. Не для тебе це щастя, — говорив йому якийсь внутрішній голос. — Це щастя для тих, у кого немає того, що є у тебе. Але треба було сказати що-небудь, і він заговорив. Він запитав у неї, чи задоволена вона нинішнім ввечері? Вона, як і завжди, з простотою своєю відповідала, що цьогорічні іменини були для неї одними з найприємніших.

Дехто з найближчих рідних ще залишалися. Вони сиділи у великій вітальні. Князь Василь ледачими кроками підійшов до П'єра. П'єр встав і сказав, що вже пізно. Князь Василь строго-запитально подивився на нього, як ніби то, що він сказав, було так дивно, що не можна було і розчути. Але слідом за тим вираз строгості змінилося, і князь Василь смикнув П'єра вниз за руку, посадив його і ласкаво посміхнувся.

— Ну, що, Леля? — звернувся він негайно ж до дочки з тим зневажливим тоном звичної ніжності, який засвоюється батьками, з дитинства пестливими для своїх дітей, але який князем Василем був тільки вгаданий за допомогою наслідування іншим батькам.

І він знову звернувся до П'єра.

— Сергій Кузьмич, з усіх боків, — промовив він, розстібаючи верхній ґудзик жилета.

П'єр посміхнувся, але по його посмішці видно було, що він розумів, що не анекдот Сергія Кузьмича цікавив в цей час князя Василя; і князь Василь зрозумів, що П'єр розумів це. Князь Василь раптом пробурмотів щось і вийшов. П'єру здалося, що навіть князь Василь був збентежений. Вид збентеження цього старого світського чоловіка зачепив П'єра; він озирнувся на Елен — і вона, здавалося, була збентежена і поглядом говорила: "що ж, ви самі винні".

"Треба неминуче переступити, але не можу, я не можу", думав П'єр, і заговорив знову про стороннє, про Сергія Кузьмовича, запитуючи, в чому полягав цей анекдот, так як він його не розчув. Елен з посмішкою відповідала, що вона теж не знає.

Коли князь Василь увійшов до вітальні, княгиня тихо говорила з літньою дамою про П'єра.

— Звичайно, це дуже блискуча партія, але щастя, моя мила ... — Шлюби здійснюються на небесах, [Звичайно, c'est un parti tres brillant, mais le bonheur, ma chere ... — Les Marieiages se font dans les cieux,] — відповідала літня дама.

Князь Василь, як би не слухаючи дам, пройшов у дальній кут і сів на диван. Він закрив очі і наче дрімав. Голова його було впала, і він прийшов до тями.

— Аліна, — сказав він дружині, — подивися, що вони роблять. [Aline, allez voir ce qu'ils font.]

Княгиня підійшла до дверей, пройшлася повз неї з значним, байдужим виглядом і заглянула в вітальню. П'єр і Елен так само сиділи і розмовляли.

— Все те ж, — відповідала вона чоловікові.

Князь Василь спохмурнів, зморщив рот на бік, щоки його застрибали з властивим йому неприємним, грубим виразом; він, стрепенувшись, встав, закинув назад голову і рішучими кроками, повз дам, пройшов в маленьку вітальню. Він швидкими кроками, радісно підійшов до П'єра. Лице князя було так незвичайно-урочисте, що П'єр злякано встав, побачивши його.

— Слава Богу! — сказав він. — Дружина мені все сказала! — Він обняв однією рукою П'єра, іншою — дочку. — Друг мій Леля! Я дуже, дуже радий. — Голос його затремтів. — Я любив твого батька ... і вона буде тобі добра дружина ... Нехай Бог благословить вас! ...

Він обійняв дочку, потім знову П'єра і поцілував його погано пахучим ротом. Сльози, дійсно, омочили його щоки.

— Княгиня, йди ж сюди, — прокричав він.

Княгиня вийшла і заплакала теж. Літня пані теж витиралась хусткою. П'єра цілували, і він кілька разів цілував руку прекрасної Елен. Через деякий час їх знову залишили одних.

"Все це так повинно було бути і не могло бути інакше, — думав П'єр, — тому нічого запитувати, чи добре це чи погано? Добре, тому що виразно, і немає колишнього болісного сумніву ". П'єр мовчки тримав руку своєї нареченої і дивився на її прекрасні груди, які неспокійно піднімалися і опускалися.

— Елен! — сказав він уголос і зупинився.

"Щось таке особливе кажуть в цих випадках", думав він, але ніяк не міг згадати, що таке саме говорять в цих випадках. Він глянув у її обличчя. Вона присунулася до нього ближче. Обличчя її зарум'янилося.

— Ах, зніміть ці ... як ці ... — вона вказувала на окуляри.

П'єр зняв окуляри, і очі його понад загальної дивності очей людей, які зняли окуляри, очі його дивилися злякано-запитально. Він хотів нагнутися над її рукою і поцілувати її; але вона швидким і грубим рухом голови перехопила його губи і звела їх з своїми. Обличчя її вразило П'єра своїм зміненим, неприємно-розгубленим виразом.

"Тепер вже пізно, все скінчено; та я й люблю її ", подумав П'єр.

— Я вас кохаю! [Je vous aime!] — сказав він, згадавши те, що потрібно було говорити в цих випадках; але слова ці прозвучали так бідно, що йому стало соромно за себе.

Через півтора місяці він був повінчаний і оселився, як говорили, щасливим володарем красуні-дружини і мільйонів, у великому петербурзькому заново відремонтованому будинку графів Безухових.

III

Старий князь Микола Андрійович Болконський в грудні 1805 року одержав листа від князя Василя, де він сповіщав його про свій приїзд разом з сином. ( "Я їду на ревізію, і, зрозуміло, мені 100 верст не крюк, щоб відвідати вас, вельмишановний благодійник, — писав він, — і Анатоль мій проводжає мене і їде в армію, і я сподіваюся, що ви дозволите йому особисто висловити вам ту глибоку повагу, яку він, наслідуючи батька, має до вас".) — Ось Марі і вивозити не потрібно: женихи самі до нас їдуть, — необережно сказала маленька княгиня, почувши про це.

Князь Микола Андрійович скривився і нічого не сказав.

Через два тижні після отримання листа, ввечері, приїхали вперед люди князя Василя, а на інший день приїхав і він сам із сином.

Старий Болконський завжди був невисокої думки про характер князя Василя, і тим більше останнім часом, коли князь Василь в нові царювання за Павла та Олександра далеко пішов в чинах і почестях. Тепер же, з натяків листа і маленької княгині, він зрозумів, в чому справа, і невисока думка про князя Василя перейшла в душі князя Миколи Андрійовича в почуття недоброзичливого презирства. Він постійно пирхав, кажучи про нього. В той день, як приїхати князю Василю, князь Микола Андрійович був особливо незадоволений і не в дусі. Тому він був в лихому настрої, що приїжджав князь Василь, або від того він був особливо незадоволений приїздом князя Василя, що був у недоброму настрої; але він був не в дусі, і Тихон ще вранці відрадив архітектору входити з доповіддю до князя.

— Чуєте, як ходить, — сказав Тихін, звертаючи увагу архітектора на звуки кроків князя. — На всю п'яту ступає — вже ми знаємо ...

Однак, як звичайно, в 9-й годині князь вийшов гуляти в своїй оксамитової шубці з соболиним коміром і такої ж шапці. Напередодні випав сніг. Доріжка, по якій ходив князь Микола Андрійович до оранжереї, була розчищена, сліди мітли виднілися на розметаному снігу, і лопата була встромлена в пухкий насип снігу, що йшов по обидва боки доріжки. Князь пройшов по оранжереям, по челяді і будівлям, насуплений і мовчазний.

— А проїхати на санях можна? — запитав він керуючого, поважного, схожого обличчям і манерами на господаря, що проводжав його до будинку.

— Глибокий сніг, ваша світлість. Я вже по прешпекту розкидати велів.

Князь нахилив голову і підійшов до ганку. "Слава тобі, Господи, — подумав керуючий, — пронеслася хмара!"

— Проїхати важко було, ваше сіятельство, — додав керуючий. — Як чутно було, ваше сіятельство, що міністр завітає до вашого сіятельства?

Князь повернувся до керуючого і насупленими очима втупився на нього.

— Що? Міністр? Який міністр? Хто велів? — заговорив він своїм пронизливим, жорстким голосом. — Для княжни, моєї дочки, не розчистили, а для міністра! У мене немає міністрів!

— Ваше сіятельство, я думав ...

— Ти думав! — закричав князь, все поспішне і чудернацьке вимовляючи слова.