Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Але в той же час, як він сам собі висловлював це рішення, з іншого боку душі спливав її образ з усією своєю жіночною красою.

II

У листопаді місяці 1805 князь Василь мав їхати на ревізію в чотири губернії. Він влаштував для себе це призначення з тим, щоб побувати заодно в своїх розладнаних маєтках, і захопивши з собою (в місці розташування його полку) сина Анатоля, з ним разом заїхати до князя Миколі Андрійовича Болконського з тим, щоб одружити сина з донькою цього багатого старого. Але перш від'їзду і цих нових справ, князю Василю потрібно було вирішити справи з П'єром, який, правда, останнім часом проводив цілі дні вдома, тобто у князя Василя, у якого він жив, був смішний, схвильований і незграбний (як повинен бути закоханий) в присутності Елен, але все ще не робив пропозиції.

"Все це добре, але треба це закінчити, [Tout ca est bel et bon, mais il faut que ca finisse",] — сказав собі раз вранці князь Василь зітхнувши з смутком, усвідомлюючи, що П'єр, стільком зобов'язаний йому (ну, та Христос з ним!), не зовсім добре веде себе в цій справі. "Молодість ... легковажність ... ну, та Бог з ним, — подумав князь Василь, із задоволенням відчуваючи свою доброту: — mais il faut, que ca finisse. Після завтра іменини Льолі, я покличу декого, і якщо він не зрозуміє, що він повинен зробити, то вже це буде моя справа. Так, моя робота. Я — батько! "

П'єр півтора місяці після вечора Ганни Павлівни і безсонної, схвильованої ночі, що прослідувала за ним, в яку він вирішив, що одруження з Елен було б нещастям, і що йому потрібно уникати її та виїхати, П'єр після цього рішення не переїжджав від князя Василя і з жахом відчував, що кожен день він більше і більше в очах людей зв'язується з нею, що він не може ніяк повернутися до свого колишнього погляду на неї, що він не може і відірватися від неї, що це буде жахливо, але що він повинен буде зв'язати з нею свою долю. Може бути, він і міг би утриматися, але не проходило дня, щоб у князя Василя (у якого рідке бував прийом) не було б вечора, на якому повинен був бути П'єр, якщо він не хотів порушити загальне задоволення і обдурити очікування всіх. Князь Василь в ті рідкісні хвилини, коли бував удома, проходячи повз П'єра, смикав його за руку вниз, неуважно підставляв йому для поцілунку поголену, зморшкувату щоку і говорив або "до завтра", або "до обіду, а то я тебе не побачу" , або "я для тебе залишаюся" і т. п. Але не дивлячись на те, що, коли князь Василь залишався для П'єра (як він це говорив), він не говорив з ним двох слів, П'єр не відчував себе в силах обдурити його очікування. Він щодня говорив собі все одне і одне: "Треба ж, нарешті, зрозуміти її та дати собі звіт: хто вона? Чи помилявся я колись чи тепер помиляюся? Ні, вона не тупа; ні, вона прекрасна дівчина! — говорив він сам собі іноді. — Ніколи ні в чому вона не помиляється, ніколи вона нічого не сказала дурного. Вона мало говорить, але те, що вона скаже, завжди просто і ясно. Так вона не дурна. Ніколи вона не соромилася і не бентежиться. Так вона не погана жінка!" Часто йому траплялося з нею починати міркувати, думати вголос, і всякий раз вона відповідала йому на це або коротким, але до речі сказаним зауваженням, яке показувало, що її це не цікавить, або мовчазною усмішкою і поглядом, які відчутно всього показували П'єру її перевагу. Вона була права, визнаючи всі міркування дурницею в порівнянні з цією посмішкою.

Вона зверталася до нього завжди з радісною, довірливою посмішкою, яка відносилась до нього одного, в якій було щось значніше того, що було в загальній усмішці, яка прикрашала завжди її обличчя. П'єр знав, що всі чекають тільки того, щоб він, нарешті, сказав одне слово, переступив через відому межу, і він знав, що він рано чи пізно переступить через неї; але якийсь незрозумілий жах охоплював його при одній думці про цей страшний крок. Тисячу разів протягом цього півтора місяця, під час якого він відчував, що його все далі і далі втягує в ту страшну для його прірву, П'єр говорив собі: "Та що ж це? Потрібна рішучість! Хіба немає у мене її? "

Він хотів зважитися, але з жахом відчував, що не було у нього в цьому випадку тієї рішучості, яку він знав у собі і яка дійсно була в ньому. П'єр належав до числа тих людей, які сильні тільки тоді, коли вони відчувають себе цілком чистими. А з того дня, як їм володіло те почуття пристрасті, яке він зазнав над табакеркою у Ганни Павлівни, несвідоме почуття винуватості цього прагнення паралізувало його рішучість.

В день іменин Елен у князя Василя вечеряла маленька компанія людей найближчих, як говорила княгиня, рідні та друзі. Всім цим рідним і друзям дано було відчувати, що в цей день має вирішитися доля іменинниці.

Гості сиділи за вечерею. Княгиня Курагина, масивна, колись гарна, представницька жінка сиділа на хазяйському місці. По обидва боки її сиділи почесні гості — старий генерал, його дружина, Ганна Павлівна Шерер; в кінці столу сиділи менш літні і почесні гості, і там же сиділи домашні, П'єр і Елен, — поруч. Князь Василь не вечеряв: він походжав навколо столу, у веселому настрої, сідаючи то до того, то до іншого з гостей. Кожному він говорив недбале і приємне слово, виключаючи П'єра і Елен, присутності яких він не помічав, здавалося. Князь Василь оживляв усіх. Яскраво горіли воскові свічки, блищали срібло і кришталь посуду, наряди дам і золото і срібло еполетів; навколо столу снували слуги в червоних жупанах; чулися звуки ножів, склянок, тарілок і звуки жвавої говірки кількох розмов навколо цього столу. Чути було, як старий камергер в одному кінці запевняв стареньку-баронесу в своїй полум'яній любові до неї і її сміх; з іншого — розповідь про неуспіх якоїсь Марії Вікторівни. У середини столу князь Василь зосередив навколо себе слухачів. Він розповідав дамам, з жартівливою усмішкою на губах, останнє — в середу — засідання державної ради, на якому було отримано і читався Сергієм Кузьмичем Вязмітіновим, новим петербурзьким військовим генерал-губернатором, знаменитий тоді рескрипт государя Олександра Павловича з армії, в якому государ, звертаючись до Сергія Кузьмича, говорив, що з усіх боків отримує він заяви про відданість народу, і що заява Петербурга особливо приємно йому, що він пишається честю бути главою такої нації і постарається бути її гідним. Рескрипт цей починався словами: Сергій Кузьмич! З усіх боків доходять до мене чутки і т. д.

— Так-таки і не пішло далі, ніж "Сергій Кузьмич"? — питала одна дама.

— Так, так, ні на волосок, — відповідав сміючись князь Василь. — Сергій Кузьмич ... з усіх боків. З усіх боків, Сергій Кузьмич ... Бідний Вязмітінов ніяк не міг піти далі. Кілька разів він приймався знову за лист, але тільки що скаже Сергій ... схлипування ... Ку ... зьмі ... ч — сльози ... і з усіх боків заглушуються риданнями, і далі він не міг. І знову хустку, і знову "Сергій Кузьмич, з усіх боків", і сльози ... так що вже попросили прочитати іншого.

— Кузьмич ... з усіх боків ... і сльози ... — повторив хтось сміючись.

— Не будьте злими, — погрозивши пальцем, з іншого кінця столу, промовила Ганна Павлівна, — Це такий прекрасний чоловік, наш добрий Вязмітінов ... [c'est un si brave et excellent homme notre bon Viasmitinoff ... ]

Всі дуже сміялися. На верхньому почесному кінці столу всі були, здавалося, веселі і під впливом різних жвавих настроїв; тільки П'єр і Елен мовчки сиділи поруч майже на нижньому кінці столу; на обличчях обох стримувалася сяюча посмішка, яка не залежить від Сергія Кузьмича, — посмішка сором'язливості перед своїми почуттями. Що б не говорили і як би не сміялися і жартували інші, як би апетитно не споживали і рейнвейн, і соте, і морозиво, як би не уникали поглядом цю пару, як би не здавалися байдужі, неуважні до неї, відчувалося чомусь, по поглядам, які зрідка кидали на них, що і анекдот про Сергія Кузьмовича, і сміх, і страви — все було удавано, а всі сили уваги всієї цієї компанії були звернені тільки на цю пару — П'єра і Елен. Князь Василь представляв схлипування Сергія Кузьмича і в цей час оббігав поглядом дочку; і в той час як він сміявся, вираз його обличчя говорив: "Так, так, все добре йде; нині все вирішиться". Ганна Павлівна загрожувала йому за notre bon Viasmitinoff, а в очах її, які мигцем блиснули в цей момент на П'єра, князь Василь читав привітання з майбутнім зятем і щастям дочки. Стара княгиня, пропонуючи з сумним зітханням вина своєї сусідці і сердито глянувши на дочку, цим зітханням наче говорила: "так, тепер нам з вами нічого більше не залишилося, як пити солодке вино, моя мила; тепер час цієї молоді бути так зухвало безцеремонно-щасливою". "І що за дурість все те, що я розповідаю, як ніби це мене цікавить, — думав дипломат, поглядаючи на щасливі обличчя коханців — ось це щастя!"

Серед тих мізерно-дрібних, штучних інтересів, які пов'язували цю компанію, потрапило просте почуття прагнення красивих і здорових молодих чоловіка і жінки один до одного. І це людське почуття придушило все і парило над усім їх штучним лепетом. Жарти були невеселі, новини не цікаві, пожвавлення — очевидно підроблене. Не тільки вони, але лакеї, що служили за столом, здавалося, відчували те ж і забували порядки служби, задивляючись на красуню Елен з її сяючим обличчям і на червоне, товсте, щасливе і неспокійне обличчя П'єра. Здавалося, і вогні свічок зосереджені були тільки на цих двох щасливих обличчях.

П'єр відчував, що він був центром всього, і це положення і радувало і обмежувало його. Він знаходився в стані людини, заглибленої в якесь заняття. Він нічого ясно не бачив, не розумів і не чув. Тільки зрідка, несподівано, миготіли в його душі уривчасті думки і враження з дійсності. "Так вже все скінчено! — думав він. — І як це все сталося? Так швидко! Тепер я знаю, що не для неї однієї, не для себе одного, а й для всіх це має неминуче відбутися. Вони всі так чекають цього, так впевнені, що це буде, що я не можу, не можу обдурити їх. Але як це буде? Не знаю; а буде, неодмінно буде! " думав П'єр, поглядаючи на ці плечі, сяючі і біля самих очей його.

То раптом йому ставало соромно чогось. Йому незручно було, що він один займає увагу всіх, що він щасливець в очах інших, що він з своїм негарним обличчям якийсь Парис, що володіє Оленою.