Справа Сен-Ф'якрів - Сіменон Жорж

— Подумати тільки: ніхто нічого не помітив. Я аж дома про це дізналася…

За подібних обставин завжди якось незручно виявляти менше горя, ніж люди, яким, треба гадати, взагалі мало б бути байдуже. Граф Моріс слухав ці слова співчуття, намагаючись приховати своє нетерпіння, а тоді зайшов за стойку, узяв пляшку рому й налив у дві чарки.

Плечі його здригнулись, коли він одним духом вихилив свою чарку.

— Здається, я застудився сьогодні вранці, коли їхав сюди… — звернувся він до Мегре.

— Тут усі ходять із нежиттю, пане Морісе… — І, повернувшись до Мегре, Марі Татен додала: — Вам теж треба берегтися! Уночі я чула, як ви бухикали…

Селяни пішли. Пічка розжарилася й аж пашіла.

— Отакий сьогодні день! — бубоніла Марі Татен.

Важко було зрозуміти, на кого вона дивиться — на Мегре чи на графа — через її косоокість.

— Може, щось з'їсте? Та що це я! Мене так засмутила ця звістка… Я навіть забула перевдягтися…

Марі Татен обмежилася тим, що обв'язалася фартухом просто по чорній сукні, яку надягала лише до церкви. Капелюшок її так і залишився на столі.

Моріс де Сен-Ф'якр випив другу чарку рому й подивився на Мегре, наче питав, що робити далі.

— Ходімо! — сказав комісар.

— Ви прийдете обідати? Я зарізала курча…

Але комісар і граф були вже надворі. Біля церкви стояло чотири чи п'ять возів, коні були прив'язані до дерев. За низьким муром цвинтаря ходили люди. Жовта машина на подвір'ї замка була єдиною яскравою плямою на сірому тлі.

— Чек треба негайно оплатити? — запитав Мегре.

— Такі Але його буде подано завтра.

— Ви багато працюєте?

На відповідь — мовчання. Чутно лише їхні кроки по замерзлому шляху, шурхіт опалого листя, яке ганяє вітер, форкання коней.

— Я якнайкраще підходжу під визначення нікчеми! Брався за все потроху. Та куди там! Сорок тисяч… Хотів відкрити кіностудію. А до цього мав пай в одному підприємстві, пов'язаному з радіо…

З правого боку ставу Нотр-Дам пролунав приглушений відстанню постріл. Вони побачили мисливця, що поспішав до збитої дичини, на яку оскаженіло накинувся його собака.

— Це Готьє, управитель, — сказав граф. — Мабуть, він пішов на полювання ще до того, як…

Нерви його раптом здали, він тупнув ногою, скривився й почав схлипувати.

— Бідолашна старенька!.. — бурмотів він, прикусивши губу. — Це… це так підло! І цей паскудник, цей задрипанець Жан…

Наче викликаний якимись чарами, на подвір'ї замка раптом з'явився Жан.

Він ішов з лікарем і, певно, палко з ним сперечався, що видно було з жестів його тонких рук.

Час від часу вітер доносив пахощі хризантем.

Розділ III

ЦЕРКОВНИЙ СЛУЖКА

Сонця не було, і тому все довкола зберігало свої пропорції; не було й мряки, що розмазувала б контури предметів, і кожен з них вимальовувався з суворою чіткістю — крони дерев, сухе віття, кожен камінець бруку, а надто чорний одяг людей на цвинтарі. І, навпаки, все біле — могильні плити, крохмальні маніжки, капелюшки старих жінок — здавалося майже нереальним, облудним, бо було занадто біле, було кричущим дисонансом.

Якби не крижані повіви вітру, що щипав обличчя, легко можна було уявити себе під скляним ковпаком, ледь припалим порохом.

— Незабаром побачимося!

Мегре залишив графа де Сен-Ф'якра перед брамою цвинтаря.

Якась бабуся, умостившись на принесеному з дому ослінчику, продавала шоколад та помаранчі, яких ніхто не купував.

Помаранчі! Крупні, зеленкуваті! І холодні як сніг… Від них нили зуби, дерло в горлі, проте, коли Мегре було років десять, він все водно уминав їх, бо то ж були помаранчі.

Мегре підняв плюшевий комір свого пальта. Ні на кого не дивився, бо знав, що треба звернути ліворуч, а там могила, яку він шукає, — третя за кипарисом.

Увесь цвинтар був у квітах. Напередодні деякі жінки помили щіткою, з милом могильні плити. Огради були свіжопофарбовані.

"Тут спочиває Еваріст Мегре…"

— Звиняйте, тут не курять!

Комісар не зразу усвідомив, що звертаються до нього. Нарешті він зупинив погляд на дзвонареві, що був водночас цвинтарним сторожем, і поклав у кишеню люльку просто з вогнем.

Йому не вдавалося зосередити, думки на чомусь одному. Нахлинули спогади — і про батька, і про приятеля, що втопився у ставку, і про дитинча в такому гарному візку в замковому парку…

На нього дивилися. Він теж роздивлявся довкола. Скільки знайомих облич! Але, приміром, цей чоловік із дитиною на руках, за яким ішла вагітна жінка, колись був п'ятилітнім хлопчиськом…

Мегре не приніс квітів. Могильна плита посіріла, із цвинтаря вийшов він іще похмуріший і буркнув собі під ніс:

— Передусім слід було б розшукати молитовник!

Йому не хотілося повертатися до замка. Бо там було щось для нього огидне, навіть обурливе.

Певна річ, він не мав ілюзій щодо людей. Але йому було до болю гірко, що хтось наважився спаплюжити його дитячі спогади! Особливо про графиню, яку він пам'ятав шляхетною й гарною, як героїню книжки з картинками…

А насправді вона виявилася старим опудалом, що утримувало альфонсів!

Навіть гірше, бо все це робилося тишком-нишком, крадькома! Цей негідник Жан грав роль секретаря, хоч не був ні гарний, ні дуже молодий.

А бідолашна старенька, як називає її рідний син, розривалася між замком і церквою!

І останнього графа де Сен-Ф'якра чекала в'язниця за випуск в обіг незабезпеченого чека!

* * *

Попереду хтось ішов з рушницею на плечі, й комісар раптом помітив, що наближається до управительського будинку. Йому здалося, що він упізнав постать, яку бачив здалеку в полі.

Їх розділяло якихось кілька метрів, коли вони зайшли у двір, де під муром скупчилися кури, шукаючи притулку од вітру.

— Добродію!

Мисливець повернувся до нього.

— Ви управитель графів де Сен-Ф'якр?

— А ви хто?

— Комісар Мегре з кримінальної поліції.

— Мегре?

Це прізвище чимось уразило управителя, але він не міг швидко дати лад спогадам.

— Вам уже розповіли, що сталося?

— Мені сказали… Я був на полюванні… Але до чого тут поліція?

Він був невисокий на зріст, кремезний, шпакуватий, обличчя вкрило безліч тонких і глибоких зморщок, а очі його сторожко ховалися під кошлатими бровами.

— Мені сказали, що її серце…

— Куди ви йдете!

— Не можу ж увійти до замка в цих брудних чоботях, з рушницею…

З його ягдташа звішувалась голівка кроля. Мегре оглянув будинок, до якого вони прямували.

— Он як! Кухню перебудували…

Управитель підозріливо, з недовірою подивився на комісара.

— Адже минуло добрих п'ятнадцять років! — буркнув він.

— Як ваше прізвище?

— Готьє. Це правда, буцімто пан граф приїхав тоді, коли…

Він говорив якось невпевнено, стримано. І не запрошував Мегре до себе. Готьє рушив до дверей сам.

Проте комісара це не спинило, він увійшов за ним до будинку, повернув праворуч, до їдальні, де пахло бісквітами і старим марком[5], і сказав:

— Залишіться на хвильку, пане Готьє. Вам однаково нема там чого робити, а мені треба про дещо вас розпитати…

— Мерщій! — долинув з кухні жіночий голос. — Це просто жахливо…

Мегре помацав дубовий стіл, оздоблений різьбленими левами. Стіл був той самий. Його продали новому управителеві після смерті батька.

— Може, вип'єте чарку?

Готьє довго вибирав у буфеті, чим почастувати гостя, мабуть, щоб відтягти розмову.

— Що ви думаєте про пана Жана? Як його прізвище?..

— Метейє… Досить пристойна родина з міста Бурж…

— Він дорого коштував графині?

Готьє наливав горілку в чарки і вперто мовчав.

— Що він робив у замку? Мені здається, що як управитель усі справи ведете ви!

— Так!

— Отже?..

— Він не робив нічого… Написав кілька особистих листів… Спочатку вдавав, ніби допомагає пані графині заробляти гроші, завдяки своїй обізнаності з фінансовою справою… Купив якісь цінні папери, та їхній курс упав за кілька місяців… Але він запевняв, що поверне все, і навіть з лихвою, завдяки новому способові фотографування, винайденому одним з його приятелів… Це обійшлося пані графині в добру сотню тисяч франків, після чого приятель зник. Нарешті, до всього цього, була ще комедія з відтворенням кліше… Я в цьому нічого не тямлю… Щось схоже на фотогравюру чи геліогравюру, але набагато дешевше…

— Я бачу, Жан Метейє не дармував!

— Багато галасу даремно… Такий його стиль. Він писав статті до "Журналь де Мулен", і їх друкували з поваги до пані графині… Там він і робив досліди із своїми кліше, а директор не насмілювався вигнати його… За ваше здоров'я!.. Чи не сталося чого між ним і паном графом? — занепокоївся він раптом.

— Ні.

— Мені здається, що ви марно приїхали сюди. В цьому не було жодної потреби, коли йдеться про серцеву хворобу…

Найгірше було те, що Мегре ніяк не вдавалося перехопити управителів погляд. Той витер вуса й пішов до сусідньої кімнати.

— Дозвольте мені перевдягнутися… Я збирався піти до великої меси, але тепер…

— Ми ще побачимося! — сказав Мегре і вийшов. Зачиняючи за собою двері, він почув голос жінки, якої не бачив:

— Хто це приходив?

Двір було вимощено піщаними плитами, колись тут був майданчик, де Мегре ганяв важкі кулі.

* * *

По-святковому вдягнені люди юрмилися на майдані, з церкви долинав хоровий спів у супроводі органа… Діти, вбрані по-святковому, не пустували, як завжди. Один за одним усі витягали з кишень хустинки, бо у всіх, були червоні носи, й голосно сякалися.

До Мегре долітали уривки розмов:

— Це агент паризької поліції…

— Певно, приїхав до Матьє — у нього кілька днів тому здохла корова…

Якийсь тутешній чепурун з червоною квіткою в петельці блакитного саржевого піджака, чисто вмитий, з напомадженим волоссям, наважився зачепити комісара:

— Вас просили зайти до Татен. Там стався витік газу[6]…

Він штовхнув ліктем своїх приятелів, ледве стримуючи сміх, а коли відвернувся, Мегре почув його регіт.

А втім, він був недалекий від істини. У Марі Татен тютюновий дим стояв коромислом. Палили люльку за люлькою. Якась селянська родина, зайнявши великий стіл, розклала на ньому привезену з дому їжу й запивала її кавою з великих чашок. Батько родини різав суху ковбасу складаним ножиком.

Молоді пили лимонад, старші — марк. Марі Татен сновигала сюди-туди.

Угледівши комісара, в кутку підвелась якась жінка, ступнула йому назустріч, спинилася й облизала губи. Рука її лежала на плечі хлопчиська. Мегре одразу ж упізнав його руду чуприну.

— Це ви пан комісар?

Усі повернули голови в їхній бік.

— Хочу сказати вам, пане комісаре, що наша родина завжди мала добру репутацію! Хоч ми й бідні… Розумієте? І коли я побачила, що Ернест…

Хлопець був блідий як крейда і втупився кудись перед себе, нітрохи не хвилюючись.

— То це ти узяв молитовника? — запитав Мегре, схилившись до нього.

Хлопець похнюпився й мовчки поглядав спідлоба.

— Відповідай панові комісару…

Та хлопчина затято мовчав.