Селище - Буличов Кір
Поміж шматків туману був і димок багаття, на якому Дік кип'ятив воду. Павлиш, який полетів з Саллі до "Полюса", не помітив диму. А якби й помітив, вирішив би, що це туман, але Казик подивився на небо саме в той момент, коли катер промайнув над верхівками дерев.
— Ось вони! Відлітають! — закричав він.
— Ти бачив? — запитала Мар'яна.
— Так, маленький корабель.
— Напевно, вони полетіли в розвідку, — припустив Дік.
— Тільки б не всі, — сказав Казик. — Як ти думаєш, їх багато?
— Яка різниця?
— Якщо багато, то у них є інший корабель, щоби забрати Мар'яну, — сказав Казик. — Я піду, добре?
Він був нервовий — побачення із Землею було таким близьким.
— Почекай, випий чаю, — сказав Дік.
Дік міг би залишити Казика і піти до станції сам, але він нічого більше не сказав. У лісі повсюди небезпечно. Людина, яка охороняє дівчину, має такі ж шанси загинути, як і та, що рухається. Він розумів, яке це щастя для Казика — побачити справжніх землян. А сам цього не відчував. Він тільки хвилювався за Мар'яну: їй було сьогодні зовсім погано. Він примусив Казика випити окропу і сказав:
— Ну, біжи!
Він знав, що ніхто на планеті не ходить лісом так швидко, як Мауглі.
***
Клавдія не спала майже цілу ніч.
Увечері знову сперечалася з Павлишем: вона наполягала, щоб він вжив усіх потрібних заходів для ліквідації корабля. Слово "ліквідація", яке вона використовувала стосовно "Полюса", немов знеособлювало вчинки Павлиша, допомагало їй не бачити за "Полюсом" того, що бачив Павлиш. Існував предмет, який загрожував планеті. Існували інструкції, які передбачали ліквідацію небезпечного предмета. Корабля "Полюс" не існувало вже давно. Розумний акт ліквідації, який вона нав'язувала Павлишу, наче підводив риску під подією, що відбулася двадцять років тому.
Клавдія сама відкрила контейнер з імплозивом — спецвибухівкою, яка не порушувала природного балансу, перетягнула ящик у кают-компанію і безапеляційним тоном наказала Павлишу завтра вранці ліквідувати "Полюс", попередньо зробивши голограму його внутрішніх приміщень для звіту у Зоряній комісії. Якщо потрібно, погодилася вона з вимогою Саллі, Павлиш може забрати з корабля усі предмети та прилади, які потребують окремого дослідження на Землі, або мають сентиментальне значення для родичів загиблих астронавтів.
Після цього Клавдія витримала бурхливий, неорганізований і надто емоційний натиск Павлиша, який категорично відмовлявся підривати "Полюс".
— Ми перебуваємо, — сказала вона спокійно і впевнено, — в дальній розвідці. Коли ви, Павлише, погодилися полетіти у цю експедицію, ви прекрасно знали, що у надзвичайних ситуаціях останнє слово належить начальнику експедиції. У випадку відмови виконання наказу такий член екіпажу назавжди, повторюю, назавжди, втрачає право літати в космос. Ви маєте право вважати мій наказ нерозумним, можете бойкотувати його. За це рішення відповідальність несу тільки я. Ви зобов'язані йому підкоритися. Правило це, як ви знаєте, не має винятків. Не раз воно рятувало експедицію.
— Клаво, — сказала Саллі. — Це не той випадок. Нашій експедиції нічого не загрожує. Ми можемо відкласти це рішення до відльоту. Часу достатньо.
— Ми не можемо відкласти виконання рішення до відльоту, — наполягала Клавдія. — 3 кожною секундою зростає ризик зараження цієї планети.
Павлиш мовчав.
Логіка і залізна впевненість Клавдії мали певний гіпнотичний ефект. Можливо, він би продовжував сперечатися і знаходити нові аргументи, якби він не був вихований на Дальньому флоті, де авторитет капітана, начальника експедиції — обов'язковий, навіть головний елемент виховання. Клавдія мала рацію — у вирішальний момент командир корабля чи начальник експедиції повинен прийняти рішення, яке не обговорюється. Елемент помилки, який ховається в цьому, завжди менший, аніж ризик виникнення анархії. Людство може досягнути зірок, загального комфортного існування, люди можуть мандрувати у часі і досягати інших галактик. Але вони залишаються тими ж людьми, якими були тисячі років тому. Найбільш гуманна і талановита людина буде боятися смерті і прагнутиме кохання. Одні шукатимуть слави, інші спокою, люди вибиратимуть друзів і соратників у житті, але будуть зустрічати і ворогів, і суперників. Ідеальної людини, ідеального суспільства, на щастя, не буває — інакше людство завмерло б у нірвані і зігнило у блаженній нерухомості. Тому в Космосі повинен владарювати Закон. Придуманий людьми, недостатньо досконалий, з багатьма помилками, але єдиний для всіх і непорушний.
Цей закон втілювала Клавдія Сун, маленька вперта жінка, впевнена у своїй правоті так само, як був упевнений у своїй Павлиш. І правота Павлиша повинна була відступити.
— Краще б я не знаходив його, — такими були останні слова астронавта.
Він раптом зрозумів, що смертельно втомився за цей день і нікого не хоче бачити. Ні правильної Клавдії, ні доброї Саллі. Вони чужі для нього, якщо, підкоряючись закону, людина продовжує усвідомлювати свою помилку перед силами, вищими за закон.
Клавдія не спала цілу ніч, бо їй було страшно спати. Вона не була на кораблі, але бачила плівки, відзняті Павлишем. Її уява була достатньо розвинена, щоб уявити себе на мертвому кораблі.
Варто було їй заснути, як мертвий корабель оживав і люди, які повинні були вдруге померти, приходили до неї, ставали майже поруч і намагалися щось сказати. З ними потрібно було сперечатися, переконувати, що вона тільки виконує свій обов'язок, а вони не розуміли і погрожували, хоча їхніх облич вона не бачила, намагалася побачити, але не бачила... Нажахана Клавдія прокидалася і намагалася не заснути знову. Їй здавалося, що вона не спить, і тільки новий прихід тих людей свідчив про те, що вона знову заснула...
До ранку ця безкінечна боротьба з людьми "Полюса" вимучила її настільки, що вона зрозуміла — переконати їх не вдасться і доведеться дати їм спокій. І ця думка принесла таке полегшення, що Клавдія відразу міцно заснула, глибоко і без сновидінь. Коли вона прокинулася, було близько десятої — станція була порожня. Павлиш і Саллі полетіли, не розбудивши її.
Клавдія піднялася, голова страшенно боліла, вона намагалася пригадати сцени нічних жахіть, але вони були якимись безформними і безглуздими. Вона зрозуміла, що не наказувала Саллі летіти з Павлишем, хоча, звичайно, літати удвох правильніше...
Клавдія умилася крижаною водою, зробила гімнастику, випила філіжанку міцної кави — ці звичні дії не виправили тягучого, мерзенного настрою, але повністю стерли з пам'яті нічні жахіття. Вона уявила собі, як Павлиш летить, сидячи поруч з Саллі, і вони посміюються, згадуючи вчорашні дебати, можливо, навіть говорять про неї з насмішкою. Звісно, з насмішкою, а Саллі зі всім погоджується... Клавдія не викликала катер. Накази не відміняють. Він буде виконаний, інакше завтра на станції буде анархія.
Зрештою, це тільки епізод, не більше як епізод. Давно мертвий корабель, давно мертві люди... Освоєння космосу не буває без жертв. І якщо не підкорятися дисципліні, то жертви будуть ще більші.
І Клавдія спробувала зайнятися справами.
***
Казик поспішав, він тепер знав, як треба йти — болото обійти вище, через ряд пагорбів, а потім різко звернути до того місця, де річка розтікається між каменями і стає мілкою.
Біля ріки він затримався, підшукав спокійне місце, де вода була, наче дзеркало. Не таке, звичайно, як те, що Мар'яна залишила в селищі, але все ж можна було себе побачити. Він навіть здивувався — обличчя стало таким вузьким і темним, що світилися лише білки очей. А волосся перетворилося у застиглу кашу.
Зачесатися було нічим, але мився Казик хвилин п'ять — і просто водою, і намулом. Він розумів, звісно, земляни будуть ним незадоволені — Казик зовсім за собою не слідкує, не даремно його завжди сварить тітка Луїза.
Він перейшов убрід через річку, правда, в одному місці води було по пояс, і страшенно замерз, тому далі у лісі побіг, щоби зігрітися. Ліс був рідкий, сосновий, світлі синюваті стовбури відхилялися від нього, боялися шуму, ліан-хижаків він зрізав ножем — хороший ніж, може, Дік йому подарує пізніше, бо Казик залишився без ножа... Він обов'язково попросить у земних людей книгу з географії. Найперше, що він зробить, коли все закінчиться — попросить книгу з географії з кольоровими малюнками. Старий казав, що бувають книги з об'ємними і рухливими малюнками. А що ще потрібно людині?
***
Олегові не було холодно. Сніг, що сипав густо і вперто, спочатку вкривав палатку твердою сніговою крупою, а потім, перетворивши її на сніговий пагорб, затих, задоволений тим, що відновив чистоту і білизну гірської долини, став важким і теплим.
Олег дуже втомився, хотів спати, думки вертілися хаотично і ліниво. Вчора вони йшли цілий день, намагалися весь час підніматися угору. Вони вже знали, що заблукали, але не переставали сподіватися, що все-таки вийдуть до перевалу, нехай і не в потрібному місці, це не так важливо — тільки б вирватися за хмари, нагору, туди, де немає безконечної заметілі.
Вони впали, — сили забракло навіть на те, щоб підігріти води, — навіть не дочекалися темряви. У сірій імлі, мовчки, наче виконуючи домовлений ритуал, вони розстелили палатку, утримуючи її, щоб не здуло вітром, потім загорнулися у неї і покірно лежали, відчуваючи, як запона стає важчою від снігу.
Вночі Олег прокинувся, — а може, йому здалося, що він прокинувся, — від жалості до матері. Він вже здогадався — саме тоді, вночі, у сні, — що ніколи більше не побачить її. І йому стало страшенно шкода її, тому що тепер мати, навіть якщо їх знайдуть і привезуть на Землю, усіма думками залишиться тут, на планеті, у неї більше нічого не залишилося. І йому стало соромно, як часто він говорив з нею різко і не хотів слухати її розповідей про батька і колишнє життя. Олег заплакав і мовчки, щоби не розбудити Сергієва, просив у матері пробачення.
***
Клавдія сіла за стіл попрацювати. І нічого у неї не виходило.
Через кілька хвилин вона упіймала себе на тому, що тупо дивиться у вікно. Ліс за ці тижні змінився: літо примусило розпуститися листя на деревах — маленькі зелені кульки на довгому волоссі гілок; мох випустив молоді пагони, які ледь тремтіли, коли близько пролітала комаха, намагаючись вхопити здобич; лишайники настовбурчилися і повільно дихали; у гущавині з'явилося значно більше тварин — чи поприходили з півдня, чи прокинулися після зимового сну.
