Селище - Буличов Кір

— Я пам'ятатиму. Ти не хвилюйся.

— Підемо ввечері погуляємо? — запитала Ліз тихо, одними губами.

— Погуляємо?

— За частокіл, недалеко.

— Ти що? — щиро здивувався Олег. — Я всю ніч збиратимуся, ми удосвіта виходимо.

— Ми недовго, — просила Ліз. — І ти повернешся.

— Подивимося, — сказав Олег.

Йому знову було шкода цієї дівчини, і в його руках і губах жив соромітницький, але незабутній спогад про її шкіру і вуста, і він розумів, що не можна з нею нікуди йти, і не хочеться, адже й справді не хочеться...

І він втік у майстерню, щоб допомогти Сергіїву зробити кішки — залізні кігті, з якими легше і безпечніше переходити льодяні скелі. А потім він забув про Ліз.

А вона довго стояла біля частоколу, подалі від воріт, у тіні, чекала, хоча й сама не вірила, що він прийде. Потім замерзла і попленталася спати, а Олег повернувся додому ще пізніше, коли Сергіїв вигнав його, щоб виспався перед походом.

І тільки коли лягав, Олег згадав про Ліз і подумав з полегкістю — "Ну й добре, що я забув".

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Цього разу урочистих проводів не було. Не той настрій і не той похід.

Було зовсім рано, дітлахи ще спали, біля воріт зібралися тільки старші і прибігла Фуміко, вона до останньої миті сподівалася, що її візьмуть. Вона підслухала, що Олег розмовлятиме з тими, хто врятує Казика, і хотіла почути, як це все відбуватиметься. Але звичайно, і мови не могло бути про те, щоб брати її в гори: вона слабенька, буде тягарем.

Зі своєї хижки поспішала Ліз. Вона несла торбинку. Ліз не проспала, але затрималася, шукаючи, що б таке смачненьке дати з собою Олежику. Вона була як мишка — завжди ховала смачні речі, але інколи забувала про них. А тепер перекопала все і знайшла солодкі корінці, грудку цукру, ще минулорічного, і жалюгідні рештки своєї зимової спроби спекти пиріг. Ліз хотіла загорнути все якомога гарніше, але поспішала і не виходило — пересипала все у звичайну торбинку, з якою ходять по гриби, і побігла до частоколу.

Олег взяв торбинку, і йому здалося, що всі сміються. Ліз стояла за два кроки від нього і дивилася так, ніби хотіла втягнути до себе в очі.

Мати посунулася, щоб встати між Олегом і Ліз, і почала поправляти йому комір куртки. Олег не впирався.

— Добре, — сказав Старий, — не марнуватимемо часу.

— Сьогодні всі на просапування підуть, — сказав Вайткус.

Голос його на секунду затремтів, і Олег здогадався, що Вайткусу

погано — всі йдуть, а його залишають з жінками і дітьми. Але у Вайткуса були слабкі легені і хворе серце. Йому не можна далеко ходити. І він дуже багато працював — на ньому був город і все господарство.

Заплакала Лінда. Вона не сказала жодного слова, але плакала. Ще недавно вона проводжала Томаса, і Томас не повернувся. А тепер вона з Сергіївим, і ось він також йде в гори.

Олег із Сергіївим поправили мішки і швидко пішли в напрямку гір. По землі стелився туман, трохи парило, день обіцяв бути теплим. Олег поспішав, він вгадував знаки їхньої минулорічної подорожі. Сергіїв у всьому слухався його — він вірив у пам'ять Олега. Вони майже не розмовляли, тільки по ділу.

Гриб-гігант був на колишньому місці, він навіть підріс за зиму. Вони не затримувалися біля нього — вже темніло і Олег хотів дійти до печери, а якщо вдасться, і далі. Кожного дня вони повинні проходити більше, ніж минулого року.

***

Вони хотіли почати переправу через широкий рукав ріки удосвіта, але поки укріплювали острівець, що розлізся за ніч, Мар'яна заснула. Вночі вона не виспалася, а тут пригрілася і заснула. Дік з Казиком не будили її, вони відійшли подалі берегом і чекали, коли вона прокинеться.

— Втомився? — запитав Дік.

Казик здивувався. Дік ніколи не питав про такі речі. Якщо чоловік втомився — це його особиста справа. Коли ти дуже втомився, Дік візьме у тебе мішок або здобич. Нічого не скаже, просто візьме. "Може, він теж втомився?" — подумав Казик, а вголос сказав:

— Нічого, небагато залишилося.

Дік ударив його по плечу долонею, не боляче, але відчутно. Казик думав: "Ось ми сидимо поруч з Діком, і він не знає, як я його люблю. Я його люблю більше за всіх, навіть більше за Мар'яну і тітку Луїзу, тому що я хочу бути таким, як він — сильним і мовчазним. Добре було би, якби ми з ним дружили і на Землі. Адже я швидко виросту і теж стану дорослим, а він ще довго буде молодим. Ми зможемо разом вирушати в далеку мандрівку".

— А може, піднімемося на Еверест? — запитав Казик вголос.

— На біса тобі той Еверест? — сказав Дік, який зрозумів, що Казик знову думає про Землю.

— Ну, на полювання, — припустив Казик.

— На полювання там не можна, — сказав Дік. — Я запитував у Старого. На Землі не полюють. Не хочу я на Землю.

— І не хочеш подивитися?

— Подивитися можна, — сказав Дік. — Тільки залишатися там не хочу. Мені нудно. Там того не можна, цього не можна... Вони сидять у чистеньких хатках і бояться мікробів, я знаю.

— Якби вони боялися, — розважливо заперечив Казик, — ми би сюди не прилетіли.

— А ми тут до чого?

— А до того, що ми і є вони. Ми одне і те саме. Ми куди йдемо? До них. Тобто до себе. Я так розумію. Ми наче заблукали в лісі і тепер хочемо вийти. Вони сильні, гарні, як на фотографії.

— А ми для них брудні, — сказав Дік.

Казик не сперечався, тому що розумів, чому Дік так говорить. Це не зменшувало його любові до Діка: так розуміння слабкостей коханої людини навіть робить її ближчою. Дік боявся людей із Землі, бо заздрив їм.

— Ми там теж не будемо останніми, — сказав Казик.

— Де?

— На Землі. Там наші таланти знадобляться. Ми будемо слідопитами. На Дальньому космічному флоті.

— Візьмуть нас... вони з пелюшок вчаться, — викрив себе Дік.

— Хлопці, — покликала Мар'яна. — Ми чому не пливемо?

— Прокинулася? — Дік підвівся. — А ми вирішили трохи відпочити, бо важко буде пливти. Ти як, нога не болить?

— Краше, — збрехала Мар'яна.

— Пити хочеш?

— Дай.

Дік приніс їй води у шкаралупі. Він підтримав її голову, щоби зручніше було пити, потилиця Мар'яни була дуже гарячою. Дік хвилювався за Мар'яну — у них зовсім не було ліків. Дікові завжди подобалася Мар'яна, більше за всіх у селищі. Але він все розумів про Мар'яну та Олега і відчував у цьому несправедливість... Проте, не ображався. Вони так хочуть, нехай.

Вони зіпхнули у воду острівець і почали відштовхуватися жердинами від м'якого дна. Жердини грузли, і штовхати було важко, тому їх все більше відносило униз. Берег віддалявся, але той, інший берег, теж віддалявся, оскільки ріка ставала ширшою, готуючись влитися в озеро. Жердини вже не досягали дна, і Дік з Казиком почали гребти широким пружним листям, яке вранці знайшли на березі. Течія була сильна, і невідомо було, чи допомагає їм веслування. Здається, не допомагало.

Вони спітніли і втомилися. Мар'яна засмутилася, що не може їм допомогти. Одна із колод відв'язалася, і довелося згаяти багато часу, перш ніж зв'язали розірвану мотузку і причепили колоду на місце. За цей час їх віднесло ще нижче, праворуч було озеро — сіре і гладеньке, по ньому були розсіяні темними плямками острівці, що утворилися в дельті, за ними сіра імла, дальній берег ховався в тумані.

Їх пронесло над мілиною, але вони не встигли за неї зачепитися, оскільки Дік надто сильно натиснув на свою жердину, і вона обламалася, а Дік мало не впав у воду. До того ж острівець — основа плоту — весь якось розлізся, і тільки колоди утримували вкупі усю цю масу болота і коріння; за кораблем по ріці плив хвіст гілля і водоростей.

Береги різко розійшлися в різні боки, подув вітер — зовсім інший, аніж у лісі, свіжий, — їх хитнуло, і хід корабля сповільнився. Ріка була позаду.

— Що трапилося? — запитала Мар'яна.

— Нічого, — відповів Дік. — Пливемо.

— Так навіть краще, — сказав Казик. — Тут течія спокійніша. Вигребемо.

Але течія все-таки була, і їх тягнуло усе далі від берегів, поки вони не наскочили на мілину, яка попереду висовувалася з води пласким, мало не на рівні з водою, піщаним острівцем.

Якщо не дивитися на нікчемну смужку піску, яка відділяла їх від простору води, здавалося, що вони продовжують пливти озером. Гирло річки, яка винесла їх назовні, було таке широке, що низька порість по берегах річкових рукавів здавалася лише хутряною габою на сірій тканині. І була дуже далеко. А оскільки вони почали переправу пізно, у другій половині дня, то вже починало сутеніти. Вони розклали на острівці багаття, і підігріли води для Мар'яни. Дік і Казик напилися просто з озера, вони пили багато, навмисно багато, бо коли нап'єшся води, це допомагає від голоду. Щоправда, їм не допомогло.

Увечері Дік намагався ловити рибу — у нього ще залишалося кілька стріл. Але він ніколи раніше не стріляв у рибу з арбалета, тому ніяк не міг поцілити. А бластер він беріг — він не знав, скільки в ньому залишилося зарядів, і боявся, що скоро той перестане стріляти.

Ніч видалася тяжка. Піднявся вітер, і хвилі перекочувалися через острівець. Кораблик похитувався, і доводилося весь час підштовхувати його жердинами на мілину. А коли хвилі стали зовсім великі, Дік і Казик залізли в холодну воду і утримували так пліт. Мар'яна теж не спала.

Олег із Сергіївим йшли без нічого, йшли швидко і, головне, йшли інакше. Змінилося їхнє ставлення до дороги. Минулого року ця подорож була майже неможливою, вони на неї зважилися лише з відчаю. Смерть Томаса була єдиною платою за досягнення цієї неймовірної мети, і сам "Полюс" здавався таємничим, далеким спогадом, реальність якого була сумнівною.

Зараз вони йшли по важкій дорозі до певної мети з конкретними намірами. Головне — дійти якомога швидше і зв'язатися з експедицією.

Сергіїв буденно і спокійно визнавав у поході верховодство Олега, і оскільки старший намагався нічим не підкреслювати різницю у віці і досвіді, то Олег теж спокійно не визнавав цієї різниці. Це була подорож двох дорослих чоловіків.

Вони якраз проминули велетенський гриб і йшли поміж скель, коли Сергіїв запитав:

— Ти насправді кохаєш мою Мар'янку?

— Мені так здається, — відповів Олег. Він подумав, що більш категорична відповідь буде неприємна Сергіїву.

Сергіїв наче не помітив дипломатичності відповіді.

— Ніхто з нас не міг й подумати, що ми доживемо до весілля, до весілля наступного покоління.

— Про це ми з нею не говорили, — зніяковів Олег.

Він згадав про Ліз, і йому захотілося заховати цю думку якнайглибше, щоб Сергіїв її не побачив.

— Якщо все минеться, — сказав Сергіїв, — селище цього весілля не побачить.