Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

Приклади до своїх ран цей бальзам. Кажеш, що Лігія тебе кохає? Можливо! Але що це за любов, яка сама себе зрікається? Хіба це не значить, що є дещо сильніше за неї? Ні, любий: Лігія — це не Евніка.

Вініцій відповів:

— Усе це тільки пригнічує мене. Дививсь, як ти цілуєш плечі Евніки, й думав тоді, що коли б мені Лігія так відкрила свої, то нехай би потім земля розверзлася під нами! Але тільки від думки про це мене охопив якийсь страх, мовби я вчинив замах на весталку або намірився збезчестити богиню… Лігія — це не Евніка, тільки я інакше розумію цю відмінність, ніж ти. Тобі любов змінила нюх, тож віддаєш перевагу фіалкам над вербеною, а мені змінила душу, але я, при всьому моєму паскудстві та хтивості, волію, щоб Лігія була такою, яка є, ніж якби була схожою на інших.

Петроній здвигнув плечима.

— У такім разі тобі ні на кого ображатися. Але я цього не розумію.

І Вініцій гарячково підтвердив:

— Так! Так!.. Ми вже не можемо зрозуміти один одного!

Настало знову хвилинне мовчання, потім Петроній сказав:

— Нехай Гадес проковтне твоїх християн. Наповнили тебе неспокоєм і знищили сенс життя. Нехай їх Гадес проковтне! Помиляєшся, вважаючи, що це вчення доброчинне, бо доброчинним є те, що приносить людям щастя, себто краса, любов і могутність, вони ж називають це тліном. Помиляєшся ти, що вони справедливі, бо якщо за зло платитимемо добром, то чим же плататимемо за добро? А при тому, що плата за те й за те однакова, то навіщо ж людям бути добрими?

— Ні: плата не однакова, але починається вона, згідно з їхнім ученням, у житті наступнім, яке не є скороминущим.

— У це я не вдаюся, бо це ми ще побачимо, коли щось можна побачити… без очей. Тим часом вони просто недолугі. Урс задушив Кротона, бо мав тіло з бронзи, та вони всі недотепи, майбутнє ж не може належати недотепам.

— Життя для них починається зразу після смерті.

— Це якби хтось сказав: день починається разом із ніччю. Чи маєш ти намір викрасти Лігію?

— Ні. Не можу їй злом за добро платити, і я заприсягнувся, що цього не зроблю.

— Ти маєш намір прийняти вчення Христа?

— Хотів би, але моя натура противиться цьому.

— А ти зможеш забути Лігію?

— Ні.

— То вирушай у подорож.

Тут раби дали знати, що сніданок готовий, але Петроній, якому здавалося, що натрапив на гарну думку, мовив далі по дорозі до триклінію:

— Ти об'їздив чималий шмат землі, але тільки як воїн, який спішить на місце призначення і не затримується в дорозі. Вирушаймо з нами до Ахайї. Імператор не відмовився досі від наміру подорожувати. Буде зупинятися всюди по дорозі, співати, збирати вінки, грабувати храми і врешті повернеться як тріумфатор до Італії. Буде це щось на кшталт ходи Вакха і Аполлона в одній особі. Августіани, августіанки, тисячі цитр — присягаюся Кастором! Варто це бачити, бо світ не бачив нічого схожого.

Уклався на ложі перед столом, поряд з Евнікою, і коли раб надів йому на голову вінок із анемон, мовив далі:

— Що ти бачив на службі в Корбулона? Нічого! Хіба ти оглянув належним чином грецькі храми, як я, що більше двох років переходив від одного провідника до іншого? Чи був на Родосі, оглядаючи місце, де стояв колус? Чи бачив у Панопі, у Фокіді, глину, з якої Прометей ліпив людей, або в Спарті яйця, що їх знесла Леда, або в Афінах знаменитий сарматський панцир із кінських копит, або на Евбеї корабель Агамемнона, або чашу, для якої за форму слугувала ліва грудь Єлени? Чи бачив Александрію, Мемфіс, піраміди, волосину Ісіди, яку та вирвала з туги за Осірісом? Чи слухав стогони Мемнона[257]? Світ широкий, і не все закінчується на Затибрі! Я супроводжуватиму імператора і потім, коли повертатиметься, покину його й поїду на Кіпр, бо ця золотоволоса богиня бажає, щоб ми разом принесли в жертву в Пафосі на вівтар Кіприди голубів, і ти мусиш знати, що вона забажає, те здійснюється.

— Я твоя рабиня, — мовила Евніка.

Він же, поклавши свою увінчану голову їй на груди, сказав із усміхом:

— Отже, я раб рабині. Я в захопленні від тебе, божественна, від голови до п'ят.

Потім звернувся до Вініція:

– Їдьмо з нами на Кіпр. Але пам'ятай, одначе, перед цим ти мусиш побачитися з імператором. Погано, що досі в нього не був, — Тигеллін це може використати проти тебе. Не має він, щоправда, до тебе ненависті, але не може тебе любити хоча б тому, що ти мій племінник… Ми скажемо, що ти був хворий. Мусимо поміркувати, що йому відповісти, якщо запитає про Лігію. Найліпше махни рукою і скажи йому, що була, поки не набридла. Він це зрозуміє. Також розкажи йому, що хвороба затримала тебе вдома, що гарячка посилилася від горя, що не міг бути в Неаполісі та слухати його спів, а видужати допомогло сподівання, що його почуєш. Не бійся перебільшувати. Тигеллін хвалиться, що вигадає для імператора щось не просто велике, а колосальне… Боюсь, одначе, щоб він під мене не підкопався. А ще за твій норов побоююсь.

— Чи знаєш, — сказав Вініцій, — що є люди, які не бояться імператора і живуть так спокійно, ніби й на світі його нема?

— Знаю, кого назвеш: християн.

— Так. Вони тільки!.. А наше життя чим є, хіба не постійним страхом?

— Дай мені спокій зі своїми християнами. Не бояться імператора, бо він, може, про них і не чув, у всякому разі нічого про них не знає, й вони його цікавлять, як зів'яле листя. А я тобі говорю, що вони недотепи, що сам це усвідомлюєш, і якщо твоя натура здригається від їхнього вчення, то власне тому, що ти відчуваєш їх безпомічність. Ти ж людина з іншої глини, й тому дай собі й мені з ними спокій. Уміємо жити й умерти, а що вони вміють, нам невідомо.

Вініція вразили ці слова і, повернувшись до себе, він почав розмірковувати, що, може, дійсно та доброта й милосердя християн доводять безпомічність їхніх душ. Здавалося йому, що люди міцні й загартовані не могли б так вибачати. Спало йому на думку, що дійсно це може бути приводом відрази, яку його римська душа відчуває до цього вчення. "Уміємо жити й умерти!" — сказав Петроній. А вони? Вони вміють лише прощати, але не знають ні справжньої любові, ні справжньої ненависті.

Розділ XXX

Імператор, повернувшись до Рима, злий був, що повернувся, й через кілька днів уже загорівся бажанням поїхати до Ахайї. Видав навіть едикт, у якому повідомляв, що відсутність його буде нетривалою й не завдасть публічним справам ніякої шкоди. Після чого в супроводі августіанів, серед яких перебував і Вініцій, вирушив на Капітолій, аби принести жертви богам за вдалу подорож. Але наступного дня, коли відвідав чергову святиню Вести, стався випадок, який вплинув на зміну всіх намірів. Нерон у богів не вірив, але так боявся їх, особливо таємничої Вести, що коли дивився на статую богині та священний огонь, волосся стало дибом ураз од жаху, він цокотів зубами, дрож пройняв усе його тіло, і він упав на руки Вініція, що випадково опинився позад нього. Винесли його зразу ж із храму й одвезли на Палатин, де він, невдовзі прийшовши до тями, не покидав ложа цілий день. Заявив також, на загальний подив присутніх, що виїзд відкладається на пізніше, позаяк богиня застерегла його від надмірного поспіху. Через годину було оголошено народу по всьому Риму, що імператор, бачачи засмучені обличчя громадян, керуючись любов'ю до них, як батько до дітей, залишається з ними, щоби розділити їхні радощі й долю. Народ, утішений таким рішенням, а разом з тим упевнений, що не оминуть його ігри та роздача хліба, зібрався натовпом біля Палатинської брами, виголошуючи здравиці на честь божественного імператора, той же, перервавши гру в кості, що нею він бавився з августіанами, сказав:

— Так, треба було відкласти; Єгипет і володарство над Сходом, за проріканням, од мене нікуди не дінуться, тож і Ахайя буде моєю. Накажу перекопати коринфський перешийок, а в Єгипті поставлю такі пам'ятники, проти яких піраміди здаватимуться дитячими іграшками. Накажу спорудити Сфінкса всемеро більшого за того, що коло Мемфіса дивиться в пустелю, але щоб йому зробили моє обличчя. Нащадки віками говоритимуть лише про нього та про мене.

— Ти спорудив собі пам'ятник своїми віршами, більший не всемеро, а втричі по семеро від піраміди Хеопса, — сказав Петроній.

— А співом? — спитав Нерон.

— На жаль! Якби ж то можна було збудувати тобі таку статую, як статуя Мемнона, щоб озивалася твоїм голосом на світанку! Моря, прилеглі до Єгипту, захрясли б навіки від суден, на яких натовпи людей з усіх трьох частин світу вслухалися б у твою пісню.

— Та ба, хто ж це зуміє? — сказав Нерон.

— Але можеш наказати, щоб вирубали з базальту тебе, що правиш квадригою.

— Справді! Зроблю це.

— Зробиш подарунок людству.

— В Єгипті я заручуся з Селеною, що є вдовою, й буду справжнім богом.

— А нам даси в дружини зірки, ми ж утворимо нове сузір'я, що називатиметься сузір'ям Нерона. Вітеллія, одначе, ти ожени з Нілом, аби плодив гіпопотамів. Тигеллінові подаруй пустелю — буде тоді царем шакалів…

— А мені що призначиш? — спитав Ватиній.

— Хай благословить тебе Апіс[258]! Ти влаштував нам такі чудові ігри в Беневенті, що не можу тобі зичити поганого: поший пару чобіт Сфінксові, в якого лапи мерзнуть од нічної роси, а потім шитимеш взуття для колусів, які утворюють алеї перед храмами. Кожний там знайде відповідне заняття. Доміцій Афр, приміром, буде скарбником, бо відомий своєю чесністю. Подобається мені, володарю, коли ти мрієш про Єгипет, і засмучує мене те, що ти відклав поїздку.

— Ваші смертні очі нічого не бачили, адже боги можуть робитися невидимими, для кого захочуть. Знайте, коли я був у храмі Вести, вона сама стала біля мене і сказала мені на вухо: "Відклади виїзд". Сталося це так несподівано, що я жахнувся, хоча за таке очевидне піклування богів мені б належало бути їм вдячним.

— Ми всі жахнулись, — сказав Тигеллін, — а весталка Рубрія зомліла.

— Рубрія! — вигукнув Нерон. — Яка в неї білосніжна шия.

— Але й вона червоніє, коли ти з'являєшся, божественний імператоре…

— Так! Зауважив це і я. Дивовижно! Весталка! Є щось божественне в кожній весталці, а Рубрія дуже гарна.

Тут замислився на хвилину, потім запитав:

— Скажіть мені, чому люди бояться Весту більше, ніж інших богів? У чому причина? Ось і мене самого страх огорнув, хоч я верховний жрець. Пам'ятаю тільки, що впав навзнак і гепнувся б на землю, якби мене хтось не підтримав.