Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

І знаєш, що роблять? Моляться за мене і просять для мене чогось, що називається благодать, а на мене сходить лише неспокій і все більша туга за Лігією.

Адже тобі писав, що вона пішла потай, але залишила мені хрест, який сама сплела з галузок самшиту. Прокинувшись, знайшов його біля своєї постелі. Він у мене тепер у ларарії, й сам не розумію, чому наближаюся до нього так, мовби в ньому є щось божественне, тобто з шанобою та побоюванням. Люблю його, бо її руки його плели, і ненавиджу, бо він нас розлучив. Часом здається мені, що є в цьому всьому якісь чари і що апостол Петро, — хоч і говорить, що він простий рибалка, — є могутнішим і за Аполлонія, і за всіх, які перед ним були, і що він-бо заворожив їх там усіх: Лігію, Помпонію й мене самого.

Ти пишеш, що в листі моєму попередньому відчуваються неспокій і смуток. Смуток мусить бути, бо знову її втратив, а неспокій — тому, що в мені все ж таки змінилося щось. Щиро тобі говорю, що немає нічого більш противного моїй натурі, ніж те вчення, одначе ж, відтоді як я з ним зіткнувся, не впізнаю себе. Чари чи любов?.. Цирцея[245] змінювала дотиком людські тіла, а мені змінили душу. Мабуть, що Лігія сама могла це зробити або радше вона зробила це за допомогою дивовижного вчення, що його сповідує. Коли я від них повернувся до себе, ніхто мене вдома не чекав. Думали, що я в Беневенті й нескоро повернуся, — тож у домі застав безлад, п'яних рабів і бенкет, який вони собі влаштували в моєму триклінії. Смерті радше сподівалися, ніж мене, й менш би її злякалися. Ти знаєш, як твердою рукою тримаю свій дім, отож усе живе впало на коліна, а дехто знепритомнів од страху. І я, знаєш, як учинив? У першу хвилину хотів, аби принесли різки й розжарене залізо, та відразу ж мене охопили якийсь сором і, — віриш? — жалість до цих негідників; є серед них і старі раби, що їх іще мій дід М. Вініцій привів із-над Рейну за часів Августа. Зачинився в бібліотеці, й там з'явилися в мене ще більш дивні думки, а саме: після того, що чув і бачив серед християн, не годиться мені поводитися з рабами так, як поводився досі, і що вони теж люди. Вони протягом кількох днів ходили в смертельній тривозі — думали, що я зволікаю для того, щоб вигадати більш жорстоку кару, а я так і не покарав їх, бо не міг! Зібравши їх позавчора, сказав: "Прощаю вас, ви ж ретельною службою постарайтеся спокутувати провину!" Почувши це, впали на коліна, заливаючись слізьми, з криком простягаючи руки до мене й називаючи мене володарем і батьком, я ж — із соромом це говорю тобі — був теж зворушений. Здалося мені, що в ту хвилину бачу ніжне обличчя Лігії та її очі, наповнені слізьми, що дякують мені за цей вчинок. І — pro pudor![246] — я відчув, що і в мене зволожуються очі… Знаєш, у чому тобі зізнаюсь: не можу собі дати ради без неї, мені погано самому, я просто-таки нещасний, і мій смуток куди глибший, аніж ти припускаєш… А щодо моїх рабів, подивувала мене одна річ. Прощення, що його дістали, не тільки не зробило їх нахабними, не тільки не послабило дисципліну, але ніколи страх не спонукав їх до такої ретельної служби, як це зробила вдячність. Не тільки прислуговують, але, здається, наввипередки вгадують мої думки, я ж згадую тобі про це тому, що коли за день до розставання з християнами сказав Павлові: від його вчення світ розлетівся б на тріски, як бочка без обручів, той відповів мені: "Міцнішим обручем є любов, а не страх". А тепер бачу, що в окремих випадках це судження є слушним. Справдилося це також і відносно клієнтів, які, довідавшись про моє повернення, збіглися, щоб мене привітати. Знаєш, що не був ніколи для них занадто скупим, але ще батько мій поводився з ними принципово гордовито й мене до такого поводження привчив. Так от тепер, бачачи ці потріпані плащі й голодні обличчя, знову я відчув жалість до них. Наказав їх нагодувати, іще й поговорив з ними; назвав кількох на ім'я, декого запитав про їхніх дружин та дітей, і знову я бачив сльози в очах, а надто знову здалося мені, що Лігія це бачить, що радіє та хвалить мене… Чи то мій розум почав блукати, чи то любов мене зводить з розуму, не знаю, знаю, однак, що маю постійне відчуття: вона здалеку на мене дивиться, і боюся зробити щось таке, що її могло б засмутити чи образити. Так, Гаю! Змінили мені все-таки душу, й часом добре мені від цього, а часом знову мучить мене та думка, бо побоююся, що забрано в мене колишню мужність, колишню енергію і що, може, нездатний уже не тільки до порад, суду, бенкетів, але навіть і до війни. То є не що інше, як чари! І настільки мене змінено, що скажу тобі й те: мені спадало на думку ще тоді, коли хворий лежав, якби Лігія була схожою на Нігідію, на Поппею, на Криспініллу й на інших наших розлучених жінок, якби була така ж підла, така ж немилосердна й така ж доступна, як вони, то я не кохав би її так, як кохаю. Та коли кохаю її за те, що нас розділяє, подумай, який хаос виникає в моїй душі, в якій темряві живу, як не бачу перед собою надійних шляхів й наскільки не знаю, як мені тепер бути? Якщо життя можна порівняти зі струмком, у моєму струмку замість води пливе неспокій. Живу сподіванням, що, може, її побачу, і часом здається мені, що це має статися… Але що буде зі мною через рік або два, не знаю й не можу собі уявити. З Рима я не поїду. Не зміг би витерпіти товариства августіанів, до того ж єдиною втіхою в моєму смутку та тривозі — думка, що я неподалік од Лігії, що через лікаря Главка, який обіцяв мене провідати, або через Павла з Тарса часом про неї можу щось довідатись. Ні! Не покину Рима, хоч би мені запропонували правити Єгиптом. Знай також, що замовив я скульпторові зробити надгробний камінь для Гулона, що його вбив я в гніві. Запізно згадав я, що він, одначе, на руках носив мене й перший навчав, як стрілу класти на лук. Не знаю, чому раптом пригадався мені він, викликаючи жаль і докір… Якщо тебе здивує це, що пишу, відповім тобі, що мене це дивує не менше, та пишу щиру правду. Прощавай".

Розділ XXIX

На цей лист Вініцій не отримав уже відповіді, тому що Петроній не писав, сподіваючись, очевидно, що імператор з дня на день накаже повертатися до Рима. Дійсно, звістка про це розлетілася містом і викликала велику радість у серцях натовпу, що знудьгувався за видовищами, роздаванням хліба та маслинової олії, яких значні запаси накопичені були в Остії.[247]

Гелій, вільновідпущеник Нерона, врешті оголосив у сенаті про його повернення. Але Нерон, зійшовши разом із двором на кораблі біля мису Мізени[248], повертався не поспіхом, заходячи до прибережних міст на відпочинок або для виступів у театрах. У Мінтурнах, де знову співав при публіці, затримався на кільканадцять днів і навіть знову подумував про те, чи не повернутися до Неаполіса й не чекати там настання весни, яка цього року мала бути ранньою й теплою. Протягом усього того часу Вініцій жив усамітнено в своєму домі, з думкою про Лігію та про все те нове, що проникало в його душу й приносило їй невідомі раніше поняття й відчуття. Час від часу бачив лікаря Главка, кожні відвідини якого наповнювали його радістю, бо міг із ним розмовляти про Лігію. Главк не знав справді, де її схованка, запевняв його, одначе, що старійшини оточили її піклуванням. Одного разу, зворушений смутком Вініція, розповів йому, як апостол Петро докоряв Криспові за те, що ставив за провину Лігії земну її любов. Молодий патрицій, почувши це, зблід од хвилювання. І йому здавалося неодноразово, що не байдужий він Лігії, але також часто долали його сумніви й непевність, тепер же вперше почув підтвердження своїх прагнень і сподівань із чужих уст, до того ж християнських. Одразу хотів бігти до Петра і, довідавшись, що немає його в місті, бо проповідує в околицях Рима, благав Главка, щоб той одвів його до апостола, обіцяючи за це щедро обдарувати бідняків їхньої общини. Здавалося йому теж: якщо Лігія його кохає, то всі перешкоди усунуті, бо готовий будь-якої хвилини вшанувати Христа. Та Главк, наполегливо переконуючи його прийняти хрещення, не міг ручатися, чи внаслідок цього він отримає Лігію, і говорив йому, що хрещення належить бажати заради самого хрещення та заради любові до Христа, а не заради інших цілей. "Треба мати й душу християнську", — сказав йому, — а Вініцій, хоча кожна перешкода обурювала його, починав уже розуміти, що Главк як християнин говорив те, що мусив мовити. Сам він не усвідомлював, що одну з найглибших змін у його натурі становило те, що раніше дивився на людей і на речі тільки крізь власний егоїзм, нині ж поволі звикав до думки, що інші очі можуть інакше бачити, інше серце інакше відчувати і що справедливість не завжди те саме означає, що особиста вигода.

Часто йому хотілося побачитися з Павлом із Тарса, слова якого цікавили його й непокоїли. Перебирав у душі докази, якими буде спростовувати його вчення, подумки дискутуючи з ним, хотів усе-таки його бачити й чути. Але Павло виїхав до Аріції[249], а відвідини Главка стали все рідшими. Вініцій опинився в цілковитій самотності. Тоді він почав знову блукати завулками, прилеглими до Субури, та вузькими вуличками Затибря, сподіваючись, що хоч іздалеку побачить Лігію, але коли й те його сподівання не здійснилося, в серці в нього почали накопичуватися нудьга та роздратування. Настав зрештою час, і колишня його натура ще раз обізвалася в ньому з такою силою, з якою хвиля в пору припливу повертається на берег, із якого відступила. Здалося йому раптом, що був дурнем, що даремно морочив собі голову речами, які довели його до смутку, і мусить брати від життя все, що воно дає. Вирішив забути про Лігію і принаймні шукати насолоду й блаженство поза нею. Хоча й відчував, що це остання спроба, кинувся у вир життя наосліп, із властивою йому енергією та запальністю. Життя ж само, здавалося, його до того заохочувало. Омертвіле та збезлюдніле за зиму місто почало оживати сподіванням скорого приїзду імператора. Готувалася йому врочиста зустріч. До того ж наставала весна: від подиху африканських вітрів зникли сніги на вершинах Альбанських гір. Газони в садах укрилися фіалками. На форумах і на Марсовому полі[250] зароїлися люди, яких пригрівало все гарячіше сонце. По Аппійовій дорозі, що була звичним місцем для заміських поїздок, запанував рух пишно оздоблених колісниць.