Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик
Ще незрозуміло, чи в її душі вистоїть та віра перед цим новим для неї світом, перед насолодами й захопленнями, яким мусить не піддатись? А статися це може ще сьогодні. Досить затримати Хілона й видати ввечері наказ. І потім радість без меж! "Чим було моє життя? — думав Вініцій. — Стражданням, невтоленним бажанням і задаванням собі постійних запитань без відповідей". У цей спосіб покладе край усьому! Пригадав собі, щоправда: він обіцяв їй, що не здійме на неї руку. Але хіба він кимось присягався? Ні богами, бо в них уже не вірив, ні Христом, бо в нього ще не вірив. Зрештою, якщо почуватиметься скривдженою, він одружиться з нею і цим відшкодує її кривди. Так! Він зобов'язаний це зробити, адже завдячує їй життям. Тут пригадався йому той день, коли разом із Кротоном увірвався до її схованки; пригадався занесений над ним кулак Урса і все, що сталося потім. Побачив її, схилену над його ложем, одягнену, як рабиня, красиву, як божество, милосердну й кохану. Погляд він мимоволі перевів на ларарій і на той хрестик, який залишила йому, покидаючи. Невже їй за все відплатить новим замахом? Невже потягне її за волосся до кубікулу, як рабиню? І як же зможе це зробити, якщо він не тільки бажає її, але й кохає, і кохає саме за те, що є такою, яка є? І раптом відчув, що не досить йому її мати в домі, не досить силоміць схопити в обійми і що його любов хоче вже чогось більшого, тобто: її згоди, її кохання і її душі. Благословенним буде цей дах, якщо вона ввійде під нього добровільно, благословенною буде хвилина, благословенним буде день, благословенним буде життя. Тоді щастя обох буде як море безкрає, як сонце. Та взяти її примусово означало б навіки вбити таке щастя, а також знищити, сплюндрувати, осквернити найдорожче, найулюбленіше в житті.
Жах охопив його тепер лише на думку про це. Глянув на Хілона, який дивився йому в обличчя, засунувши руку під рам'я, й чухався занепокоєно, — й охопила його невимовна огида й бажання розтоптати свого колишнього спільника так, як топчуть гидких шкідників або отруйну змію. За хвилину знав уже, що має робити. Але, не знаючи міри ні в чому, йдучи за поривом своєї жорстокої римської натури, він звернувся до Хілона з такими словами:
— Не зроблю того, що мені радиш, але щоб ти не пішов без нагороди, накажу дати тобі триста різок у моєму домашньому ергастулі.
Хілон зблід. На красивому обличчі Вініція стільки було холодної жорстокості, що бідолаха ні хвилини не міг себе тішити сподіванням, що обіцяна нагорода була тільки злим жартом.
Отож одразу впав на коліна і, зігнувшись, почав стогнати:
— Як же це, царю перський? За що?.. Пірамідо милості! Колусе милосердя! За що?.. Я — старий, голодний, бідний… Служив тобі. Так оддячуєш?..
— Як ти християнам, — одрізав Вініцій.
І покликав вільновідпущеника.
Та Хілон кинувся йому в ноги і, судорожно їх обнявши, смертельно блідий, заволав:
— Пане, пане!.. Я старий! П'ятдесят, не триста… П'ятдесят досить!.. Сто, не триста!.. Змилуйся! Змилуйся!
Вініцій відштовхнув його ногою й оддав розпорядження. Як оком змигнути за вільновідпущеником вбігли двоє сильних квадів, які, схопивши Хілона за рештки волосся, обмотали йому голову його рам'ям і потягли до ергастулу.
— В ім'я Христа!.. — заволав грек у дверях до коридору.
Вініцій лишився сам. Віддане розпорядження розпалило його і збадьорило. Тим часом старався зібрати розпорошені думки і дати їм лад. Відчував велике полегшення, і перемога, яку здобув над собою, наповнила його радістю. Здавалося йому, що зробив якийсь великий крок до Лігії й належить йому за те якась нагорода. У першу хвилину йому навіть не спало на думку, як несправедливо повівся він із Хілоном, наказавши висікти його за те саме, за що до цього нагороджував. Надто був іще римлянином, аби страждати через чуже страждання та займати свою увагу одним жалюгідним греком. Коли б навіть подумав про те, вважав би, що вчинив правильно, розпорядившись покарати негідника. Та він думав про Лігію і говорив їй: "Не заплачу злом за добро, і якщо ти колись довідаєшся, як повівся з тим, хто хотів намовити мене підняти на тебе руку, будеш мені за це вдячна". Тут, одначе, схаменувся: чи Лігія схвалила б його вчинок відносно Хілона? Адже її віровчення велить прощати; адже християни простили негідника, хоча мали вагомі підстави до помсти. Тоді тільки озвався в його душі крик: "В ім'я Христа!" Пригадав собі, що таким окликом Хілон визволився з рук лігійця, й вирішив скасувати йому решту кари.
Для того він якраз хотів погукати вільновідпущеника, але той з'явився сам і сказав:
— Володарю, той старий зомлів, а може, й помер. Чи продовжувати сікти його далі?
— Привести його до тями й до мене.
Доглядач атрію зник за запоною, але відволодати грека, мабуть, було нелегко, бо Вініцій чекав іще тривалий час і починав уже дратуватися, коли врешті раби привели Хілона і відразу ж за знаком господаря вийшли.
Хілон був блідий як полотно, по ногах його спливали на мозаїку атрію тонкі струмені крові. Однак він уже прийшов до тями і, впавши на коліна та простягаючи руки, заговорив:
— Дякую тобі, пане! Ти милосердний і великий.
— Знай, собако, — сказав Вініцій, — що простив тобі заради того Христа, якому й сам життям завдячую.
— Служитиму, пане, йому й тобі.
— Мовчи та слухай. Устань! Підеш зі мною й покажеш мені будинок, у якому мешкає Лігія.
Хілон підхопився, та ледве став на ноги, зблід іще дужче й простогнав слабким голосом:
— Пане, я справді голодний… Піду, пане, піду! Але не маю сил… Накажи мені дати хоч рештки з миски твого пса, і я піду!
Вініцій наказав його нагодувати, дати золоту монету і плащ. Але Хілон, ослаблий од різок і голоду, не міг іти, навіть попоївши, хоча волосся підіймалося дибом у нього на голові зі страху, що Вініцій сприйме його ослаблення за опір і накаже знову його сікти.
— Нехай тільки вино мене розігріє, — повторював, цокаючи зубами, — і зможу йти зараз, хоч би й до Великої Греції.
Нарешті він набрався сил, і вони пішли. Дорога була далека. Адже Лін мешкав, як і більшість християн, на Затибрі, неподалік од будинку Міріам. Хілон показав урешті Вініцію невеликий будиночок, який стояв осібно, — його оточував мур, суцільно вкритий плющем, — і сказав:
— Це тут, пане.
— Гаразд, — мовив Вініцій, — іди тепер геть, але спершу послухай, що тобі скажу: забудь, що мені служив; забудь, де мешкає Міріам, Петро і Главк; забудь також про цей дім і про всіх християн. Щомісяця приходитимеш до мого дому, де вільновідпущеник Демас видаватиме тобі по дві золоті монети. Але якщо й надалі шпигуватимеш за християнами, накажу засікти тебе або віддам у руки префекта міста.
Хілон вклонився і сказав:
— Забуду.
Але щойно Вініцій зник за рогом, Хілон простягнув услід йому руки і, потрясаючи кулаками, заволав:
— Присягаюсь Атою[265] та Фуріями! Не забуду!
І сили покинули його.
Розділ XXXIII
Вініцій попрямував до будинку, в якому мешкала Міріам. Перед воротами зустрів Назарія, який знітився, побачивши його, та Вініцій привітався чемно й попрохав провести його до матері.
У помешканні, крім неї, застав Петра, Главка, Криспа і ще Павла з Тарса, який нещодавно повернувся з Фрегелл[266]. Побачивши молодого трибуна, всі здивувалися, він же сказав:
— Вітаю вас в ім'я Христа, якого ви шануєте.
— Нехай ім'я його буде славним навіки!
— Я бачив доброчесність вашу й відчув доброту вашу, тому приходжу до вас як друг.
– І ми вітаємо тебе як друга, — відповів Петро. — Сідай, пане, до нашої трапези як гість наш.
— Я сяду до вашої трапези, тільки спершу вислухайте мене ти, Петре, і ти, Павле з Тарса, щоб ви переконались у щирості моїй. Знаю, де перебуває Лігія; повертаюся від будинку, що поблизу цього помешкання. Маю право взяти її, воно дано мені імператором, у місті в мене, в моїх будинках, близько п'ятисот рабів; міг би оточити її схованку й захопити її, одначе не зробив цього й не зроблю.
— За це благословення Господа нехай буде над тобою і нехай очиститься серце твоє, — мовив Петро.
— Дякую тобі, але послухайте мене ще: не зробив я цього, хоч живу в муках і тузі. До того як я познайомився з вами, я неодмінно захопив би її й затримав примусово, та ваша доброчесність і ваше вчення — хоч я його не визнаю — змінили щось у моїй душі так, що не відважуюсь уже застосовувати силу. Сам не знаю, чому так сталося, але так є! Ось і прийшов до вас, бо ви Лігії замінили батька й матір, і кажу вам: оддайте мені її за дружину, і я заприсягнуся вам, що не тільки не заборонятиму їй поклонятися Христу, але й сам постараюсь осягнути його вчення.
Говорив із піднесеною головою, рішучим голосом, але був схвильований і ноги тремтіли в нього під смугастим плащем, коли ж після слів його настало мовчання, вів далі, мовби намагаючись відвернути несприятливу відповідь:
— Знаю, які перепони існують, але вона не менш мені дорога, ніж власні очі, й хоча я ще не християнин, я не ворог ні вам, ні Христу. Хочу бути правдивим перед вами, щоб ви могли довіряти мені. Йдеться зараз про життя моє, і все-таки я говорю вам правду. Інший, може б, вам сказав: "Охрестіть мене!" — я кажу: "Просвітіть мене!" Вірю, що Христос воскрес із мертвих, бо це стверджують люди, що живуть істиною, які бачили його після смерті. Вірю, бо сам бачив, що ваше вчення породжує доброчесність, справедливість і милосердя, а не лиходійства, які вам приписують. Небагато досі знаю про вашу віру. Тільки те, що бачив у вас, у ваших вчинках, тільки те, що чув од Лігії та з розмов із вами. Все-таки повторюю вам, що і в мені ваша віра змінила щось. Раніше я тримав слуг своїх у залізних руках, тепер — не можу. Не знав жалості, тепер знаю. Купався в розкошах, тепер утік зі ставу Агриппи, бо задихався від огиди. До цього вірив у насильство, тепер відмовився від нього. Знайте, що сам себе не впізнаю, та набридли мені бенкети, набридло вино, співи, цитри й вінки, набрид імператорський двір, і оголені тіла, і всякі лиходійства. А коли думаю, що Лігія — як сніг у горах, люблю її ще дужче; і коли подумаю, що така вона завдяки вашому вченню, люблю і це вчення й хочу осягнути його! Але я його не розумію і не знаю, чи зможу за ним жити й чи стерпить його натура моя, через те живу в непевності й муках, як в'язень у темниці.
Тут брови його зійшлись, утворивши страдницьку складку, рум'янець виступив у нього на вилицях, і він заговорив знову, кваплячись і хвилюючись:
— Бачите! Терзаюся від любові й від темряви.
