Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

Робив це так дбайливо і з таким добрим усміхом у своїх блакитних очах, що Вініцію навіть не вірилося, що це міг бути той самий грізний титан, який учора, задушивши Кротона, кинувся на нього самого мов буря й розтерзав би, коли б не милосердя Лігії. Молодий патрицій уперше в житті замислився над тим, що може діятися в душі простої людини, слуги, варвара.

Але Урс виявився нянькою такою ж незграбною, як і дбайливою. Кухлик тонув цілковито в його геркулесовій долоні, тож не лишалося ніякого місця для вуст Вініція. Після кількох невдалих спроб велетень, вельми ніяковіючи, зауважив:

— Еге, легше зубра з хащі вивести…

Вініція потішило зніяковіння, та не менше зацікавила його заувага. Бачив у цирках страшних диких биків, доставлених з північних пущ, — найхоробріші бестіарії[235] виходили проти них із побоюванням, і лише слонам вони поступалися за величиною й силою.

— Невже ти пробував брати цих звірюк за роги? — запитав здивовано Вініцій.

— Доки не пролетіло наді мною двадцять зим, я боявся, — відповів Урс, — а потім — бувало.

І він знову заходився годувати Вініція, ще незграбніше, ніж до цього.

— Мушу попрохати Міріам або Назарія, — сказав.

Але тим часом бліде личко Лігії показалось із-за запони.

— Зараз допоможу, — мовила.

І вийшла за хвилину з кубікулу, де, мабуть, готувалася прилягти, — на ній була тільки туніка, що облягала її тіло, в давнину таку називали "капітій", закриваючи щільно груди, і волосся мала розв'язане. Вініцій, серце якого закалатало при її появі, почав її дорікати, що досі не подбала про сон, але вона відповіла весело:

— Саме це хотіла зробити, але спершу я зміню Урса.

І, взявши кухлик, сіла на краєчок постелі й почала годувати Вініція, що почувався водночас і впокореним і щасливим. Коли нахилялася до нього, віяло на нього теплом її тіла й розв'язане її волосся спадало йому на груди, він же блід од хвилювання, та в сум'ятті й у пориві пристрасті відчував, що це найдорожча й над усе обожнювана голівка, перед якою весь світ є для нього ніщо. Раніше він її жадав, тепер починав її любити всією душею. Давніше, як узагалі в житті, так і в почуттях, був, як усі тогочасні люди, сліпим, жорстоким егоїстом, що дбав лише про себе, тепер почав думати і про неї.

За хвилину Вініцій відчув себе неголодним і, хоча дивитися на неї й відчувати її присутність для нього було неперевершеною розкішшю, сказав:

— Досить. Іди спати, божественна моя.

— Не називай мене так, — відповіла, — негоже мені таке слухати.

Одначе всміхнулася до нього і потім сказала йому, що сон її покинув, що зовсім не втомилась і що не буде відпочивати, поки аж прийде Главк. Він слухав її слова, як музику, і серце йому переповнювалось усе більшим хвилюванням, усе більшим захватом, усе більшою вдячністю, і думка билась, як би їй цю вдячність виявити.

— Лігіє, — сказав після хвилинного мовчання, — я тебе раніше не знав. Але тепер знаю, що хотів дійти до тебе хибним шляхом, і знаєш, що я тобі скажу: повертайся до Помпонії Грецини й будь певна, що віднині ніхто не здійме на тебе руку.

І її обличчя посмутнішало враз.

— Була б щасливою, — мовила, — коли б її хоч здалеку могла побачити, але повернутися до неї вже не можу.

— Чому? — запитав здивовано Вініцій.

— Ми, християни, знаємо через Акту, що діється на Палатині. Невже ти не чув, що імператор незабаром після моєї втечі, а перед своїм від'їздом до Неаполіса, викликав Авла та Помпонію — вважаючи, що мені допомогли, погрожував їм своєю немилістю. На щастя, Авл міг йому відповісти: "Ти знаєш, володарю, що ніколи олжа не оскверняла мої вуста; тож присягаюся тобі, що ми не допомогли їй утекти і, як і ти, не знаємо, що з нею". Й імператор повірив, а потім забув — я ж, за порадою старійшин, ніколи не писала матері, де я є, аби вона завше сміливо могла заприсягнутися, що нічого не знає про мене. Ти, може, цього не зрозумієш, Вініцію, але нам брехати не можна, навіть коли б ішлося про життя. Таке наше вчення, якому хочемо підпорядкувати наші серця; тому я й не бачила Помпонію, відтоді як покинула її дім, а до неї лише час від часу доходять далекі чутки, що я жива і перебуваю в безпеці.

Тут охопила її туга, бо очі наповнилися слізьми, та незабаром вона заспокоїлась і сказала:

— Знаю, що і Помпонія сумує за мною, ми, одначе, маємо нашу втіху, якої не мають інші.

— Так, — відповів Вініцій, — ваша втіха Христос, але я цього не розумію.

— Дивися на нас: немає для нас розлук, немає хвороб і страждань, а коли приходять вони, то перетворюються на радість. І смерть сама, яка для вас є кінцем життя, для нас є тільки його початком, заміною гіршого щастя на краще, менш спокійного на спокійне та вічне. Зваж, яким високим бути мусить вчення, що велить нам виявляти милосердя навіть до ворогів, забороняє брехню, очищає душі наші від злоби та обіцяє по смерті блаженство безмежне.

— Чув це в Остріані й бачив, як повелися зі мною та з Хілоном, і коли про це думаю, здається мені, що це сон і що ні вухам, ні очам не мушу вірити. Але дай мені відповідь на інше запитання: ти щаслива?

— Так! — відповіла Лігія. — Віруючи в Христа, я не можу бути нещасливою.

Вініцій поглянув на неї так, ніби те, що вона говорила, переходило зовсім межі людського розуміння.

– І не хотіла б повернутися до Помпонії?

— Хотіла б усією душею, й повернусь, якщо на це буде воля Божа.

— Ось тобі й кажу: повертайся, а я заприсягнуся моїми ларами, що не здійму на тебе руку.

Лігія на мить замислилася, потім відповіла:

— Ні. Не можу близьких моїх наражати на небезпеку. Імператор не любить роду Плавтіїв. Коли б повернулася — ти знаєш, як через рабів розходиться всяка новина по Риму — тож і моє повернення стало б розголошеним у місті, і Нерон, без сумніву, довідався б про нього від своїх рабів. Тоді покарав би Авла та його родину, а в кращому разі, відняв би мене в них знову.

— Так, — сказав, хмурячи брови, Вініцій, — це могло б бути. Хоча б заради того вчинив би це, аби показати, що воля його мусить виконуватися. Щоправда, він тільки забув про тебе або не хоче думати, вважаючи, що не йому, а мені втрата. Але, може… віднявши тебе в Авла… віддав би мені, а я повернув би тебе Помпонії.

Але вона запитала зі смутком:

— Вініцію, чи ти хотів би мене бачити знову на Палатині?

Він же, зціплюючи зуби, відповів:

— Ні. Твоя правда. Я говорив як дурень! Ні!

І раптом побачив перед собою ніби прірву без дна. Був патрицієм, був військовим трибуном, був людиною впливовою, та над усіма сильними світу, до якого належав, стояв безумець, чиї примхи та гнів неможливо було передбачити. Не рахуватися з ним, не бачити його могли хіба що такі люди, як християни, для них увесь світ, його розлуки, страждання й сама смерть були ніщо. Всі інші мусили дрижати перед ним. Весь кошмар часів, у яких жили, явився Вініцію в усій своїй потворній повноті. Не міг він оддати Лігію сім'ї Авла через побоювання, що недолюдок згадає її та спрямує на неї свій гнів; з того самого приводу, якби її тепер узяв за дружину, міг наразити на небезпеку її, себе та сім'ю Авла. Хвилини кепського настрою вистачить, аби загубити всіх. Вініцій уперше в житті відчув, що або світ мусить змінитись, переродитись, або життя стане зовсім неможливим. Зрозумів і те, що хвилину тому ще було для нього вкрито темрявою, — в такі часи самі лише християни можуть бути щасливими.

Але насамперед охопив його жаль, коли зрозумів і те, що це він сам так поплутав життя собі й Лігії і з оцієї плутанини не було, напевно, виходу. І під впливом цього жалю заговорив:

— Чи знаєш, що ти щасливіша за мене? Ти в бідності і в цій одній кімнатці серед простих людей маєш свою віру і свого Христа, я ж маю тільки тебе, й коли мені тебе забракло, був подібним до жебрака, що не має ні даху над головою, ні хліба. Ти мені дорожча за весь світ. Шукав тебе, бо не міг жити без тебе. Не хотів ні бенкетів, ні сну. Коли б не сподівання, що тебе знайду, кинувся б на меч. Але боюся смерті, бо не зможу тоді бачити тебе. Кажу тобі щиру правду, що не зможу без тебе жити й досі жив лише сподіванням, що тебе знайду й побачу. Чи пам'ятаєш наші розмови з Авлом? Одного разу накреслила мені рибу на піску, а я не розумів, що це означає. Пам'ятаєш, як грали ми в м'яча? Кохав тебе вже тоді над життя, але ж і ти почала здогадуватися, що кохаю тебе… Надійшов Авл, почав нас лякати Лібітіною й перебив нашу розмову. Помпонія сказала на прощання Петронію, що Бог єдиний, всемогутній і милосердний, але нам і на думку не спало, що вашим Богом є Христос. Хай мені віддасть тебе, й полюблю його, хоч видається мені богом рабів, чужоземців і бідняків. Ти сидиш коло мене і думаєш про нього лише. Думай і про мене, бо інакше зненавиджу його. Для мене ти єдина — божество. Благословенні батько твій і мати, благословенна земля, що тебе пустила на світ. Хотів би обняти твої ноги й молитися тобі, поклонятися тобі, приносити тобі жертви, дари — ти тричі божественна! Ти не знаєш, ти не можеш знати, як я тебе кохаю…

Говорячи так, провів рукою по зблідлому чолі й заплющив очі. Натура його не знала ніколи впину ні в гніві, ні в любові. Говорив із запалом, як людина, що, вже не володіючи собою, не хоче дотримуватися міри ні в словах, ні в почуттях. Але говорив із глибини душі, від щирого серця. Відчувалося, що біль, захват, жага та почуття глибокої поваги, накопичившись у його грудях, вибухнули врешті нестримним потоком слів. Лігії слова його видалися блюзнірськими, одначе серце її калатало так, ніби хотіло розірвати туніку, що стискувала груди. Не могла впоратись із жалістю до Вініція та до його страждань. Зворушувала її повага, з якою до неї говорив. Почувалася коханою та обожнюваною без меж, відчувала, що цей нездоланний, небезпечний чоловік належить тепер їй душею й тілом, як раб, і це усвідомлення його покірності разом із своєю владою над ним наповнювало її щастям. Спомини її ожили в одну мить. Був для неї знову розкішним і красивим, як язичницький бог, Вініцій, який у домі Авла говорив їй про любов і наче будив зі сну її тоді ще напівдитяче серце; тим самим, чиї поцілунки відчувала ще на вустах і з чиїх обіймів вирвав її на Палатині Урс, як із полум'я. Тільки тепер із захватом, а водночас і з болем у своєму орлиному обличчі, з поблідлим чолом і благальним виразом очей, поранений, зламаний коханням, люблячий, сповнений обожнювання та покори, бачився їй таким, яким його хотіла мати тоді та якого могла покохати всією душею, — а отже, дорожчим, ніж будь-коли.

І раптом усвідомила, що може настати хвилина, в якій його любов огорне й понесе її, наче вітер, і, зрозумівши, відчула те ж саме, що й він, а саме: стоїть вона на краю прірви.