Дорога в нікуди - Грін Олександр
Відбувається те, про що іноді думаєш вночі, якщо не спиш. Тоді все змінюється.
— Ти мариш? — сказав Ботредж похнюпившись.
— Ну ні. Вийдемо. Все там, в крамниці.
З люттю, викликаною відчуттям, що небезпека майже минула, Факрегед і Лекан закидали діру землею з клумб і притоптали її. До ранку вибухнув проливний дощ. Коли це сталось, місце між двох кущів прийняло природний вигляд.
Знесилений Факрегед увійшов в камеру Давенанта, який довго дивився на нього, потім посміхнувся.
— Я врятований, — тихо вимовив він.
— Що? Ця жінка врятує вас?
— Ні. Не знаю. Я врятований так, як ви розумієте, але не хочете сказати.
Він затих і почав марити. Факрегед вимив руки, замкнув Тіррея, ретельно підмив коридор і глянув на годинник. Вони показували чверть на третю.
— Наче все життя пройшло, — пробурмотів Факрегед.
Поки два контрабандиста влаштовували заслін з ящиків, а наглядачі маскували отвір, Галеран, Консуело і Стомадор зійшлися в задній кімнаті лавки.
— Врятуйте його, — сказав Галеран заплаканої молодій жінці. — Не час заглиблюватися в пригоду. Сядьте в мій автомобіль.
— Зрозумійте, що я відчуваю, сеньйора! — промовив Стомадор. — Я так вражений, що вже не можу стати таким жвавим, як коли зустрів вас.
Мовчки потиснувши йому руку, Консуело записала адресу Галерана, і він проводив її на пустир, де Груббе вже змучився, чекаючи кінця.
— Груббе, — сказав Галеран, — небезпека для мене минула, але не минула для
Давенанта. Пам'ятай, що ти тепер повезеш його порятунок.
— Хто він? — запитала Консуело, сідаючи в автомобіль.
— Все буде вам відомо, — сказав Галеран, — поки я тільки назву вам його ім'я
Тіррей Давенант. Один з найкращих людей. Будь ласка, сповістить мене.
Консуело миттєво подумала.
— Все вирішиться до світанку, — сказала вона і, кивнувши на прощання, дала Груббе свою адресу.
Шофер повинен був чекати біля готелю її появи і привезти її назад до крамниці або доставити від неї звістку. Галеран проводив поглядом автомобіль і повернувся в кімнату Стомадора.
— Так ось що сталося, — сказав Тергенс, задумливо покусуючи вуса. — Не бачити братові моєму нового дня. Не піде дружина проти чоловіка, це вже так.
Ні у кого не було сил відповідати йому. Ледве рухаючись, Стомадор приніс кілька пляшок перцівки. Не відкоркувавши, відбивши горла пляшок ударами одна об одну, кожен випив, скільки вистачило дихання.
— Вставайте, — сказав Ботредж. — А тепер страшно залишатися тут. Будемо сидіти і чекати за рогом стіни двору. Якщо підкоп відкриється, — втечемо.
Глава XVI
Будинок, куплений Ван-Конетом в Покеті, ще закінчувався оздобленням і меблюванням. Подружжя займали три розкішні номери готелю "Сан-Ріоль", з'єднаних в одне приміщення з окремим виходом.
Георг Ван-Конет повернувся з приватної ділової наради близько першої години ночі. Затвердження його головою Акціонерного товариства повинно було відбутися днями.
Слуги сказали йому, що Консуело ще не повернулася додому. Швидше зацікавлений, ніж стривожений такою довгою відсутністю дружини, позіхаючи і бурмочучи:
"Їй пора завести коханця і оголосити про те мені", — Ван-Конет сів у вітальні,
дуже задоволений рухом справи з головуючих кріслом, став палити і згадувати Лауру Мульдвей, яка сказала вчора, що смарагдовий браслет вартістю п'ять тисяч фунтів у ювеліра Гаррика подобається їй "до божевілля".
Недбала, усміхнена холодність цієї жінки з завжди ясним обличчям дратувала і полонила Ван-Конета, втомленого від любові дружини, яка не знає нічого, крім відданості, честі і щирості.
Ван-Конет був обмежений в грошах. Придане Консуело майже цілком розійшлося на придбання акцій, сплату карткових боргів, подарунки Лаурі, Сногдену; солідна його частина покрила розтрати батька, а також викуп закладеного маєтку. Він задумався, задумався світло, спокійно, як улюбленець життя, впевнений, що удача не залишить його.
"Зникла дружина", — подумав, посміхаючись, Ван-Конет, коли годинник пробив другій годині ночі.
В цей час за дверима напівосвітленій сусідньої кімнати почулися легкі, швидкі, — такі швидкі кроки, що чоловік з занепокоєнням глянув у напрямку звуків. Консуело увійшла як була — в чорних мереживах. Її вигляд, стомлення, блідість, заплакане, змарніле обличчя віщували нещастя або удар.
— Що з вами? — сказав Ван-Конет мимоволі значніше, ніж хотів.
Він встав. Ще ясніше відчув він біду.
— Георг, — тихо відповіла Консуело, дивлячись на нього з острахом, пригнічуючи зітхання прикладеної до серця рукою і вся тремтячи від болю, — йдіть, врятуйте людину, в цьому і ваше спасіння.
— Що сталося? Звідки Ви? Де ви були?
— Кожна хвилина дорога. Дайте відповідь: місяць тому готель "Суходіл і море" нічим не врізалася в вашу пам'ять?
Ван-Конет злякано глянув на дружину, повів бровою і кинувся в крісло, розглядаючи близько піднесені до очей кінці пальців.
— Я не відвідую трактирів, — сказав він. — Перш ніж я дізнаюся причину вашої
поведінки, я повинен пояснити вам, що моя дружина не повинна зникати, як покоївка, без екіпажу, маскарадним прийомом.
— Не лайте мене. Ви знаєте, як я засмутилася сьогодні від ваших жорстоких слів. Я була на концерті, щоб розвеселитися. І ось що чекало мене: сталася зустріч, після якої мені вже не жити з вами. Рятуйте себе, Георг. Рятуйте насамперед вашу жертву. Вранці повинні стратити людину, ім'я якого Джемс Гравелот ... Що ж ... Адже я бачу ваше обличчя. Так це все — правда?
— Що правда? — крикнув розлючений Ван-Конет. — Чи дав я зуботичину шинкарю? Так, я дав її. Ще що принесли ви з концерту?
— Ну, ось як я скажу, — відповіла Консуело, у якій уже не залишилося ні найменших сумнівів. — Сперечатися і кричати я не буду. У той день, коли ви були у мене такий похмурий, я вас так сильно любила і жаліла, а ви виявилися негідником і злочинцем. Я не дружина вам тепер.
— Чи добре ви зробили, граючи роль детектива? Подумайте, як ви вчинили! Як ви дізналися?
— Ніколи не скажу. Я ставлю умову: якщо негайно ви не підете до генерала
Фельтона, від якого залежить скасування вироку, і не визнаєтесь у всьому, якщо треба, благаючи його на колінах про пощаду, — завтра весь Покет і Гертон знатиме, чому я кинула вас. Вам будуть плювати в обличчя.
Ван-Конет схопився, підняв стиснуті кулаки. Його ноги нили від страху.
— Не пізніше чотирьох годин, — сказала Консуело, посміхаючись йому з мертвим обличчям.
Ван-Конет опустив руки, закрив очі і заціпенів. Добре знаючи дружину, він не сумнівався, що вона зробить так, як говорить. Нічого іншого, крім зустрічі Консуело з якимось чоловіком, який все розповів їй, Ван-Конет придумати не міг, і його не можна за це звинуватити в недоумстві, так як здогадатися про сполучення з в'язницею через підкоп міг би хіба лише ясновидець.
— Недаремно я чекав від вас чогось в цьому роді, — сказав Ван-Конет, дивлячись на дружину з такою ненавистю, що вона відвернулася. — Я весь час чекав.
— Чому?
— У вас завжди був неприємний відтінок безтактної жвавості, який пояснюється вашим походженням не дуже високої роду.
— Низьким походженням ?! Я була ваша дружина. Немає ближче споріднення, ніж це. Хіба любов не рівняє всіх? Низької душі той, хто говорить так, як ви. Мене не можна образити походженням, я — людина, жінка, я можу любити і померти від любові. Але ви — нікчемні. Ви — корисливий боягуз, мучитель і вбивця. Ви — першорядний негідник. Мені соромно, що я обіймала вас!
Ван-Конет розгубився. Його внутрішній опір гніву і горю дружини було зламано цією так палко кинутою правдою про себе, чому не може протистояти ніхто. Він став перед нею і схопив її руки.
— Консуело! Схаменіться! Адже ви любили мене!
— Так, я вас любила, — сказала молода жінка, віднімаючи руки. — Ви це знаєте. Однак відразу після весілля ви стали холодні, нетерплячі зі мною, і я часто горювала, сидячи одна у себе. Ви взяли тон заступництва і вимушеного терпіння. Ось! Я не люблю покровительства. Знайте: просто говориться в гніві, але важко на серці, коли любов вирвана так страшно. Вона, мертва, в крові і бруду під ногами вашими. Мені було двадцять років, стало тридцять.
Зізнайтеся у всьому. Майте мужність сказати правду.
— Якщо хочете, — так, це все правда.
— Ну, ось ... Не знаю, звідки ще беруться сили говорити з вами.
— Так як ми розходимося, — продовжував Ван-Конет, засліплений жагою помсти за образи і бажаючі закінчити все відразу, — я можу зробити вам інші визнання. Я вас ніколи не любив. Я продовжую відносини з Лаурою Мульдвей, і я радий, що розв'язуюсь з вами так скоро. Чи задоволені ви?
— Задоволена? .. О, досить! Ні слова більше про це!
— Я можу також ...
— Ні, прошу вас! Що ж це зі мною? Повинно бути, я дуже грішна. Так ідіть. Я не помилую вас.
— Так. Я змушений, — сказав Ван-Конет. — Я буду рятувати себе. Чекайте мене.
— Поспішайте, цей чоловік небезпечно хворий.
— О! Ми вилікуємо його, і я сподіваюся отримати вашу подяку, моя мила.
Незважаючи на страх, що охопив його, Ван-Конет дуже добре знав, що робити. Врятуватися він міг тільки відчайдушним припадком каяття перед Фельтоном, який зосередив у своїх руках вищу військову владу округу. Він не каявся, але міг дуже майстерно прикинутися схибленим від відчаю і каяття. Зволікати йому навіть не спадало на думку, тим більше не думав він обдурити дружину, знаючи, що буде зганьблений назавжди, якщо не виконає поставлені йому умови. Сказав: "Чекайте. Я починаю діяти", — син губернатора кинувся до свого кабінету і з'єднав телефон з в'язницею.
Уже освітилися вікна квартири начальника в'язниці, а також канцелярії.
— Це ви, Топпер? — крикнув Ван-Конет начальнику, що слухав його. Він був знайомий з ним по зустрічам за грою у прокурора Херна. — Ван-Конет, що не спить за невизначеної причини. Сьогодні у вас великий день?!
— Так, — стримано відповів Топпер, який не любив розв'язного тону щодо смертних вироків. — Зізнаюся, я дуже зайнятий. Що ви хотіли?
— Страшенно шкода, що я докучати вам. Мене цікавить один зі зграї — Гравелот. Він теж призначений на сьогодні?
— Навряд, так як з ним погано. Він майже без свідомості, лікар півгодини назад оглянув його, і, мабуть, він помре сам від зараження крові. Його ми залишаємо, а інших відвезуть о четвертій годині.
"Позитивно, мені щастить", — розмірковував Ван-Конет, повертаючись до дружини, з раптовою думкою, настільки брудною, що навіть його дихання зайшлося, коли він глянув на справу з боку.
