Крадії - Фолкнер Вільям

Ні, він насправді цієї другої не потребував, одна вже-бо трапилась йому стежкою, як от левові, що починав битись за антилопу, певний своєї перемоги (над другим левом тобто), і він був би дурень, якби не спробував підкинути другу антилопу своєму суперникові — так собі, на щастя, сказати б. Тільки що міс Реба зовсім не була антилопа. Для Буча вона виявлялася третім левом. Але він сказав:

— Я бачу, наш Ласун не в тім'я битий. З якої б це речі ми з ним гризлися за один шмат м'яса, коли осьде другий достоту такий самий в усіх важливіших деталях, хіба, може, колір шкіри дещо інакший.

— Що це за один? — спитала міс Реба в Евербі. — Твій приятель?

— Ні, — відповіла Евербі, трохи аж скулившись, — занадто здорова дівчина, щоб скулюватись. — Ради бога...

— Бона тобі скаже, — втрутився Бун. — Вона вже не матиме приятелів. їй уже їх не треба. Вона кидає заклад, змінить професію. Тільки ми програємо ці кінські гони, вона забереться кудись там і працюватиме посудомийкою. Спитай її.

Міс Реба подивилась на Евербі.

— Ради бога... — сказала Евербі.

— Що вам треба? — звернулася міс Реба до Буча.

— Нічого, — відповів Буч. — Анічогісінько. Ми з Ласуном трошки були завелися, але— що тепер ви з'явились, усе стало на свої місця. Отож-бо чмих йому на безголів'я! — Він підступив і взяв Евербі за руку. — Ходімо. Бричка чекає надворі. Нехай їм буде просторніше.

— Поклич-но адміністратора,— наказала мені міс Реба. Але мені не треба було навіть з місця рушати: коли б я

приглянувся, то міг би побачити крайчик його одежини за дверима. Він одразу ж увійшов.

"■— Цей чоловік — представник закону? — запитала міс Реба.

— О, ми всі тут знаємо Буча, місіс Бінфорд, — заявив реєстратор. — У нього так багато приятелів у Пошемі, як ні в кого. Він-то, власне кажучи, з Гардвіка, наш Пошем іще не такий великий, щоб мати свого помічника шерифа. — Буйне тепло Бучеве ширилося й повивало клерка, запрошувало його досередини, ще не встиг він і порога переступити,— здавалося, мовби він, клерк, полетів стрімголов у ту середину і щез у ній, як миша в торбі січки. Але погляд Бучів був тепер холодний і гострий.

— Може, тим-то й не гаразд тут у вас, — вдався він до реєстратора. — Може, тим-то й нема у вас ніякого поступу, ніякого вдосконалення. Бо вам не вистачає тут представників закону.

— "Ну вже, Буче,— озвався реєстратор.

— Це у вас так заведено, що перший-ліпший зайда з вулиці може тягти ваших жінок-постояльців, котра йому до вподоби, до найближчого ліжка? У вас тут готель чи бордель? — мовила міс Реба.

— Кого й куди тягти? — запитав Буч. — І чим тягти? ДводоЛаровим банкнотом?

Міс Реба підвелася,

— Ходімо,— звернулась вона до Евербі.— Ввечері звідси відходить поїзд до Мемфіса. Я знаю власника цього вертепу. Доведеться завтра з ним побалакати...

— Ну вже, Буче, — озвався реєстратор.

— Стривайте, місіс Бінфорд...

— Вертайся у вестибюль, Веджіле, — сказав Буч реєстраторові. — До листопада лише п'ять місяців, і кожної хвилини може прибути якийсь мільйонер з двома породистими гончаками, а там не буде нікого^ хто показав би йому, де має розписатись. Іди. Ми тут усі свої.— Реєстратор вийшов.— Тепер дорога вільна, можемо...— Буч ізнов поклав руку Евербі на плече.

— Тоді я маю до вас одну справу, — звернулася міс Реба до Буча. — Вийдімо де-небудь, щоб ми були наодинці. Я маю щось вам сказати.

— А що саме? — запитав Буч. Вона не відповіла, мовчки рушивши до дверей. — Наодинці, кажете? А певно, чом би й ні. Коли я не зумію вдовольнити наодинці гарну дівоньку, радо пущу Ласуна на своє місце.

Вони вийшли. З жіночої вітальні нам не видно було їх у коридорі, і минула хвилина, може, й трохи більше, перш ніж міс Реба повернулася, ступаючи рівно й твердо, сама вродлива і спокійна; секундою пізніше з'явився й Буч. Він мовив:

— То це так? Ми ще побачимо.

Міс Реба рівною ходою підступила до нас і дивилась, як Буч іде коридором, навіть не оглядаючись у наш бік.

— Усе гаразд? — спитала Евербі.

— Так,— відказала міс Реба.— І з тобою теж,— звернулася вона до Буна. А тоді глянула на мене: — Боже!

— Що ти йому, в чорта, зробила? — запитав Бун.

— Нічого, — відказала вона через плече, бо саме дивилась на мене. — Я думала, що знаюся на всіх бордельних проблемах... Аж поки діти сюди не вплутались. Ти привела одного,— це вже до Евербі,— що вигнав хазяїна з дому, покрав усі вставні зуби й пива на чотирнадцять доларів; а тоді, наче цього було недосить, Бун Хогенбек привів другого, котрий зводить моїх дівчат на шлях бідності й чесноти. Я йду спати, а ви...

— То так, — урвав її Бун, — але що ти йому сказала?

— Як зветься те ваше місто? — спитала міс Реба.

— Джефферсон, —відповів Бун.

— Ви, городяни з усяких там Джефферсонів та Мемфісів, з усіма своїми великоміськими ідеями, на законі ви не дуже розумієтесь. Для цього вам би треба побувати в таких селищах, як ось це. Я знаю, бо сама в такому виросла.

Він — констебль. У Джефферсоні чи Мемфісі він пробуде тиждень, і ви його там навіть не побачите. Але тут, серед людей, що його обрали (більшість — чоловік дванадцять-три-надцять, що голосували за нього, і меншість —-дев'ять, десять чи одинадцять, що цього не зробили і жалкують уже за цим, а як ні, то скоро жалкуватимуть), йому чхати на ше-

Шфа округи, і на губернатора, і на президента Сполучених татів — на всіх трьох, разом узятих. Бо він — баптист. Себто він спершу баптист, а вже потім законник. Коли він може бути баптистом і законником водночас, він буде. Але щоразу як закон лізе кудись не туди, законник знає, що' може собі дозволити й де. Кажуть, добре вмів царювати старий фараон, тоді ще один у біблійні часи, що називався Цезар,— той теж незгірше вправлявся. Але побували б вони тут, приглянулися б хоч разок до нашого констебля з Арканзасу, Міссісіпі або Теннессі!

— Але звідки ти знала, хто він такий? — спитала Евербі. — Звідки ти взагалі знала, що тут такий є?

— Такі всюди є. Хіба я тобі не казала, що моє дитинство пройшло в отакій дірі, як ця, що я там жила, поки терпцю стало? Мені не треба знати, хто він такий. Досить, щоб цей лобур знав, що я знаю, з якої він братії. Я йду...

— То так, але що ж ти йому сказала? —не вдовольнявся Бун. — Може, воно мені придалося б.

— Нічого, кажу ж тобі, — відмовила міс Реба. — Якби я досі не навчилась давати раду цим огирям, що одною рукою за свою бляшку держаться, а другу в ширіньку запускають, то давно б уже з торбами пішла. Я сказала йому, що коли ще раз побачу тут його мармизу сьогодні ввечері, то пошлю цього телепня готельного розбудити тутешнього констебля й доповісти йому, що помічник шерифа з Гардвіка саме заскочив двох мемфіських проституток у пошемському готелі. Я йду спати і вам те саме раджу. Ходім, Коррі. Я обстоювала твою зневажену цноту перед цим готельним клерком, тож ти остерігайсь бодай уже на очах у нього.

Вони вийшли. Тоді Бун теж вийшов — мабуть, до парадних дверей, пересвідчитись, що й справді вже немає Бучевої брички. Аж тут раптом спала на мене Евербі, така здорова, здорова дівчина, й зашепотіла хутко:

— В тебе нічого немає з собою, правда? Одежі на змінку? Ти все в тій самій, відколи з дому.

— А що з цією не гаразд? — запитав я.

— Я хочу її випрати, — сказала вона. — Твою білизну, шкарпетки, сорочку. І оту шкарпетку, що в ній верхи їздив. Ходи скинеш це все. .

— Але ж мені нема в що перевдягтись.

— То нічого. Ти~можеш лягати. Все буде готове на ранок. Ходи.

Вона стояла за дверима, поки я роздягався й просував їй крізь шпарину в дверях сорочку, білизну, шкарпетки, і ту "верхову" шкарпетку, тоді сказала мені "На добраніч", і я зачинив двері й ліг на ліжко; і все-таки щось лишилось недо-кінчене, чого ми ще не зробили, чому не вділили уваги: пильна, сувора, завзята змова пошепки, таємна передгонова нарада про завтрашню стратегію. Аж урешті я збагнув, що, відверто кажучи, ніякої стратегії ми зовсім і .не маємо, що нам нема чого планувати й нема кому. Кінь, що невідомо чий (хіба що Нед справді-таки це знає), якщо взагалі хтось на нього має права; кінь, про минуле якого ми знаємо тільки те, що він кожного разу пробігав дистанцію саме впору, аби бути другим; кінь, якого завтра маємо виставити на гони, що відбудуться невідомо де, проти коня, що його ніхто з нас ніколи не бачив і що саме існування його (як на нас) треба брати на віру. Аж урешті я збагнув, що з усіх людських справ кінські гони і люди, зацікавлені в них, чи до них причетні, якнайбільшою мірою суть у руках божих. Тоді ввійшов Бун; я вже був у ліжку й засинав.

— Куди це ти подів свою одежу? — запитав він.

— Евербі взяла випрати, — відповів я.

Він уже скинув штани й черевики і простягав руку загасити світло, а тепер нараз застиг нерухомо.

— Хто ти сказав?

Я прочуняв уже цілком, та було запізно. Я лежав безруш-но, заплющивши очі.

— Яке ім'я ти сказав?

— Міс Коррі.

— Ти сказав якесь інше. — Я відчував, що він дивиться на мене. — Ти назвав її Евербі. — Я відчував, що він дивиться на мене. — Отже, вона відкрила тобі своє справжнє ім'я. — І додав, зовсім лагідно: — А хай йому чорт! — І я побачив крізь стулені повіки, як кімнату поглинула темрява, потім заскрипіло ліжко, коли він лягав — під ним завжди скриплять ліжка, бо його таки чимало, я це чув щоразу, як спав із ним, відколи пам'ятаю: раз чи двічі вдома, коли тато кудись їхав і Бун зоставався в домі, щоб мамі не було страшно, у міс Беленбо дві ночі тому, і в Мемфісі минулої ночі, аж тут пригадав собі, що я не з ним спав у Мемфісі, а з Отісом.

— На добраніч, — сказав він. —На добраніч, — відказав я,

Потім настав ранок, настало І завтра — той самий день, коли я вперше в житті мав брати участь у справжніх кінських перегонах (і вигравши їх, дати змогу Бунові й Недові — і собі теж, хоч я й так був у безпеці, недоторканний: не тільки дитина, а й член сім'ї — вільно повернутись додому, не з почестями, мабуть, і таки не без втрат, але ж повернутись), до яких провадили нас усі ці викрути й шахрайства, й мах-лярства, й шарпання (які інші провини пояснювались — ну добре, спричинювались — цією простою, справді випадковою і, власне, безневинною крадіжкою дідусевого автомобіля, я вже не знав); отже, той день прийшов.

— То вона тобі відкрила своє справжнє ім'я,— озвався Бун.

Розумієш, уже було надто пізно, — вчора ввечері я був напівсонний і прохопився ненароком.

— Так, — відказав я і раптом збагнув, що це ж зовсім неправда: вона нічого не казала мені, вона навіть не знала, що я знаю, що я називаю її Евербі від недільного вечора.