Крадії - Фолкнер Вільям

Біг він тепер жваво, і я мусив притримувати його зовнішнім поводом, коли ми повернули вдруге і вийшли на відтинок треку, звідки йому знов було видно Неда і звідки він спробував ще раз вирватись і майнути просто до нього; мені вже довелося й пораненої руки докласти, щоб утримати його на треку. Здавалося-, ціла вічність минула, поки Нед гукнув:

— Утни його! І кидай прута.

Я утяв його і відкинув прута позад себе. Знову стрибок, але я втримав коня, бо потребував лиш одного повода, зовнішнього, щоб кінь не спав зі стежки; тепер він ішов добре, обігнув перший поворот — я вже підготувався, коли він побачить Неда, — мчав уже в зворотному напрямку, поминув останній поворот і біг далі, коли це Нед, стоячи за яких двадцять ярдів поза нашою, сказати б, лінією фінішу, промовив голосно, — саме вміру, щоб; почув його Вихор, і так само, як сьогодні вночі до нього промовляв, — і вже мені не треба було прута: навіть якби я його й мав, то однаково не встиг би ним користатися. Досі я думав, що принаймні одного коня, на якому їздив, я міг би назвати гарячим — то був лошак-полукровок кузена Зека, прямий нащадок Моргана, — але ні з чим не порівняти цей спалах, порив, так наче досі ми тягли на линві цілу колоду, а Недів голос ураз перетяв линву:

— Ходи, синку. Воно тут у мене.

Ми зупинились біля нього, Вихор аж по ніздрі занурив морду в Недову долоню, хоч я нічого тепер не відчував, крім кінського поту, а бачив лише жменю трави, яку їв Вихор. Нед промовляв: "Ги, ги, ги", — так лагідно й тихо, що я теж озвався пошепки:

— Що таке? Що?

Але Бун, надходячи, не стишував голосу:

— Чорти б його батькові! Що це ти йому наговорив?

— Нічого, — відказав Нед. — Просто, що як хоче вечері, хай по неї прийде.

Буч — він теж не говорив пошепки, був зухвальний, самовпевнений, категоричний, не схильний ні до компромісів, ані до милосердя.

— Ану-ну,— сказав він і не просто взяв Вихра за морду, а видер її у Неда з рук, а коли кінь сахнувся, встромив йому вудило просто в рота.

— Дозвольте мені, — хутко втрутився Нед. — Що ви хочете дізнатись?

— Як мені буде треба, щоб потримали коня, я гукну,— заявив Буч. — Але не тебе. Нехай тебе гукають там, у Міссісіпі. — Він задер губу Вихрові, подививсь на його яона, а тоді на очі. — Ти не знаєш, що це проти закону — давати коневі наркотик перед гонами? Може, ви там, у своїх болотах, і не чули про нього, але такий закон існує.

■ В нас, у Міссісіпі, є кінські лікарі, — огризнувся Нед. — Пошліть по одного з них, нехай перевірить, чи дістав цей кінь наркотика.

— А певно, певно, — рівнішим уже тоном відмовив Буч. — Тільки чого ти дав його за день до гонів? Побачити, як він діятиме?

— Це так, але аби я його давав, — сказав Нед. — Бо ж я таки не давав. Коли ви розумієтесь на конях, ви це знаєте.

— А певно, певно,— повторив Буч.— Мене не обходять професійні секрети, якщо вони діють. То цей кінь і завтра так само побіжить? Я маю* на увазі не один раз, а тричі.

— Йому вистачить двох разів,— відказав Нед.

— Гаразд, двічі. Але побіжить?

— Спитайте містера Хогенбека, чи не ліпше коневі зробити це двічі.

— Я не питаю містера Ласуна, я тебе питаю.

— Я можу примусити його, щоб зробив це двічі.

-">— Досить слушно, — зауважив Буч. — Бо коли справді в тебе лиш три дози, я б не ризикував більше ніж два рази. Отож як за другим разом він підведе, ти зможеш третьою дозою спровадити його назад до Міссісіпі.

— Я теж так думаю, — погодився Нед. — Відведи коня до стайні, — сказав він мені.—Хай охолоне трохи, тоді його скупаємо.

Буч і далі приглядався до коня, але вже не довго. Ми повернулися до стайні, розсідлали коня, Лайк приніс відро води з ганчіркою і вмив його, потім витер джутовою мішковиною і нагодував, чи тільки почав це робити. Бо Буч саме сказав:

— Гей, хлопче, сходи-но в хату та винеси нам на веранду відерце води й трохи цукру. Ми з містером Ласуном поп'ємо собі пуншу.

Але Лайк ані з місця не рушив, поки дядько Пошем сказав йому: "Іди". Тоді він пішов, а Бун з Бучем за ним. Дядько Пошем стояв на порозі стайні, дивлячись на них (на Буча, власне) — драматична чорно-біла постать худорлявого діда: чорні штани, біла сорочка, чорне лице й капелюх, біле волосся на голові, білі вуса й борідка.

— Законник, — прорік він. Прорік це спокійно, з холодною і байдужною зневагою.

— Коли чоловік не має до того кебети, навіть отака маленька зірка нагло забива йому баки, і то так, аж іншим голова йде обертом, — сказав Нед. — Тільки ж тут не так зірка, як пістолет, — либонь, марив про нього ще змалку, лишень-от знав, що як дійде своїх літ, закон однак йому не дозволить його носити. А з цею зіркою він нічим не ризикує, і до тюрми не посадять, і зброї не одберуть, грається все, як мала дитина. Небезпечно тільки, що пістолет з думки не сходить у цеї дитини, так що якогось дня він може пальнути у щось живе і не стямившись. ,

Повернувся Лайк.

— Вони чекають тебе, — сказів він мені. — Бричка.

— Уже вернулися з міста? — здивувавсь я.

— Вони туди й не їздили, навіть з місця не рушали. Панночка увесь час сидить там. із тим хлопцем і чекає вас усіх. Вона сказала, щоб ти прийшов.

— Стривай-но, — озвався Нед. Я зупинився; на руці в мене ще була шкарпетка, і я думав, що то він через неї. Але він подививсь на мене. — Тепер до тебе люди приглядатимуться.

— Які люди?— запитав я.

— Чутка-бо вже розійшлася. Про гони.

— Як вона встигла?

— А як взагалі чутки розходяться? Гінців на це не треба, досить двом коням, що можуть бігти в гонах, опинитись у межах десяти миль один від одного. Як, ти думаєш, цей Законник сюди приперся? Може, винюшив, мов той собака, цю білу дівчину за чотири чи п'ять миль? Звіоно, може, я теж надіявся, — Бун Хогенбек надіється й досі, — що нам пощастить звести двох коней тишком-нишком на ці гони, пан чи пропав, і я, й ти, й він зможемо або вернутись додому, або куди-інде податись, як приведеться, щоб не досягла нас хазяїнова рука. Але це вже ні до чого. Тепер на тебе звертатимуть увагу. А взавтра їх цілий тлум збереться.

— Ти не певен* чи можемо ми виставляти коня у гонах?

— Тепер мусимо. Може, нам це судилося ще відтоді, як Бун і я збагнули, що хазяїн випустив машину з рук на якийсь там час. Але тепер ми вже мусимо.

— А що тоді мені робити? —спитав я.

— Нічого. Я просто кажу, щоб тебе не заскочила якась несподіванка. Все, що нам треба, — звести цих двох коней на одному біговищі, поставити їх головами в одному напрямку, а ти щоб сидів верхи на Вихрі й робив, що я тобі скажу. Ходи вже, а то ще почнуть гукати.

IX

Нед мав рацію. Тобто, що чутка вже розійшлася. З моєю рукою було нічого, коли Евербі зняла з неї "верхову" шкарпетку. Тобто вона боліла, як і кожна інша рука на другий день після порізу. Мені здається, що з рани навіть кров не просочилася після сьогоднішнього змагання з Вихром. Проте Евербі думала інакше. Отож ми зупинилися перше в лікаря, за милю далі по цей бік від міста. Буч теж знав його, знав, де той живе, але дивно, як це Евербі переконала його одвезти нас туди — чи то настирилась йому, чи погрожувала, чи наобіцяла що, чи, може, просто повелась, як здорова самиця струга, що, заклопотана малим струженям, зовсім забуває про існування на свіггі таких. речей", як рибальський гачок ::а волосіні, так що рибалка мусить уже до чогось вдатися, щоб хоч би струженяти збутись. А може, це зовсім і не Евербі спричинила, а порожня пляшка, бо найближче місце, де можна було б іншу дістати, — це готель у Пошемі. Бо коли я підійшов до будинку,' Лайкова мати стояла край веранди, тримаючи в руках цукерницю та відерце води з коряком, Буч із Буном саме спорожнювали дві склянки, а Лайк діставав з кущів троянди порожню пляшку, що її пошпурив туди Буч.

Отже, Буч одвіз нас до лікаря — маленький, колись давно побілений будиночок стояв у маленькому подвір'ї, де буйно розрослися запашні й закурені квіти, з тих, що цвітуть пізнього літа й восени; до дверей підійшла гладка сталево-сива жінка в пенсне, схожа на колишню вчительку, котра ■й через п'ятнадцять років не збулася ненависті до восьмирічних хлопчаків; вона тільки глянула на нас і (Нед мав рацію) гукнула всередину будинку: "Це ті з перегоновим конем", —. потім обернулась і зникла, а Буч рушив услід, ще й не встигла вона обернутись, бравурний собі, всюди ж бо його ласкаво запрошують — а то спробував би хтось інакше! (все та сама зірка, як бачили, що він її почепив на груди, або коли просто знали, що вона в нього. Ввійти до чужого будинку в якийсь інший спосіб було б зрадою самого себе і навіть більше — зрадою й приниженням касти) — і закричав з порога:

— Добридень, док, привів пацієнта вам! — до сталево-сивого чоловіка — тобто він був би таким, якби вибілити йому тютюновий осад з нестрижених вусів,— у білій сорочці, як і Нед, тільки нечистій, і чорному піджаку, з довгою смужкою від позавчорашнього яйця на ньому, чоловіка, що виглядом і запахом нагадував щось наче спиртне, але не тільки саме спиртне.— Ми з Хогенбеком зачекаємо у вітальні,— мовив Буч. — Не турбуйтесь, я знаю, де пляшка. За дока будь певен,— звернувся він до Буна.— Він віскі й не пробує, хіба що мусить. По закону він дістає порцію ефіру на.лікування кожного хворого, що має відкриту рану чи поламану кістку. Коли це невеликий давній поріз, поламаний палець чи просто подряпина, як от зараз, док ділиться з пацієнтом: сам випиває весь ефір, а пацієнтові полишає лікування. Ха-ха-ха. Ось сюди.

Отож Буч із Буном повернули в той бік, а ми вдвох з Евербі (ти, певно, звернув увагу, що ніхто ще не помітив відсутності Отіса. Ми висіли з брички, яка начебто належала

Бучеві, в усякому разі, він правив віжками; ще в дядька Пошема сталася певна затримка, коли Буч пробував переконати, тоді влестити, а тоді примусити Евербі, щоб сіла спереду поруч із ним, вона, одначе, не пристала на те і сіла ззаду, тримаючи мене однією рукою, а Отіса другою, аж урешті спереду з Бучем сів Бун; отже, Буч перший, а за ним і решта нас якось увійшли в сіни лікаревого будиночка, але ніхто так і не згадав у цю мить про Отіса) пішли за лікарем у другу кімнату, де на канапі, набитій кінським волосом, лежала брудна подушка та ватяна ковдра, а конторку з відсувним верхом геть заполонили пляшечки з ліками, яких ще більше тулилося на поличці каміна, де незаймано спочивав попіл від останнього вогню ще з зими.