Крадії - Фолкнер Вільям

Але вже було запізно. — Тільки ти мусиш пообіцяти, — сказав я. — Не їй, а мені пообіцяти. Що ніколи не скажеш його вголос, поки вона перша не скаже.

— Обіцяю, — відказав він. — Я ніколи ще не брехав тобі, тобто в чомусь поважному. Я маю на увазі... Що я не... Гаразд. Обіцяю тобі. — Тоді він знову сказав, як ото ввечері, лагідним і мало не враженим голосом: — А хай йому чорті

Моя одежа —г сорочка, шкарпетки, білизна і та "верхова" шкарпетка, — все випране й випрасуване, гарненько складене,— лежала на стільці за нашими дверима. Бун передав її мені.

— Маючи чисту одіж, ти мусиш тепер скупатись,— сказав він.

— Ти ж у суботу вже присилував мене купатись, — відмагався я.

— У суботу ввечері ми ще були в дорозі. До Мемфіса ми приїхали тільки в неділю.

— Ну то в неділю, — не здававсь я.

— А сьогодні вівторок. Два дні.

— Лише один день. Дві ночі, але день один.

— Ти подорожував від неділі, — сказав Бун. — На тобі два шари бруду.

— Вже майже сьома. Ми спізнимося на сніданок. :—. Викупатись ти встигнеш, — сказав він.

— Мені треба одягтись, щоб подякувати Евербі за прання.

— Перше викупайсь.

— Але я замочу перев'язку.

— Заклади собі руку за шию,— порадив Бун.— Усе одно ж ти цю руку не митимеш.

— А чого ти сам не купаєшся?

— Не про мене мова, а про тебе.

Отож я пішов до ванної, скупався, одягся й рушив до їдальні.

Нед таки мав рацію. Учора ввечері тут тільки один стіл був накритий для відвідувачів — для нас тобто. Тепер тут було душ сім-вісім, самі чоловіки (але зовсім не чужі, не прибульці якісь; власне, то лише ми, не тутешні, не знали їх. Жоден з них не прибув сюди в пульмані, маючи на собі шовкову білизну, а в зубах дорогу сигару — в середині травня ми зовсім не відкривали космополітичного зимового спортивного сезону в Пошемі. Дехто був у комбінезоні, всі, крім одного, без краваток — люди такі самі, як і ми, тільки що вони жили тут, мали такі самі пристрасті й надії, і говірка їхня була така сама, і тішилися вони — Буч, власне, теж — нашим спільним невід'ємним конституційним правом на свободу волі і приватну ініціативу, завдяки чому наша країна стала такою, як вона є, і в згоді з чим вони оце влаштовували приватні кінські перегони між двома місцевими кіньми. І якби хто-небудь, якась громада або особа, хоча б навіть із сусідньої округи, спробував у це втрутитись, змінити що, або зупинити, або бодай узяти участь у перегонах якось інакше, аніж закладаючись на того чи того коня, — ми всі, прихильники обох коней, підвелися б дружно як один і дали б зухвальцеві належну відсіч). Окрім офіціанта, я ще побачив служницю у фартусі — вона саме виходила через двері на двобічних завісах до буфету чи кухні, — а за нашим столом двоє чоловіків (один з них у краватці) розмовляли з Буном та міс Ребою. Евербі, однак, не було тут, і на мить, на секунду, мені спала нестямна думка, що Буч таки підстеріг її і захопив силою, вистежив у коридорі, може, тоді, як вона несла стільця до наших з Буном дверей, щоб скласти мою одежу. Але тільки на секунду, бо занадто вже це було фантастично — якщо вона ввечері прала мені, то, мабуть і навіть певне, собі — а то ще міс Ребі — вже й зовсім допізна прала, і отже, тепер мусить іще спати. Я підійшов до столу, а один з чоловіків озвався:

— То цей хлопець має на ньому їхати? У нього такий вигляд, наче його перев'язали, щоб битись навкулачки.

— Еге ж, — мовив Бун, підсунувши до мене полумисок із шинкою, коли я сів. Міс Реба подала мені яйця з вівсянкою.— Він порізався, як лущив горіхи вчора ввечері.

— Хе-хе, — засміявся чоловік.,— Як там не є, а кінь цього разу матиме легшого верхівця.

— А певно, — сказав Бун. — Хіба що він поїсть усі ножі, виделки й ложки, поки ніхто не бачить, а на закуску ще й тагана вкине.

— Хе-хе, — засміявся чоловік. — Судячи з того, я" він біг тут минулої зими, то йому треба щось геть інше, а не легшого верхівця. Але це, либонь, секрет, атож?

— А певно, — сказав Бун. Він знов уже їв. — Коли б у нас і не було секрету, ми б мусили вдавати, що він є.

— Хе-хе, — засміявся чоловік, і обоє незнайомців підвелися. — Ну що ж, бажаємо щастя. Може, це так само коневі стане в пригоді, як і легший верхівець.

Підійшла служниця — принесла мені склянку молока й тарілку з гарячими коржиками. Це була Мінні, в чистому фартусі й чепці, — міс Реба її позичила або ж винайняла готелеві в поміч. Лице Мінні й.досі мало такий вираз, наче їй завдано непрощенної образи, хоч вона вже заспокоїлася і стихла. Видно було, що вона відпочила, навіть і спала трохи, тільки простити нікому ще не простила. Обоє чоловіків відійшли собі.

— Бачиш?—сказала міс Реба, ні до кого не звертаючись.— Нам треба тільки мільйон доларів і ще знати, на якого коня поставити.

— Ви ж чули, що казав Нед у неділю ввечері, — мовив Бун. — І повірили йому. Тобто вирішили повірити. Зі мною було інакше. Коли цей триклятий автомобіль зник і нам зостався лише кінь — я мусив Недові повірити.

— Гаразд уже,— сказала міс Реба.— Не переживай так дуже.

— А ти теж заспокойся, — звернувся Бун до мене. — Вона пішла на станцію — може, собаки знов його поплутали ввечері й Нед привів його до поїзда. Принаймні так вона сказала...

— То Нед знайшов його? — спитав я.

— Ні, — мовив Бун. — Нед зараз сидить у кухні. Можеш спитати в нього — принаймні так вона сказала. Авжеж. А втім, можеш і похвилюватись трохи. Міс Реба врятувала тебе від того бляхмана із зіркою, але ж є ще другий, як його там?.. Колдуел... Він на вранішньому поїзді сьогодні.

— Про що це ви балакаєте? — запитала міс Реба.

— Ні про що, — відказав Бун. — Мені вже ні про що балакати. Я виходжу з гри. Тепер Лусьєс має суперниками бляхмана й того другого, що в залізничному кашкеті.

Я вже вставав з-за столу, бо знав тепер, де вона.

— То ти вже поснідав? — запитала міс Реба.

— Дай йому спокій, — мовив Бун. — Він закоханий.

Я перейшов через хол. Може, Нед мав рацію, і для кінських перегонів досить двом коням знайтись у межах десяти миль один від одного й мати час на ті перегони, а чутка сама вже розійдеться. Хоча до жіночої вітальні вона ще не досягла. Коли я думав, що плач личить Евербі, то це, мабуть, тому, що вона здорова дівчина, здатна виплакати, скільки їй треба, і при тому в неї на обличчі стає місця, щоб усі ті сльози висохли. Вона сама сиділа в жіночій вітальні й плакала, втретє — ні, вчетверте, коли рахувати ті два рази в неділю вночі. Врешті тебе починав брати подив: але ж чому? Ніх-то-бо її не примушував їхати з нами, і вона могла першим-ліпшим поїздом повернутись до Мемфіса. А проте вона була тут і, отже, тут хотіла бути. І все-таки вона плакала, вдруге, відколи в Пошемі. Мені здавалося — навіть якщо маєш так багато сліз, однаково не варт їх марнувати на Отіса. Отож я сказав:

— З ним нічого не сталося. Нед його сьогодні знайде. Дуже дякую, що ви мені випрали одежу. А де містер Сем? Я думав, що він приїде цим поїздом.

— Він мусив повернутись до Мемфіса і там перевдягтися, — відповіла вона. — йому ж не можна йти на кінські перегони у формі. Він приїде вдень товарняком. Я не знаю, де поділась моя хусточка...

Я знайшов їй ту хусточку.

— Може, вам би краще ©мити лице, — сказав я. — Коли Нед його зловить, він відбере в нього зуба.

— Це не через зуб, — відказала вона. — Мінні я куплю другий. Це... Він не мав ніякої можливості. Він... Ти обіцяв своїй матері, що ніколи не братимеш чужих речей?

— Такого ніхто нікому не обіцяє, — сказав я. — Чужих речей просто не беруть.

— Але ти пообіцяв би, якби вона попросила?

— Вона такого не просила б. Чужих речей не беруть.

— Правда, — сказала вона. І далі:—Я не залишуся в Мемфісі. Вранці на станції я розмовляла з Семом, і він теж каже, що це добра думка. Він може знайти мені роботу в Чатанузі чи ще десь. Але ти лишатимешся в Джефферсоні, то, може, я написала б тобі листівку із своєю адресою, і тоді, якби ти надумав..,

—' Добре, — сказав я. — Я напишу вам. Ходімо. Вони ще снідають.

— Але ти ще не все про мене знаєш. Ти навіть уявити собі не можеш. і

— Я знаю, — сказав я. — Ви Евербі Корінтія. Я називаю вас так уже два чи три дні. Справді. Це від Отіса. Але я нікому не скажу. Тільки я не розумію, чому критися.

— Чому? Таке старомодне селюцьке ім'я! Можеш ти уявити, щоб хтось там у Реби сказав: "Гукніть-но Евербі Корінтію"? Та вони б осоромилися. Луснули б зі сміху. Я думала змінити його на Івонну, Біллі або Кен. Але Реба сказала, що й Коррі згодиться.

— Дурниці, — заявив я.

— Ти гадаєш, воно непогане? Ану, скажи його вголос. — Я сказав. Вона прислухалась. Потім Ще слухала, наче сподіваючись на відлуння.— А й правда,—'.мовила вона.— Нехай воно тепер і буде.

— Тоді ходіть снідати,— сказав я.— Я мушу йти, на мене чекає Нед.

Але Бун увійшов перший.

— Там забагато людей зібралося, — сказав він. — Може, мені не треба було казати тому дідькові, що це ти будеш на коні.— Він подививсь на мене.— Може, мені взагалі не треба було випускати тебе з Джефферсона. — В глибині кімнати за портьєрою були невеликі двері. — Ходім, — сказав він.

За дверима був інший коридор, а далі ми вийшли до кухні. Дебела куховарка знову стояла біля зливальниці. Нед за столом далі просторікував, докінчуючи сніданок.

— Коли я залицяюся до когось, то це не порожні собі балачки. З них може бути й пожиток... — Він урвав мову й одразу підвівся, звертаючись уже до мене: — Готовий? Нам з тобою пора за місто. Забагато тут усяких понасходилося. Якби всі вони мали гроші й усі заклалися, та ще й не на того коня, що виграє, а ми мали б досить грошей покрити їхні заклади і знали, на якого коня ставити, то нині ввечері ми не тільки автомобіль забрали б до Джефферсона, а й геть цілий Посем із собою, і, може, влагіднили б серце хазяїнові. Він ніколи ще не мав міста під орудою, і це йому могло б і сподобатись.

— Стривай-но, — озвався Бун. — Хіба нам не треба обдумати якогось плану?

— Єдиний, хто потребує плану, це Вихор, — відказав Нед. — І весь цей план — випередити того коня й так бігти, аж поки не скажуть зупинитись. Але я розумію, що ви маєте на думці. Перегони будуть на біговому полі полковника

Лінскомба. Перший забіг о другій годині. Це чотири милі відси. Ми з Вихром і Лусьєсом будемо там за дві хвилини до початку. А вам краще бути раніше.