Крадії - Фолкнер Вільям

— Ви з Лайком пройдіться тим часом до їхньої стайні. Все, що тобі треба, це приглянутись до коня, з яким ти змагатимешся надвечір. Щодо решти, то балакатиме Лайк, а ти тільки не оглядайся, як будеш вертатись.

Я навіть не спитав "його, чому це, — та він би й не сказав мені. Йти було недалеко: ми поминули рівненьке півмильове біговище з поруччям, пофарбованим на біле,— от де, думаєш, як приємно бути багатим! — і вийшли до клунь і стайні. Ця стайня була така, що якби її кузенові Зеку на ферму, кузина Луїза напевне скомандувала б усім перебратися туди жити. Ніде не видно було ані душі. Не знаю, чого я сподівався — може, нових аматорів кінських перегонів у комбінезонах і без краваток, щоб сиділи навпочіпки під огорожею і жували тютюн, так само як у готельній їдальні за сніданком? Але, може, було ще зарано — тим-то, мабуть, Нед і послав нас. Ми — Лайк попереду — неквапливо ступили в коридор; стайня була така ж велика, як і наша в Джефферсоні, закладена заради скромного зиску, тільки ця куди чистіша; по один бік містилася комора для упряжі, а по другий щось таке, що мало б бути конторою, як і в нас; у глибині приміщення негр-конюх чистив стійло, а хлопець, що на зріст, за віком і кольором шкіри міг би бути Лайковим близнюком, недбало розкинувся на в'язці сіна під стіною. Побачивши нас, він промовив до Лайка:

— Здоров, синашу. Коня шукаєш?

— Здоров, синашу, — так само привітався й Лайк. — Шукаю двох. Ми думали, що, мо^ке, тут у вас і другий кінь.

' — Ти хочеш сказати, що містер Ван-Тоск іще не приїхав?

— Він і зовсім не приїде, — відказав Лайк. — Цим разом хтось інший виставляє Гнідаша. Один білий на ім'я містер Бун Хогенбек. А цей білий хлопець буде верхівцем. Це Маквіллі, — пояснив він мені.

Маквіллі приглядався до мене цілу хвилину. Тоді підійшов до дверей контори, відчинив їх, щось там сказав усередину і відступився, даючи дорогу білому чоловікові ("Тренер,— прошепотів мені Лайк.— Містер Волтер"), який вийшов і сказав:

— Доброго ранку, Лайку. Де це ви заховали того коня? Хіба, може, хочете нам фортеля якого втнути?

— Ні, сер, — відказав Лайк. — Мабуть, його ще не вивели з міста. Ми думали, що його сюди пошлють. Отож і прийшли глянути.

— Це ви пішки від Посема?

— Ні, сер, ми приїхали на мулах.

— А де ж ви їх припнули? Щось я нічого не бачу. Може, покрили їх тою самою фарбою-невидимкою, що й коня, коли вивели його вчора з багажного вагона?

— Ні, сер. Ми доїхали до пасовища й там пустили їх самопасом. А сюди вже пішака добулися.

— Ну що ж, як уже прийшли ви побачити коня, то щоб не задурно ноги збивали. Виведи його, Маквіллі, нехай глянуть.

— Хоч при цій нагоді гляньте на Акрона спереду, — мовив Маквіллі. — Ті, хто їздив на Гнідашу, цілу зиму оглядали Акронів зад, але ніхто ще не бачив, який він спереду.

— Ну, то цей хлопець принаймні почне тим, що побачить його з лиця. Як тебе звуть, хлопче? — Я сказав йому. — Так ти нетутешній?

— Ні, сер. Я з Джефферсона, штат Міссісіпі:

— Він приїхав з містером Хогенбеком, що тепер виставляє Гнідаша, — пояснив Лайк.

— Ага,— мовив містер Волтер.— Цей містер Хогенбек купив коня?

— Не знаю, сер, — відповів Лайк. — Містер Хогенбек виставляє його.

Маквіллі вивів коня, і разом з містером' Волтером вони стягли з нього чапрак. Кінь був вороний, більший за Вихра, але дуже вражливий. Виходячи, він бликав білками очей і щоразу, як хтось близько підступав чи говорив, пригинав вуха, а одну задню ногу тримав наче напоготові, щоб хвицнути. Містер Волтер і Маквіллі, обоє, говорили щось до коня, шепотіли і не спускали з нього пильного погляду.

— Гаразд, — мовив містер Волтер. — Напій його та відведи назад..

, Ми пройшли за ним до дверей.

— Та ти не дуже хнюпся, — звернувся він до мене. — Врешті* це ж тільки перегони.

— Ай справді, сер, — погодився Лайк. — Так і говориться. Вельми вдячні, що дозволили глянути на коня.

— Дякую, сер,— сказав я.

— На все добре, — попрощався містер Волтер.— Не примушуйте мулів надто довго чекати. Побачимось надвечір, на початку перегонів.

— Ні, сер, — сказав Лайк.

— Так, сер, — сказав я.

Ми пішли знов попри стайню і біговище.

— Пам'ятай, що нам казав містер Маккаслін,— озвався Лайк.

— Містер Маккаслін?—здивувавсь я. — О, звичайно.— Я й цього разу не спитав: "Що?" Бо я, здається, вже знав. А може, я не хотів повірити, що знаю, не хотів повірити, що, маючи тільки одинадцять років, можна так далеко зайти в болісній втраті ілюзій; може, якби я спитав "що?", тим самим визнав би, що їх ще маю.— Це недобрий кінь,— сказав я.

— Він наполоханий, — озвався Лайк. — Так містер Маккаслін сказав учора ввечері.

— Учора ввечері? — перепитав я.— Я думав, що ви ходили на біговище дивитись.

— Чого б він мав на біговище дивитись! Біговище ж не рухається. Він ходив на коня поглянути.

— Поночі? Хіба в них нема сторожа і хіба стайню не замикають на ніч?

— Коли містер Маккаслін поклав щось зробити, він таки зробить, — сказав Лайк. — Ти ще в цьому не переконався?"

Отож ми — я, власне, — не оглядалися. Ми вийшли до нашого сховиська, де Вихор, тобто Гнідаш, і двоє мулів переступали з ноги на ногу й помахували хвостами під мерехтливим затінком, де Нед сидів навпочіпки біля сідла дядька Пошема, а ще один чоловік присів по той бік струмка, теж негр. Я майже впізнав його, — звідкись його знав, десь бачив чи щось таке, — ще до того, як Нед сказав:

— Це Бобо. —

І враз усе стало на свої місця. Він був теж Маккаслін, цей Бобо Бічем, кузен Лукеса, Лукеса Квінтеса Керазерса Маккасліна Бічема, про якого бабуся казала, що він виглядом (і поведінкою теж: так само-бо зухвалий, затятий і нетерпимий) був викапаний старий Лусьєс, окрім кольору шкіри (бабуся знала старого Лусьєса з розповідей своєї матері). Бобо був ще одним Бічемом, що не знав матері, — його виховувала тітка Тенні, аж доки поклик широкого світу зборов його і він вибрався до Мемфіса три роки тому.

— Бобо працював у чоловіка, що володів Вихром, — пояснив Нед. — Він прийшов подивитись, як кінь бігтиме.

Тепер уже таки все стало на свої місця, з'ясувалася та остання справа, що непокоїла нас — власне, мене: Бобо напевне знав, де автомобіль. А може, він у нього навіть і був. Але ні, бо тоді Бун з Недом без зайвих балачок забрали б у нього машину, та й квит. І раптом я збагнув, чому саме ні: я не хотів, щоб так було. Якби ми могли дістати назад свій автомобіль, просто сказавши Бобо його пригнати, і то швидко,— то нащо ми тут? Навіщо тоді нам увесь цей клопіт і хвилювання? Цей камуфляж і маскарад з Вихром, якого поночі проваджено через мемфіські нетрища; цей безпардонний вжиток жіночої зваби й протекції, щоб роздобути від залізниці цілий багажний вагон, яким треба було довезти Вихра до Пошема; не кажучи вже про інше: що ми мусили давати раду з Бучем і зубом Мінні, що ми вдерлися в домівку дядька Пошема й загидили її, що ми були невиспані, і (справді!) затужили за домом, і не*~мали (це знов я) білизни на змійку; усі ці зусилля, змагання й шахрайства, щоб виставити на перегони коня, який нам і не належав, щоб повернути собі в такий спосіб автомобіль, на який, зрештою, ми теж не мали жодних прав, — навіщо це все, коли для того, щоб знову дістати автомобіль, нам досить послати по нього когось із наших хлопців-негрів? Ти розумієш, до чого це я? Якщо перемога в сьогоднішніх гонах не мала істотної ваги; якщо Вихор і я не були Останньою розпачливою заслоною для Буна й Неда від татового гніву, а може, й від поліції, яку тато послав; якщо, не вигравши гонів або й не беручи в них участі, Нед з Буном могли повернутись до Джефферсона (що був єдиною домівкою, яку мав Нед, і єдиним середовищем, в якому Бун міг вижити), так наче нічого не сталося і наче вони нікуди й не виїздили — то вся оця наша подорож ставала ілюзорною забавкою, мало не хлоп'ячою грою в поліцаїв та розбійників.

Але Бобо міг знати, де автомобіль, і це було прийнятно, це було справедливо; крім того, Бобо — він же один із нас. Я так і сказав Недові.

— Ти що, забув, що тобі не треба сушити голови цим автомобілем? — відказав він.— Хіба я тобі не обіцяв, що подбаю про це, як прийде час? В тебе й так досить клопоту, маєш он кінські гони. Хіба тобі цього не вистачить? — Він звернувся до Лайка: — Все гаразд?

— Наче так, — відказав той. — Ми ні разу не оглянулися.

— Тоді, може, й добре, — мовив Нед.

Бобо вже зник. Я не бачив куди й не чув як — він просто зник.

— Принеси-но відерце, — сказав Нед Лайкові. — Якраз пора перекусити, поки тут тихо й мирно.

Лайк приніс накрите чистою стиркою бляшане відерце з-під смальцю, де було кілька скибок кукурудзяного хліба, прокладених шматочками смаженої підчеревини; друге відерце, із сколотинами, стояло в струмку.

— Ти снідав?—спитав мене дядько Пошем.

— Так, добродію, —відповів я.

— То не їж більше,— сказав він.— Візьми лиш скибку хліба й запий трохи водою.

— Авжеж,— докинув Нед.— На порожній шлунок краще їхатиметься.

Він дав мені скибочку кукурудзяного хліба, і ми всі присіли навпочіпки круг сідла дядька Пошема, два відерця поставивши всередині. Потім ми почули чиюсь ходу позад себе, а тоді голос Маквіллі:

— Як ся маєте, дядьку Посеме, добридень, шановний (останнє стосувалося Неда).— Він підходив до струмка, уже (чи ще) дивлячись на Вихра. — Це Гнідаш, тож-бо все гаразд. Ваші хлопці налякали були містера Волтера, він подумав, чи не хочете ви якимось іншим конем його обійти. Це ви Гнідаша виставляєте, шановний?

— Називай його містер Маккаслін, — сказав дядько Пошем.

— Гаразд, добродію, — погодився Маквіллі. — Містер Маккаслін. Отже, це ви його виставляєте?

— Один білий чоловік на ім'я Бун Хогенбек, — сказав Нед. — Ми якраз чекаємо на нього.

— Шкода, що у вас нема іншого коня замість Гнідаша. Акрон так і не відчує, що це перегони.

— Я вже казав про це містерові Хогенбеку, — озвався Нед. Він проковтнув їжу, а тоді, не поспішаючи, підняв відерце із.сколотинами й напився, все не поспішаючи. Маквіллі пильно дивився на нього. Нед поставив відерце на землю. — Сідай та перекуси що-небудь, — сказав він.

— Дуже дякую, — відказав Маквіллі, — я вже попоїв. Може, містер Хогенбек тим і спізнюється, що хоче привести іншого коня.

— Вже залізно, — сказав Нед. — Доведеться йому цього виставляти.