Крадії - Фолкнер Вільям

Найкраще рушити туди, як тільки містер Сем прибуде тим товарняком. Це вже такий у вас із ним план — дійти до біговища саме вчасно, щоб поставити гроші, ну і, звісно, мати ті гроші, коли туди дійдете.

— Стривай, — сказав Бун. — А як же з автомобілем? На якого чорта нам ті гроші, коли доведеться вертати додому без...

4 — Не сушіть собі ним голови. Хіба ж я не казав вам, що ті хлопці мають вертати додому так само сьогодні ввечері?

— Які'хлопці? — запитав Бун.

— Еге ж, сер. У тім-то й закарлюка з різдвом, що воно тільки до нового року.

Ввійшла Мінні, несучи тацю з брудним посудом, — брунатна спокійна маска, трагічно невситна й невтішна.

— Слухай-но, — звернувся до неї Нед, — ти б усміхнулася мені ще раз, аби я затямив розміри — а то ж як його інакше припасувати того зуба, коли я принесу ввечері?

— Не давайся на підмову, дівонько, — сказала гладка куховарка. — Може, на ці міссісіпські зальоти хтось там у них і ласиться, але не тут, не в нас у Теннессі. І вже ж не в цій кухні.

— Але чекай же,— знову звернувся Бун до Неда.

— То вже ви почекайте — на містера Сема, — мовив Нед. — Він вам розповість. А поки ми з Лусьєсом виграватимем перегони, ви з містером Семом, може, пошукали б серед людей Свистюка із тим зубом.

В Неда була цим разом дядькова Пошемова бідка, запряжена мулом. І він мав рацію: маленьке сільце змінилося впродовж ночі. Не те, щоб аж так багато людей з'явилось, більше ніж учора, — ні, іншою стала, власне, сама атмосфера, якесь мало не пожвавлення запанувало, і я вперше насправді зрозумів, що це ж за кілька годин братиму участь у кінських перегонах, і раптом відчув гострий смак слини на язиці.

— Ти ввечері наче казав, що Отіс утече, поки ти вернешся з міста, — озвався я.

— А він і втік, — мовив Нед. — Тільки недалеко. Нема ж йому куди втікати. Вночі гончаки двічі зчиняли гавкіт десь коло комори. Вони, як і люди, зразу його розкусили. Коли оце я пішов уранці, то він, либонь, приволікся на сніданок.

— А що, як він продасть зуба раніше, ніж ми його зловимо?

— Я вже метикував над цим, — мовив Нед. — Він не продасть. Не знайде покупця. Якщо він не прийде снідати, Лайк візьме гончаків і знов зажене його на дерево, а тоді скаже йому, що як я вчора ввечері повернувся з Посема, то розповідав, що один чоловік у Мемфісі давав цій дівчині двадцять вісім доларів за зуба, готівкою. Він повірить. Якби це було сто доларів чи й п'ятдесят, він би не повірив. А в таку чудну цифру, як двадцять вісім доларів, повірить, і головне тому, що це здасться йому замало, мовляв, той мем-фісець хотів ошукати Мінні. А коли він спробує продати його надвечір на цьому біговищі, йому й стільки не дадуть, так що він хоч-не-хоч муситиме зачекати з ним до Мемфіса. Отож можеш не сушити собі голови тим зубом, вистачить з тебе гонів. Тобто, власне, останніх двох забігів. Бо перший ми програємо, тож у тебе на один клопіт менше.

— Що? — здивувавсь я. —А це чому?

— Як то чому? Нам же треба виграти тільки в двох забігах.

— Але ж навіщо програвати в першому? Чого б уже зразу не вийти наперед, коли поталанить?..

Із півхвилини, може, Нед їхав мовчки.

— Морока з цими гонами, що в них забагато різних речей перемішалося.

— Забагато чого?

— Та всякого там. Забагато людей. Забагато забігів. Коли б це був один забіг, щоб за одним разом, і десь там під кущами, де нікого не було б, опріч нас із тобою, та Вихра, та того другого коня з верхівцем, то воно б і гаразд. Бо ж ми вчора пересвідчилися, що раз Вихра зможемо примусити бігти. Тільки тепер йому треба пробігти тричі.

-і Але ж той мул біг у тебе щоразу, — зауважив я.

— Цей кінь — не той мул, — сказав Нед. — Жоден кінь не може зрівнятися з тим мулом, та й з будь-яким мулом. А цей кінь, що від нього тепер усе залежить, навіть менш тямкий за іншого коня. Тож бачиш, як воно складається. Ми знаємо, що я зможу примусити його бігти раз, і надіємось,* що зможу примусити його бігти двічі. Але не більше. Ми тіЛьки надіємось. Тож не можна ризикувати тим єдиним разом, якого ми певні, аж до конечної потреби. Так що найбільше ми можемо мати це два рази. А коли вже один програвати, байдуже який, то краще програти той, наука з якого придалася б нам надалі. Тобто перший раз.

— Ти казав про це Бунові? Щоб він не...

— Нехай собі програє на першому забігові — либонь же, він не поставить зразу всі гроші, що нашкребли йому ті панії. Як я добре зрозумів міс Ребу, то він цього не думає робити. Надії на два дальші забіги тим тільки збільшаться. Та й ми можемо, як прийде час, сказати йому все що треба. Тож-бо ти...

— Я не про це. Я про хазяїнів...

— Хіба ж я тобі не казав, що воно все до того йдеться? Можеш не клопотатися цим. Я не кажу тобі викинути гони з голови, бо цього ти не можеш. Але виграшем перестань клопотатися. Думай лиш про те, чого Вихор тебе навчив учора. Більше нічого тебе не обходить. Решту я беру на себе. Шкарпетку свою маєш?

— Маю, — відповів я.

Одначе їхали ми зовсім не до дому.дядька Пошема, навіть і не в той бік. 1

— У нас є своя приватна стайня на час гонів, — пояснив Нед. — Лощовина із струмком, що належить одному з по-семської церковної громади. Це менш як за півчверті милі від біговища і там ніхто чужий не морочитиме нам голови. Дядько Посем з Лайком повели туди Вихра зразу після сніданку.

— Біговище, — сказав я.

Звичайно, тут мусить бути біговище. Я ні разу про нього не подумав. А коли й спадало це мені на думку, то хіба так, що хтось приїде на тому другому коні чи приведе його і гони відбудуться просто на пасовиську дядька Пошема.

— Авжеж, — підтвердив Нед. — Справжнє біговище, тільки трохи менше звичайного, на півмилі завдовжки, і немає там трибун, ані лотків з пивом та віскі, як то годиться, коли хто хоче влаштовувати в себе кінські гони. Це на пасовиську полковника Лінскомба, власника другого коня. Ми з Лайком учора ввечері ходили на нього дивитись — тобто не на коня, а на біговище. Коня я ще не бачив. Але сьогодні матимем нагоду подивитись на нього, бодай хоч іззаду. Тільки нам треба, щоб у другій половині двох забігів саме той кінь дивився ззаду на Вихра. Тож я маю перебалакати з хлопцем, котрий на тому коні їхатиме. Кольоровий хлопець, Лайк його знає. Я хочу з ним так побалакати, щоб він тільки опісля здогадався, про що була мова.

— Ага, — озвавсь я. — Але як це?

— Перше доберімся туди, — відказав Нед.

Ми їхали далі, місцевість довкола була мені, звісно, незнайома. Напевне, ми проїздили через плантацію полковника Лінскомба чи когось там іншого — широкі рівненькі поля бавовнику й кукурудзи, що саме паростилися, дбайливо огороджені пасовиська, хатини орендарів, склади для бавовни край полів; я вже бачив комори й стайні, десь тут-таки мав бути рівненький білий овал невеликого біговища; ми — Нед, власне, — звернули на ледь помітний путівець і рушили до гайка. Ось тут він був, цей буковий гайок над струмком, безлюдний і затишний, навіть таємничий, коли нам треба. Лайк стояв біля голови Вихра, коня було почищено й витерто, він аж полискував у мерехтливому світлі; другого мула прив'язано трохи далі, а на сідлі, що його Лайк прилаштував під деревом, сидів дядько Пошем — своїм контрастом чорного з білим драматичний і навіть величавий, принц і службист в ореолі своїх достойних дозвільних літ,— і всі чекали на нас Але наступної миті я зрозумів, що це не так: вони всі чекали на мене. І якраз у цю часину, коли ми з Вихром стояли менш як за тисячу футів від біговища (вже не кажучи про те, що ми вдихали те саме повітря) і коли до початку перегонів лишалося трохи більше, як десята частка тієї тисячі, рахуючи у хвилинах, — якраз тоді я гостро відчув, що не тільки моя й Вихрова доля з'єдналися, але що обоє ми несли на собі тягар долі решти наших, а власне Буна й Неда, бо ж від нас двох залежало, на яких умовах зможуть вони повернутись додому, якщо взагалі зможуть — містичний примус, що ним не повинні б обтяжувати плечі одинадцятирічного хлопця. Може, саме тому я й не зауважував нічого, хоч і дивився, а бачив лише те, що Лайк передав повіддя Вихра дядькові Пошему, тоді підійшов і взяв нашу гнуздечку, і Нед спитав: "Переказав йому все як слід?" — на що Лайк відповів: "Так, добродію". І Нед сказав мені: "Чого ти не візьмеш Вихра від дядька Посема, щоб йому не вставати?" — і я це зробив, залишивши Неда з Лайком біля бідки; а потому Нед підійшов до нас, Лайк же випряг мула,. підв'язав мотузки й посторонки, і припнув його там, де був другий мул, і теж підійшов до нас. Нед присів навпочіпки біля дядька Пошема й звернувся до старого:

— Розкажіть-но ще раз про ті двоє гонів минулої зими. Ви казали, що нічого тоді не сталося. То як це нічого?

— Ага, — мовив дядько Пошем. — То були гони з трьома забігами, як от і тепер, тільки щоразу вистачало й двох забігів. У третьому потреби вже не було. А може, хтось утомлювався.

— Утомлювався сягати до кишені, мабуть,— докинув Нед.

— Може, — не заперечив дядько Пошем. — Першого разу цей ваш кінь розігнався зарано, а другого — запізно. А може, це батіг уперіщив його першого разу зарано, а другого запізно. Та хоч би там як, а попервах ваш кінь вихопився наперед, і то добре, і так обійшов перший круг, навіть коли вже батіг перестав йому дошкуляти, як ото, бува, і кінь, і людина шмаганину сприймають тільки до часу, а далі вже хоч гопки стань, їм однак. Тоді вони вийшли на зворотну пряму, і ваш кінь начебто побачив порожнє біговище перед собою і мовив: "Це не ґречно, я ж тут у гостях", і сповільнив ходу, щоб бути десь так на рівні коліна другого верхівця, котрий на полковниковім коні, і так і біг уже, аж поки сказано йому зупинитись. Другим разом ваш кінь почав так, немов ще не скінчив першого забігу, і все чемно й ґречно тримав голову при коліні полковникового хлопця, і так до останнього кругу й другого повороту, коли цей мемфіський хлопець уперіщив його вперше, та вже запізно, бо, рвонувшись учвал, він знов побачив тільки порожнє біговище.

— Але не запізно, щоб налякати Маквіллі, — втрутився Лайк.

— І дуже його налякав? — запитав Нед.

— Доволі, — відповів Лайк.

Нед і далі сидів навпочіпки. Він, мабуть, трохи поспав цю ніч, хоч собаки й заганяли раз по раз Отіса на дерево. Але на виспаного він не скидався.

— Гаразд, — сказав Нед до мене.