Крадії - Фолкнер Вільям

І ось-ось той жеребець із бляшаною зіркою знов прийде гарцювати й іржати. — Він узяв її за руку. — Ходімо.

Оце тоді я мусив почати слухати, що казав Бун. Справді мусив. Це через Евербі. Вона навіть не пішла б із ним, якби і я не пішов. Ми — тобто вони — подались до жіночої вітальні; часу було обмаль, а ще мали ж ми вечеряти й іти на станцію зустрічати міс Ребу.

1 За тієї пори жінки не могли так вільно бігати туди-сюди по чоловічих покоях у готелях, як то тепер, кажуть, повелося, та ще й одягнені, мовляв, у ті, як їх реклама називає, шорти чи там штанцята, що дають жінкам свободу, необхідну для боротьби за свободу; правду кажучи, доти я ще ані разу не бачив жінки, котра сама була в готелі (моя мама ні за що не пішла б туди без батька), і тому щиро здивувався, як це Евербі, навіть весільної обручки не маючи, спромоглася туди дістатись. Тоді в готелях були такі собі жіночі вітальні — невеликі, досить пристойно опоряджені кімнати, як от ця, що ми в ній опинилися, де більшість меблів так само оповивали полотняні покрівці. Але я все ще стояв на Буновім боці — я не перейшов через поріг, а зупинивсь у коридорі, так щоб Евербі знала, що я близько, хоч мене й не бачила. Отож я чув розмову. О, так, я слухав. Хоч-не-хоч я б слухав — задалеко я вже зайшов у пізнанні й крутійства, і фактів життя, аби тепер стримуватись, так само як задалеко я вже зайшов у крадіжці автомобілю та кінських перегонах, аби тепер, відступити. Отже, я чув їхню розмову; Евербі — вона майже відразу почала скрикувати:

— Ні! Не хочу! Дай мені спокій! Тоді Бун:

— Але чому? Ти ж казала, що любиш мене. Чи то теж була брехня?

Тоді Евербі:

— Я таки люблю тебе. Тому. Дай мені спокій! Пусти мене! Лусьєсе! Лусьєсе!

Тоді Бун:

— Замовч! Тихо! і

Тоді все змовкло на хвильку. Я не підглядав і не піддивлявся, а просто слухав. Ні, просто чув:

— Якби я .думав, що ти мене обдурюєш із цим клятим бляхманом...

Тоді Евербі:

— Ні! Ні! Ні за що!

Тоді щось, чого я не розчув, аж поки Бун сказав:

— Що? Кинула? Що це значить, кинула? ^ Тоді Евербі:

— Так! Кинула! Вже більше не буду! Ніколи! Тоді Бун:

— А за віщо житимеш? Що ти їстимеш? Де притулок собі знайдеш?

І Евербі:

— Знайду роботу. Я можу працювати.

— Що ти вмієш робити? В тебе стільки освіти, що й у мене. Чим ти заробиш на прожиття?

— Я можу мити посуд. Можу прати й прасувати. Навчусь куховарити. Я можу робити будь-що, можу навіть бавовник підгортати й збирати. Ради бога, пусти мене, Буне. Я ж мушу це зробити, як ти не розумієш?!

Тоді затупотіли її ноги, їх було чутно, незважаючи на грубий килим, і вже Евербі не стало. Бун цим разом мене перейняв. Лице Бунове годі було йі* упізнати. Нед був щасливець— що ж у нього за клопіт, самі кінські перегони!

— Придивись до мене, — промовив Бун. — Придивись до мене добре. Чим я такий невдатний? Чим, у біса, я такий невдатний? Таж завше я... — Лице його було таке, що, здавалося, ось-ось вибухне. Він почав знову: — І чому я? Чому, в біса, я? Чого, в біса, вона саме мене обрала на своє навернення? А хан тобі чорт, таж вона повія, як їй це не ясно? їй же платиться за те, що вона належить мені, відколи ступить туди, де я, так само як я належу хазяїнові й містеру Морі, відколи ступлю туди, де вони! А тепер вона кинула! З особистих міркувань. Вона більше не може. Але ж вона не має ніякого особистого права кидати без моєї згоди, як і я не можу без згоди хазяїна й містера Морі!..

Він примовк, оскаженілий і ошелешений, розлючений і безпорадний, і навіть більше — ляком пойнятий. У дверях став негр-офіціант, помахуючи серветкою. Бун зробив над собою страшенне зусилля — Нед, заклопотаний тільки виграшем у кінських перегонах, і не уявляв, що то таке справжня заморока.

— Іди поклич и вечеряти. Нам же до поїзда йти. її кімната п'ята, — сказав Бун.

Але вона не вийшла, і ми з Буном вечеряли самі. Обличчя його все не влагіднювалось. їв він, як от м'ясорубка м'ясо кришить — не тому, що хоче там чи ні, а тому, що пора прийшла. Перегодом я сказав:

— Може, він подався до Арканзасу? Він сьогодні разів три казав, що був би вже досі там, якби його не затримували.

— А певно, — буркнув Бун. — Може, він пішов перший, щоб знайти їй місце посудомийки. А може, його так само жага чеснот опосіла, і вони обоє чкурнуть навпростець до раю, без пересадки в Арканзасі чи будь-де? І він пішов перший рознюхати, як через Мемфіс проскочити, аби їх ніхто не помітив?

Час було йти. Хвилини дві я вже бачив крайчик її сукні поза дверима їдальні, а тепер і офіціант з'явився.

— Двісті восьмий, сер, — сказав він. — Тільки-но дав свисток на перетині в Уан-Майлі.

Отож ми рушили до станції — це було недалеко — всі втрьох разом, звичайні собі переїжджі з одного готелю. Тобто, я хочу сказати, ми — вони, вірніш — уже не воювали, і могли б уже й розмовляти між собою, спокійно балакати про всякі дрібниці. Евербі підтримала б розмову, якби тільки Бун почав. Було недалеко — лише перейти через колії до перону; поїзд уже виднів, а ці двоє (Бун та Евербі) — роз'єднані й скуті разом, відчужені н нерозривні, отуманені й невіддільні одне від одного, і все через те, що Бун вважав за чисту примху: він, Бун, попри всі свої роки, був ледве чи старший від мене і не знав навіть того, що жінки не більше мають примх, як і сумнівів, або ілюзій, або клопоту з простатою.

Поїзд, власне, паровоз, проїхав повз нас, шиплячи громо-вито й сиплючи іскрами з-під гальмових колодок; поїзд був довгий і великий, експрес, — багажні вагони, вагон для курців, половину якого призначено для негрів, тоді звичайні пасажирські вагони й нескінченні пульмани і геть у кінці вагон-ресторан, — і все те сповільнювало хід. Був це поїзд Сема Колдуела, і якщо Евербі з Отісом подорожували до Пошема у службовому вагоні товарняка, міс Реба має бути у вагон-салоні, якщо вже не в персональному вагоні.

Поїзд, нарешті, зупинився, але жодні двері не розчинялись, і не показувався ані носій у білій куртці, ані кондуктор, хоч Сем, напевне, мусив би виглядати нас; аж тут Бун гукнув: "Чорт! Вагон для курців!" — і кинувся бігти. Тоді й усі ми їх побачили, далеко попереду: Сем Колдуел в уніформі на пероні допомагає міс Ребі висісти, за нею сходить якась інша жінка, причому обоє не просто з вагона для курців, а з другої його половини, що для негрів. Поїзд екстрений поїзд до Вашінгтона й Нью-Йорка, експрес, що віз багатих паній у діамантах і чоловіків з доларовими сигарами, цих розпещених тепличних мандрівників по світу, — вже почав рушати, отож Сем устиг тільки рукою нам махнути із сходинки, поїзд уже даленів, — прямуючи на схід під коротке уривчасте чахкання й довгі посвисти, аж урешті видно було самі тільки двійнята-лампи, і дві жінки стояли серед валіз та клунків на порожньому пероні, посиланому жужелем, — міс Реба, зухвальна, вродлива й шикарна, і Мінні обік неї, з лицем як смерть.

—_ У нас вийшла пригода, — сказала міс Реба. — Де готель?

Ми пішли туди. Тепер, в освітленому вестибюлі, можна було роздивитись на Мінні. Обличчя її не було як смерть. Смерть — то щось умиротворене. А насуплене її обличчя Ь твердо стисненими устами було зовсім не умиротворене, і лиха вона була зовсім, не на саму себе. Ввійшов реєстратор. —

— Я місіс Бінфорд, — заявила міс Реба. — Ви одержали мою телеграму, де я просила поставити у мене в кімнаті ліжко для моєї служниці?

— Так, місіс Бінфорд, — відповів реєстратор. — У нас є спеціальне приміщення для служби й окрема їдальня...

— Хай собі будуть,— перебила міс Реба.— Я сказала: ліжко у мене в кімнаті. Мені треба мати її при собі. Я почекаю у вітальні, поки ви це залагодите. Де вона тут у вас? — Але міс Реба вже знайшла, де жіноча вітальня, і ми пішли туди слідом за нею. — А де він? — спитала вона.

— Хто він? — перепитала Евербі.

— Ти знаєш хто, — відказала міс Реба.

І раптом я збагнув, хто це, а ще за мить — і чому. Але я не мав часу. Міс Реба сіла.

— Сідай, — сказала вона Мінні. Та Мінні навіть не ворухнулась.

— Гаразд, — сказала міс Реба. — Розкажи їм.

Мінні посміхнулася до нас. Це було щось моторошне: дика й хижа порожнина, болісна зажерлива рана, в якій білів разок чудових незрівнянних зубів з чорним отвором на місці золотого зуба; я збагнув ураз, чом Отіс мусив утікати з Пошема хоча б і пішки; о так, у ту мить п'ятдесят шість років тому я, так само, як і ти зараз, не міг пойняти в це віри, вражений і ошелешений, аж поки Міниі й міс Реба розповіли нам.

— Це віні—скрикнула Мінні.—Тільки віні Він украв його, коли я спала!

— А бодай тобі! — вигукнув Бун. — У тебе витягли зуба з рота, а ти навіть і не чула?!

— Нехай йому чорт, ти послухай! —озвалася міс Реба.— Цей зуб Мінні було так зроблено, що вона могла його вільно виймати і вставляти — тим дорожче він їй обійшовся, вона ж так довго відкладала на нього, ощадила на всьому — скільки це років, Мінні? — три роки, еге? — аж урешті доробилася, щоб вирвати свого власного зуба й уставити цей клятий золотий. Певно, що я пробувала її від цього відмовити — зіпсувати такий разок природних зубів, що хтось би по тисячі доларів за одного заплатив, аби їх мати! А ще ж скільки коштувало зробити його таким, щоб виймався, коли вона сідає їсти!..

— Щоб виймався, коли їсти?—здивувався Бун. — То задля якого біса вона, береже їх?

— Я ж так давно жадала цього зуба, — мовила Мінні. — І я так працювала й заощаджувала, стільки роботи переробила. Я не хотіла, щоб його каляло всяке заслинене їдло.

14 в. Фолквер _ 417

-— Отож вона його виймала, сідаючи їсти, — провадила міс Реба,— і клала перед тарілкою, не тільки щоб з ока не спускати, а щоб і милуватись ним. Але він не тоді його потяг: вона каже, вставила зуб назад, коли поснідала, вона ніколи в світі не могла б цього забути, вона ж ним пишалася, він був такий цінний, так дорого їй коштував — повірити в те, що вона його десь поклала й забула, все одно як і в те, що ви заподіли десь свого триклятого коня, що обійшовся вам куди дорожче, і забули про це...

4— Ніколи я не забувала, — докинула Мінні. — Я вставила його назад, тільки-но попоїла. Я пам'ятаю. Але я страх як утомилась, геть знемоглася...

— Це правда, — вела далі міс Реба. Тепер вона зверталась до Евербі: — Я, певно, таки набралася вчора ввечері, коли ви поприходили.