Бідні люди - Достоєвський Федір

Ледь вітрець якийсь, то ви вже й хворієте. Тож стерегтися треба, самій про себе дбати, уникати небезпек і друзів своїх у горе і в смуток не вганяти.

Виявляєте бажання" маточко, докладно дізнатися про моє життя-буття та про все, що мене оточує. З радістю поспішаю виконати ваше бажання, рідна моя! Почну спочатку, маточко: більше порядку буде. По-перше, в домі у нас, на чистому вході, сходи вельми посередні; особливо парадні — чисті, світлі, широкі, все чавун та червоне дерево. Зате вже про чорні й не питайте: гвинтові, сирі, брудні, східці поламані, і стіни такі масні, що рука липне, коли на них спираєшся. На кожній площадці стоять скрині, стільці й шафи поламані, ганчір'я розвішане, шибки повибивані; помийниці стоять з усякою нечистю, з гряззю, з сміттям, з яєчною шкаралупою, з риб'ячими пузирями; дух поганий... одно слово, негарно.

Я вже описував вам розташування кімнат; воно, годі казати, зручне, це правда, але якось у них душно, тобто не те щоб воно пахло негарно, а так, якщо можна висловитися, трохи гнилий, гостро-підсолоджений запах якийсь. Попервах враження невигідне, але це все байдуже; побудеш у нас хвилин зо дві, то й минеться і не відчуєш, як усе минеться, бо й сам якось погано пропахнеш, і одяг пропахне, й руки пропахнуть, і все пропахне,— ну, й призвичаїшся. У нас чижики так і мруть. Мічман уже п'ятого купує,— не живуть у нашому повітрі, та й годі. Кухня в нас велика, простора, світла. Щоправда, ранками чадно трохи, коли рибу чи м'ясо смажать, та поналивають і понамочують скрізь, зате вже ввечері рай. У кухні в нас на шворках повсякчас білизна висить стара; а що кімната моя недалеко, тобто майже прилягає до кухні, то дух від білизни мене непокоїть трохи; та дарма: поживеш і звикнеш потроху.

Від самого рана, Варенько, у нас метушня починається, встають, ходять, стукають,— це підводяться всі, кому треба, хто на службі або так, сам по собі; всі пити чай заходжуються. Самовари в нас хазяйські, здебільшого їх обмаль, ну то ми всі черги додержуємо; а хто потрапить не в чергу із своїм чайником, то зараз тому намилять голову. От я потрапив був першого разу, та... А втім, що ж писати! Отут я з усіма й познайомився. З мічманом із першим познайомився; відвертий такий, усе мені розповів: про татуся, про матінку, про сестрицю, що за тульським засідателем, і про місто Кронштадт. Обіцяв мені у всьому протегувати й відразу ж мене до себе на чай запросив. Знайшов я його в тій самій кімнаті, де в нас звичайно в карти грають. Там мені дали чаю і неодмінно хотіли, щоб я з ними в азартну гру грав. Сміялися вони чи ні з мене, не знаю; тільки самі вони цілісіньку ніч програли, і коли я ввійшов, то теж грали. Крейда, карти, дим такий ходив по всій кімнаті, що очі їло. Грати я не став, і мені зараз зауважили, що я про філософію говорю. Потім уже ніхто до мене й не звертався весь час; та я, правду сказати, радий був з того. Не піду тепер до них; азарт у них, чистий азарт! От у чиновника по літературній лінії так само бувають збори вечорами. Ну, в того гарно, скромно, невинно й делікатно; всі на чемній стопі.

Ну, Варенько, скажу вам ще мимохідь, що прегидка жінка наша хазяйка, до того ще суща відьма. Ви бачили Терезу. Ну, що вона таке справді? Худа, як общипане, миршаве курча. В домі й слуг усього двоє: Тереза та Фальдоні, хазяйський слуга. Я не знаю, може, в нього є й інше яке ім'я, тільки він і на це відгукується; всі його так кличуть. Він рудий, чухно якийсь, сліпий на одне око, грубіян: усе з Терезою лається, мало не б'ються. Взагалі жити мені тут не те щоб зовсім було добре... Щоб ото всі разом уночі поснули й заспокоїлися — цього ніколи не буває. Повсякчас сидять десь та грають, а часом і таке діється, що негоже й розповідати. Тепер я все-таки трохи звик, а от дивуюся, як у такому содомі сімейні люди уживаються. Ціла сім'я бідарів якихось у нашої хазяйки кімнату наймає, тільки не поруч з іншими нумерами, а по другий бік,,у кутку, окремо. Люди сумирні! Про них ніхто нічого й не чує. Живуть вони в одній кімнатці, розгородивщись у ній перегородкою. Він якийсь чиновник без посади, років сім тому виключений за віщось із служби. Прізвище його Горшков; такий сивенький, маленький; ходить у такому заяложеному, такому потертому одягу, що боляче дивитися; куди гірший, ніж мій! Нужденний, недолугий такий (стрічаємося ми з ним часом у коридорі); коліна в нього тремтять, руки тремтять, голова тремтить, чи від хвороби якої, бог його знає; боязкий, боїться всіх, ходить сторіночкою; вже я сором'язливий часом, а цей іще гірший. В родині у нього — дружина й тройко дітей. Старший, хлопчик, весь у батька, теж такий миршавий. Дружина була колись дуже непогана з себе, і тепер помітно; ходить, бідолашна, в таких жалюгідних лахах. Вони, я чув, заборгували хазяйці; вона до них щось не дуже ласкава. Чув також, що в самого Горшкова неприємності якісь є, через них він і посади позбувся... процес не процес, під судом не під судом, під слідством якимсь, чи що,— вже не можу вам достеменно сказати. А бідні вони бідні — господи, боже мій! Завжди в кімнаті в них тихо й смирно, наче й не живе ніхто. Навіть дітей не чути. І не буває того, щоб діти коли попустували, погралися, а це вже негарна ознака. Якось раз мені ввечері трапилося повз їхні двері пройти; на той час у домі стало щось не як завжди тихо; чую схлипування, потім шепіт, потім знову схлипування, так немовби плачуть, та так тихо, так жалісно, що в мене все серце надірвалося, і потім цілу ніч думка про цих бідарів мене не покидала, так що й заснути не вдалось гарненько.

Ну прощайте, друже безцінний мій, Варенько! Описав я вам усе, як умів. Сьогодні я весь день тільки про вас і думаю. В мене за вас, рідна моя, все серце знудилося. Адже ось, душечко моя, я ось знаю, що в вас теплого салопа нема. Ой ці мені петербурзькі весни, вітри та дощички з сніжечком,— це ж смерть моя, Варенько! Таке "благораствореніє воздухов", що борони мене, господи! Вибачте, душечко, за писання; стилю нема, Варенько, стилю нема ніякого. Хоч би який був!, Пишу, що на думку навернеться, так, щоб тільки вас повеселити чимось. От коли б я вчився був як-небудь*^нШа, річ; а то ж як я вчився? Навіть і не на мідні копійки?

Ващ повсякчасний і вірнй^ифук

Мака& %б$ушкін.

Квітня 25-го

Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!

Сьогодні сестру мою в перших Сашу зустріла! Жах! І вона загине, сердешна! Почула я також від людей, що Ганна Федорівна все про мене вивідує. Вона, здається, ніколи не покине мене переслідувати. Вона каже, що хоче простити мене, забути все минуле і що неодмінно сама навідає мене. Каже, що ви мені зовсім не родич, іцо вона ближча мені родичка, що родатися з нами ви не маєте ніякого права — і що мені соромно й непристойно жити вашою милостинею й на вашому утриманні... каже, що я забула її хліб-сіль, що вона мене з матінкою, може, від голодної смерті врятувала, що вона нас поїла-годувала і понад два з половиною роки на нас втрачалася, що вона нам поверх усього цього борг простила. І матінки вона пощадити не хотіла! А коли б знала бідна матінка, що вони зо мною зробили! Бог бачить!.. Ганна Федорівна каже, що я з дурості своєї свого щастя вдержати не вміла, що вона сама мене на щастя наводила, що вона в усьому іншому не винна та що я сама за честь свою не вміла, а може, й не хотіла оступитися. А хто ж тут винен, боже великий! Вона каже, що пан Биков цілком правий і що не з кожною ж одружуватися, котра... та що писати! Жорстоко чути таку неправду, Макаре Олексійовичу! Я не знаю, що зо мною тепер діється. Я тремчу, плачу, ридаю; цього листа я вам дві години писала. Я думала, що вона принаймні визнає свою провину передо мною; а вона от як тепер! Бога ради, не тривожтеся, друже мій, єдиний доброзичливцю мій! Федора все перебільшує: я не хвора. Я тільки застудилася трохи вчора, коли ходила на Волково по матінці панахиду правити. Чом ви не пішли разом зо мною; я вас так просила. Ой бідна, бідна моя матінко, якби ти встала з домовини, якби ти знала, якби ти бачила, що вони зо мною зробили!..

В. Д.

Травня 20-го

Голубонько моя, Варенько!

Посилаю вам винограду трошки, душечко; одужуючій це, кажуть, добре, та й лікар рекомендує для заспокоєння спраги, так тільки єдино для спраги. Вам розанців недавно забажалося, маточко; то ось я вам їх тепер посилаю. Чи є у вас апетит, душечко? — ось що головне. А втім, слава богу, що все Минуло й скінчилося та що нещастя наші теж зовсім кінчаються. Подякуймо небо-ві! А щодо книжок, то дістати поки що ніде не можу. Є тут, кажуть, гарна книжка одна і вельми високим стилем написана; кажуть, що гарна, я сам не читав, а тут дуже хвалять. Я просив її для себе; обіцяли доставити. Тільки чи будете ви читати? Ви в мене щодо цього вередуха; важко догодити вашому смаку, я ж бо знаю вас, голубонько ви моя; вам, мабуть, усе віршування треба, зітхань, амурів,— ну, й віршів дістану, всього дістану; там є зошит один переписаний.

А я живу добре. Ви, маточко, за мене не турбуйтесь, будь ласка. А що Федора вам набалакала на мене, то це все дурниця; ви їй скажіть, що вона набрехала, неодмінно скажіть їй, плетусі!.. Я нового віцмундира зовсім не продавав. Та й навіщо, самі подумайте, навіщо продавати? От, кажуть, мені сорок карбованців сріблом нагороди виходить, то навіщо ж продавати? Ви, маточко, не турбуйтесь: вона надумлива, Федора, вона надумлива. Заживемо ми, голубонько моя! Тільки, ангелятко, одужуйте, бога ради, не засмутіть старого. Хто це каже вам, що я схуд? Наклеп, знову наклеп! Здоровісінький і нагуляв тіла так, що самому стає совісно, ситий і вдоволений донесхочу; от аби ви тільки видужували! Ну, прощайте, моє ангелятко; цілую всі ваші пальчики і перебуваю

вашим вічним, незмінним другом

Макаром Дєвушкіним.

Р. Б. Ой душенько моя, що це ви справді знову стали писати?.. Що ви вигадуєте! Та як же мені ходити до вас так часто, маточко, як? — я вас питаю. Хіба темрявою нічною користуючись; та ось тепер і ночей майже не буває: пора така. Я й так, маточко моя, ангелятко, вас майже зовсім не покидав весь час, коли ви хворіли, коли ви без пам'яті лежали; але й тут я й сам уже не знаю, як я всі ці справи справляв; та й то потім перестав ходити, бо цікавитися й розпитувати почали.