Бідні люди - Достоєвський Федір

Ясно, що ви через мене втрачаєте найпотрібніше. Чого ото ви, приміром, надумали таку квартиру найняти? Адже вас непокоять, турбують; вам тісно, незручно. Ви любите самотність, а тут і чого-чого нема біля вас! А ви могли б куди краще жити з вашою платнею. Федора каже, що ви перше й не порівняти краще, ніж тепер, жили. Невже ж ви так усе життя своє прожили, в самотині, в нестатках, бев радощів, без' дружнього привітного слова, у чужих людей кутки наймаючи? Ой як мені шкода вас, добрий друже! Бережіть хоч здоров'я своє, Макаре Олексійовичу! Ви кажете, що в вас очі слабіють, то не пишіть при свічках; навіщо писати?

Ваша запопадливість до служби й без того, мабуть, відома вашим начальникам.

Ще раз благаю вас, не витрачайте на мене стільки грошей. Знаю, що ви мене любите, та самі ж то ви небагаті... Сьогодні я теж весела встала. Мені було так гарно; Федора давно вже робила та й мені роботу дістала. Я так зраділа; сходила тільки шовку купити та й заходилась працювати. Цілий ранок мені було так легко на душі, я така весела була! А тепер знову все чорні думки, сумно; усе серце знудилося.

Ой, що-то буде зо мною, яка-то буде моя доля! Важко те, що я нічого не знаю, що я не маю майбутнього, що я й угадати не можу, що зо мною станеться. Назад і глянути страшно. Там усе таке горе, що серце крається від самого спогаду. Вік нарікатиму на лихих людей, що занапастили мене!

Смеркає. Час до роботи. Я вам про багато чого хотіла б написати, та ніколи, на строк робота. Треба поспішати. Листи, звичайно, добра річ; все не так нудно. А чом ви самі до нас ніколи не зайдете? Чому це, Макаре Олексійовичу? Адже тепер вам близько, та й час іноді випадає у вас вільний. Зайдіть, будь ласка! Я бачила вашу Терезу. Вона, здаєтьс*я, така хвора; жаль було її; я дала їй двадцять копійок. Ага пак! Трохи була не забула: неодмінно напишіть усе, якнайдокладніше, про ваше життя-буття. Які люди навколо вас, і чи добре ви з ними живете? Мені дуже хочеться це все знати. Глядіть же, неодмінно напишіть! Сьогодні я вже умисне ріжок загну. Лягайте раніше; вчора я до півночі в вас світло бачила. Ну, прощайте. Сьогодні й туга, й нудно, й сумно. Либонь, уже день такий! Прощайте.

Ваша Варвара Доброселова.

Квітня 8-го

Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!

Так, маточко, так, рідна моя, мабуть, така вже днина на мою долю горопашну випала! Так; пожартували ви з мене, старого, Варваро Олексіївно! А втім, сам винен, кругом винен! Не заходити б старощами з космиком волосся в амури та в еківоки... І ще скажу, маточко: чудна іноді людина, дуже чудна. І, святі ви мої! про що заговорить, заведе часом! А що виходить, що випливає з цього? Та нічогісінько не. випливає, а виходить така погань, що борони мене, господи! Я, маточко, я не гніваюсь, а так досадно тільки дуже згадувати про все, досадно, що я вам написав так фігурно й по-дурному. І на посаду я пішов сьогодні таким гоголем-півнем; сяйво таке було на серці. На душі з доброго дива таке свято було; весело було! До паперів узявся ретельно — та що вийшло потім з цього! Вже згодом тільки коли оглядівся, то все стало, як перше,— і сіреньке, й темненьке. Все ті самі чорнильні плями, все ті самі столи й папери, та й я все такий самий; так,^який був, такісінький і лишився,— то чого ж тут було на Пегасі їздити? Та з чого це все пішло? Що сонечко проглянуло та небо полазуровіло! З цього, чи що? Та й що за пахощі такі, коли на нашому дворі під вікнами й чого-чого не трапляється! Мабуть, це мені все з дурного розуму так здалося. А буває ж часом, що заблудить отак людина у власних почуттях своїх та й заплеще нісенітницю. Це не від чого іншого походить, як від зайвої, дурної гарячності серця. І додому я не прийшов, а приплентався; голова в мене з доброго дива розболілась; це вже, либонь, усе одне до одного. (У спину, чи що, надуло мені). Я ж бо весні зрадів, дурень заплішений, та в холодній шинелі пішов. І в почуттях ви моїх помилилися, рідна моя! Звірення їх зовсім в інший бік сприйняли. Батьківська приязнь надихала мене, єдино чиста батьківська приязнь, Варваро Олексіївно; бо я посідаю у вас місце батька рідного, через гірке сирітство ваше; кажу це від душі, від щирого серця, як родич. Бо як би там не було, а я вам хоч далекий родич, хоч, за прислів'ям, і сьома вода на киселі, а все ж родич, і тепер найближчий родич І заступник; бо там, де ви найближче за все мали право шукати заступництва і оборони, знайшли ви зраду та кривду. А за віршики скажу я вам, маточко, що непристойно мені на старості літ у складанні віршів вправлятися. Вірші — дурниця! За вірші і в школах тепер дітлахів січуть... ось воно що, рідна моя.

Що це ви пишете мені, Варваро Олексіївно, про вигоди, про спокій та про всяку всячину? Маточко моя, я не гидливий і не вимогливий, ніколи краще, ніж тепер, не жив; то чого ж на старості літ вередувати? Я ситий, вбраний, взутий; та й куди нам витівки витівати! Не графського роду! Родитель мій був не з дворянського стану і з усією сім'єю своєю бідніший за мене прибутками. Я не зніжений! А втім, коли на правду пішло, то на колишній квартирі моїй усе було куди краще; привільніше було, маточко. Звичайно, й теперішня моя квартира гарна, навіть дечим веселіша й, коли хочете, різноманітніша; я проти цього нічого не кажу, та все ж за тією жаль. Ми, старі, тобто літні люди, до старих речей, як до чогось рідного, звикаємо. Квартирка була, знаєте, маленька така; стіни були... ну, та що казати! — стіни були як і всі стіни, не в них і сила, а от спогади про все моє колишнє на мене тугу наганяють... Дивна річ — важко, а спогади немовби приємні. Навіть що погане було, на що часом і досадував, і те у спогадах якось звільняється від поганого і постає в уяві моїй привабливим. Тихо жили ми, Варенько; я та хазяйка моя, бабуся, покійниця. Ось і бабусю мою з сумом пригадую тепер! Хороша була вона жінка й недорого брала за квартиру. Вона, бувало, все в'язала з шматинок різних укривала на аршинних спицях; тільки цим і займалася. Світло ми з нею разом держали, то за одним столом і працювали Онука в неї Маша була —дитиною ще пам'ятаю її — років тринадцяти тепер буде дівчинка. Така пустунка була, веселенька, все нас смішила; от ми втрьох так і жили. Бувало, довгого зимового вечора посідаємо до круглого столу, вип'ємо чайку, а тоді й до діла візьмемося. А бабуся, щоб Маші не було нудно та щоб не пустувала пустунка, казок, бувало, почне казати. І які казки були! Не те що дитя, а й тямуща й розумна людина заслухається. Чого там? Сам я, бувало, закурю собі люлечку та так заслухаюсь, що й про діло забуду. А дитя, пустунка наша, загадається; нідопре рученям рожеву щічку, ротик свій розтулить гарненький і, тільки-но страшна казка, так і тулиться, тулиться до бабусі. А нам любо було дивитися на неї; і не побачиш, як свічка нагорить, не чуєш, як надворі часом і хуга лютує, і метелиця мете. Гарно було нам жити, Варенько; і отак ми мало не двадцять років укупі прожили. Та що це я забалакався! Вам, може, така матерія не до вподоби, та й мені згадувати не так уже легко, надто тепер: час присмерки. Тереза з чимось порається, в мене болить голова, та й спина трохи болить, та й думки якісь чудні, немовби й вони теж болять; сумно мені сьогодні, Варенько! Що ж це ви пишете, рідна моя? Як же я до вас прийду? Голубонько моя, що ж люди скажуть? Таж через двір перейти треба буде, наші помітять, розпитувати почнуть,— балачки підуть, плітки підуть, справі нададуть іншого смислу. Ні, ангелятко моє, я вже вас завтра на всеношній побачу; це буде обачніше і для обох • нас нешкідливіше. Та вибачте, маточко, за те, що я вам такого листа написав, як перечитав, то й бачу, що все таке безладне. Я, Варенько, стара, невчена людина; замолоду не вивчився, а тепер і в голову ніщо не піде, коли знову вчитися починати. Признаюся, маточко, не мастак описувати і знаю, без того, щоб чужий хтось указував та висміював, що коли схочу щось вигадливіше написати, то дурниць наплету. Бачив вас біля вікна сьогодні, бачив, як ви штору спустили. Прощайте, прощайте, боже вас бережи! Прощайте, Варваро Олексіївно.

Ваш безкорисливий друг Макар Девушкін.

Р. Б. Я, рідна моя, сатири ні про кого не пишу тепер. Старий я став, матінко, Варваро Олексіївно, щоб по-дурному смішкувати! І з мене засміються, як те прислів'я російське каже: хто, мовляв, під ким яму копає, то той... і сам туди ж.

Квітня 9-го

Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!

Ну, як не сором вам, друже мій і благодійнику, Макаре Олексійовичу, так зажуритися й закапризувати. Невже ви образились! Ой, я часто буваю необережна, але не думала, що ви слова мої сприймете як ущипливий жарт. Будьте певні, що я ніколи не насмію жартувати з вашого віку та з вашої вдачі. Сталося ж це все через мою пустотливість, а більше тому, що страшенно нудно, а з нудьги до чого не візьмешся? Я ж бо гадала, що ви самі в своєму листі хотіли посміятися. Мені страшенно сумно стало, коли я побачила, що ви невдо-волені з мене. Ні, добрий друже мій і благодійнику, ви помилитесь, якщо запідозрите мене в нечулості й невдячності. Я вмію оцінити в моєму серці все, що ви зробили для мене, захистивши мене від лихих людей, від їхнього гоніння й ненависті. Я вік за вас бога молитиму, і якщо моя молитва дохожа до бога і небо чує її, то ви будете щасливі.

Мені сьогодні зовсім— недужиться. Мене кидає то в жар, то в холод. Федора дуже турбується за мене. Ви даремно соромитесь ходити до нас, Макаре Олексійовичу. Яке іншим діло! Ви з нами знайомі, та й край!.. Прощайте, Макаре Олексійовичу. Більше писати тепер нема про що, та й не можу: страшенно недужиться. Прошу вас іще раз не гніватися на мене й бути певним тої повсякчасної шани й тої прив'язаності, з якими честь маю перебувати найвідданішою й найпокірнішою усл у жницею вашою

Варварою Доброселовою.

Квіти" 12-го

Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!

Ой маточко моя, що це з вами! Адже ви щоразу ось так мене лякаєте. Пишу вам у кожному листі, щоб ви береглися, щоб ви куталися, щоб не виходили в негоду, обережні були у всьому,— а ви, ангелятко моє, мене й не слухаєте. Ой голубонько моя, ну, наче ви дитина яка-небудь! Адже ви слабенькі, як соломинка слабенькі, це я знаю.