Тереза Дескейру - Моріак Франсуа
Але насправді вона так перейнялася цим, що й забула про Марію. До цього часу Тереза викликала в Анни почуття поваги, і вона завжди ставилась до неї з якоюсь боязкою, а іноді майже ніжною шанобливістю. Певно, служниці довелося наслухатися про неї чимало пліток, коли її довір'я похитнулося так швидко. От тобі й Анночка! Мабуть, доведеться} розчаруватися і в цій останній вірній їй істоті. Але про це ще буде час подумати. Спершу треба зробити найневідкладніше — послати телеграму Бернарові, аби застерегти себе од відповідальності.
Виходячи з поштового відділення на вулицю Гренель, Тереза на хвилину завагалася: повернутися додому чи ні? Знову відчути на собі презирство Анни? Вона ж не дала' жодних розпоряджень щодо обіду. Тим краще! Анца чекатиме її. Цього світлого прохолодного дня пізньої осені на вулиці так гарно і привітно. Тереза відпочиватиме на терасах кафе, забреде до якогось кінотеатру. Поки світитиме сонце, можна посидіти на лавочці десь у сквері або зайти в якусь церкву, де, сховавшись у напівтемряві серед молільниць, Тереза відчуватиме себе так, ніби викрадає чиюсь таємницю. Найважливішим було для неї не повертатися на вулицю дю Бак, не відчувати, як давлять оті стіни, що, здавалося, просякнуті її стражданням. І особливо не хотілося бачити отого нового виразу обличчя Анни, а також переживати ще раз жорстоку сцену вчорашнього вечора. "Я сама себе віддала на осуд, видала свою таємницю, можливо, даремно, якщо Марія все ж таки пішла до того хлопця... Ні з того ні з сього втратила прихильність дочки".
— Ні,— додала вона упівголоса (і зграйка школярів оглянулася, проводжаючи її очима),— сьогодні все це стало для мене байдужим. Воно більше не мучить мене.
її дивувала нечутливість до дочки, для неї більше важила думка Анни. Надія знову повернути собі прихильність Марії ще не встигла пустити коріння в її серці, але Анна, її повага й прив'язаність були хлібом і водою для цієї самітниці... Teuep у неї більше нічого не залишалося. Вона повторювала собі раз у раз: "Більше нічого! Більше нічого!" Ідучи тротуаром бульвару Сен-Жермен крізь осяяний жовтневим сонцем туман, який пахнув асфальтом і листям, вона не відчувала ніяких душевних страждань, була сповнена внутрішньої свободи, ніби оце перенесла вдалу операцію, після якої все пішло на лад; ніби вже більше не крутиться в зачарованому колі, а раптом рушила вперед до ясної мети. Невже на протязі цієї нічної битви вона несвідомо сказала якесь слово, зробила якийсь жест, що розвіяв закляття? Що ж вона зробила чи сказала такого, яке відрізняється від її щоденних слів і вчинків? У всякому разі, щось таке прояснилося перед нею, вона йшла тепер у певному напрямку.
Якби не оце недомагання, оце відчуття, що тебе щось душить, що в грудях засіла смерть, вона почувала б себе майже щасливою. Яке гарне небо простяглося над Сен-Жер-мен-де-Пре! Якою милою здавалася їй утома на молодих обличчях, що посміхалися, дивлячись на неї! їй не хотілося вмирати! У неї не було найменшого бажання вмерти!
Сидячи на терасі кафе "Два Maro", вона змушувала себе випити абсент, щоб трохи сп'яніти. "Треба задушити в собі ці докори сумління,— думала вона.— Цієї ночі я була розчарована тим, що Марія не стала більше мене випитувати. Я не вразила її так, як сподівалася. Що ж такого було в моєму житті? Злочин, який не вдався. У кожної з істот, якими кишить ця площа, є щось своє. Якби люди дійшли до переконання, що їх злочин, поганий нахил або вада не має в собі чогось оеобливого, так само, як і те, що вони називають своїми чеснотами... Мені огидне це дрібненьке задоволення, яке вселилося в мене тому, що цієї ночі я ніби ножертвувала собою задля Марії. Горло треба перегризти цьому нужденному задоволенню... Всепоглинаюче, мудре презирство до самої себе!.. Ага! Ось до чого треба йти! Ось у якому напрямі..." Махнувши при цьому рукою, вона перекинула і розбила склянку. Один з молодих людей, які сиділи за сусіднім столом, підвівся, підібрав декілька уламків і, тримаючи шляпу в руці, під сміх своїх товаришів, церемоніально підніс їх Терезі. Тереза нічого не сказала, тільки оглянула його з голови до ніг своїми про-" світленими очима. Тоді він, очевидно зніяковівши, —поклав перед нею скалки розбитої склянки і мовив серйозним тоном:
— Пробачте, мадам, ви ще такі молоді!
Тереза посміхнулася: "Він не знає, що мене це зараз анітрохи не хвилює".
Вона попрямувала вулицею дю Рен, потім пішла по ла Тет аж до авеню дю Мен. Нарешті опинилася в якомусь нужденному кварталі. Змушена була на короткий час зупинитися, щоб віддихатись. На протилежному боці їй кинулася у вічі крамничка, в якій продавалося кінське * м'ясо. Передчасно зів'яла вагітна жінка у фетрових капцях на босу ногу пронизувала пильним поглядом м'ясника, який відважував маленький шматочок фіолетового м'яса. "Люди, які живуть у достатках,— подумала Тереза,— не знають, що таке справжнє горе".
— В Купол! — сказала Тереза, сідаючи в автомашину, хоч знала, що це розорить її. А для тієї жінки, яка несе в жовтому папері свій шматочок фіолетового м'яса, її ресурси здалися б казковими. "Той не страждає, хто має можливість пережовувати свої страждання, ні в чому собі не відмовляючи. Для нас страждання — це також розкіш. Мати можливість замкнутися в кімнаті і плакати... І ці гроші, які в разі потреби у тебе завжди під руками..." Так міркувала Тереза, запитуючи офіціанта:
— Чи є у вас хороше натуральне шампанське?.. В такому разі — заморожене...
Повернулася вона пізно. Поки шукала в торбинці ключ, за дверима почувся голос Анни:
— Я думаю, що це мадам... Так! Це мадам!.. Мадмуазель чекає вас з шостої години. Вона пообідала... Але апетит у неї неважний.— Тереза була захоплена напливом радості: Анна більше не підозрювала її в брехні, вона не могла вже сумніватися, що саме Марія провела минулу ніч у квартирі... Те-" реза ввійшла до вітальні, не знімаючи капелюшка й поношеного пальта. При її появі Марія підвелася. Обличчя її осунулося, наче почорніло, губи роздулися. Вона стала некрасивою. Перш за все сказала матері, що послала в Сен-Клер телеграму, в якій сповіщала батька, що приїде через день.
— Ти хотіла мене бачити ще раз?
— Так, передусім тому, що мені потрібні гроші на білет: частину з тих, які ви мені дали вчора, я змушена була сьогодні витратити.
Вона замовкла, чекаючи питання, але Тереза дивилася на неї, нічого не кажучи. Тоді мала наважилась:
— Я бачила Жоржа, ми снідали разом.
— Ну й що?
З очей її покотилися сльози.
— Але ж, дитино, я не бачу, яка нова обставина...
— Нова обставина! Я розповіла йому, що знаю правду про вашу... вашу історію. Тоді він став говорити зі мною, не криючись... Його батьки почали вороже ставитися до нашого одруження з тих пір, як довідались... Проте їх турбує не так сама драма, як ваше життя на протязі всіх цих років... Це з вашої вини! Це через вас!.."
Тереза могла б подумати, що сьогоднішній день був лише якоюсь мрією, що вона прокинулася після довгого сну і знову опинилася у тому самому кріслі, перед тим самим лютим суддею, який розходився до краю... Вона запротестувала:
— Але ж, Маріє, це "життя", якщо я добре тебе зрозуміла, було відоме Філо ще в той час, коли вони не виявляли ворожості до вашого наміру одружитися.
Марія розсипалася в безладних соромливих поясненнях: в той час старий Філо вважав Дескейру настільки багатими, що на все інше можна було закрити очі. Сьогорні ж обидві сім'ї напіврозорені. А Філо потрібен капітал.
— Він доказував мені, що його батько бубонить йому без кінця: "Женись на кому завгодно, тільки не на дівчині з ланд!.." Жорж стоїть вище всіх цих розрахунків, але він не є сам собі господарем. Треба, щоб він закінчив свою науку... До того ж у нього стільки справ, які займають його більше, ніж я, цікавлять його більше за мене.
Вона плакала, уткнувшись у м'яку спинку крісла. Тереза запитала її, що вона збирається робити... їй треба буде повернутися в Сен-Клер, знову окунутися в життя, яке здавалося їй нестерпним ще тоді, коли вона плекала якусь надію...
— Тепер це все одно, що смерть...
Схававши голову в зігнуту в лікті руку, вона щось мимрила.
— Повтори, що ти хочеш сказати,— звернулася Тереза. Мала подивилася на неї важким поглядом і мовила тоном
виклику:
— Я сказала: хбч би ви мене не робили нещасною...
— І ти, Маріє, і ти кожним словом краєш моє серце. Вона ходила з кутка в куток. Пригадала, як учора о цій
норі Марія ввійшла в цю саму кімнату, сяюча від радості. Пригадала також все те, що так раптово розквітло в її власній душі, "щоб ось до чого привести". "Що ж трапилося з нею такого, що довело її до такого стану?" — думала вона, дивлячись на Маріїне обличчя, споганіле від безсоння, розпачу й ненависті. Так, цю ненависть Тереза цілком заслужила. Якби вона й не зробила сього непоправного вчинку і навіть якби на все життя залишилася мадам Дескейру та просиджувала з грудня по липень у невеличкій вітальні сен-клерського будинку біля вікна, що виходить на міську площу, а решту року проводила в аржелузькій вітальні, дочка не цікавила б її більше, ніж тепер. Тереза, по суті, не належала до матерів, наділених інстинктом, завдяки якому вони повністю віддають своє життя тим, кого спородили на світ. Вона була переконана, що, якби її життя пройшло одноманітно, без будь-яких потрясінь, їй все одно довелося б зазнати того здивування, яке охопило її вчора, коли вона дивилася на цю прибулу жінку — свою дочку. Якби навіть вони прожили багато років під одним дахом, в один прекрасний день вопа відкрила б для себе зовсім іншу Марію. Це була б та сама незнайома, чужа їй жінка, що має свої симпатії й антипатії, сформовані поступово і без відома матері. Коротше кажучи, у неї було б усе те, Що не цікавило б її, Терезу, Що не мало б до неї ніякого відношення. Таким чином, нічого не змінилося б. І все ж, зустрівшись тепер віч-на-віч з цим ворогом, який появився тільки для того, щоб звести з нею рахунки, Тереза почувала себе винною перед ним і не виставляла на свій захист ніяких пом'якшуючих обставин. її "злочин", породженням якого були всі наступні її "злочини", полягав, очевидно, в тому, що вона зв'язала своє життя з життям мижчини й народила дитину, тобто підкорилась загальному законові, тоді як сама вона народилася для того, щоб жити поза владою цього закону.
Ні, щось знову не так! Якщо вона не справжня мати, то чому вона так вчора зраділа, коли Марія переступила поріг її кімнати? Невже тому, що цим несподіваним приїздом доньки вона ніби брала реванш над сім'єю Дескейру? Можливо...
