Тереза Дескейру - Моріак Франсуа
Чуєте, що сказала баба: "Не годиться приймати запрошення, не маючи змови віддячити тим же". Вам смішно. Еге ж, я добре вмію копіювати? * — Вона твоя бабуся, Маріє.
— Ні, мамо! Хоч ви не читайте мені нотацій. Біля вас я забуду її забуду тата. Неважко буде змиритись з ними, коли вони не стирчатимуть весь день за моєю спиною. Ви, ви розумієте мене?.. —
— Ні, Маріє, не треба так казати...
Вона прийшла до неї, це ж справжня перемога! Однак, чи можпа сказати, що вона в курсі материного "злочину"? Чи знає вона Щось? Бернар, напевно, пояснпв їй, аби налякати. Давно колись, під час їхніх коротких зустрічей, Тереза спостерігала в малої вияви страху... І все ж сьогоднішнього вечора вона сама прийшла до неї.
— Ні, дорога моя, твій батько хоч і не без гріха, але він не скупий.
— То ви не знаєте, яким він став тепер. Якщо ви не могли його стерпіти п'ятнадцять років тому, то що б ви зробили сьогодні? Ви не можете навіть собі уявити... Треба тільки послухати його й бабу: "Тепер не можна вже чогось відкласти... Всі наші заощадження ляснули, а те, що ще залишається, пожирають налоги... Ти повинна працювати, моя маленька..." Глянули б ви на їх пики, коли я сказала: "От ще мені велика біда! Авжеж, працюватиму". Вони не розуміють того, що я живу згідно з вимогами часу...
"Оце слівце не належить малій,— подумала Тереза.— Вона повторює те, що почула від якоїсь старшої подруги, а можливо, від хлопця". *
— Маріє, подивися мені в вічі.— Дівчина поставила на стіл склянку і посміхнулася.— На мій погляд, все, що ти розповідаєш, може обурювати тебе... Але цього не досить, щоб так настроїти тебе проти них... а тим більше привести до мене...
Останні слова вона вимовила майже пошепки.
— От я й хотіла вам казати...
Марія не опустила голови. Лише з того, як вона густо почервоніла, Тереза зрозуміла, що потрапила в ціль.
— Маріє, ти не сказала мені всього...
— Вас, мамо, не проведеш... Ви все вгадуєте...
— Він тобі милий?
— Милий? Ні. Це якраз одне з тих слів, що їх він ненавидить. Він незвичайна людина...
Запаливши цигарку, вона сперлася ліктями.на стіл і раптом стала знову жінкою, зовсім дорослою жінкою.
— Розкажи мені все, дівчинко моя.
— Невже ви гадаєте, що я прийшла сюди для чогось іншого?
— Ти прийшла сюди тільки заради цього. Авжеж?
— Авжеж!
І знову в Терезиній душі озвався старий біль: вона було подумала, що на якусь мить потрапила в щасливу країну, де улюблена істота не зробить тобі зла, тому що ти від неї не сподіваєшся чогось одержати. Але, виходить, нема безкорисливої любові. За те, що ми даємо ближньому, ми завжди вимагаємо щось навзамін, хай навіть якусь дрібничку. Тереза вважала, що вона все передбачила: озброїлася, зібрала всі свої сили, аби відірвати від себе малу і віддати її батькові, і раптом виявилося, що навіть не було потреби відривати її, бо вона не була прив'язана до неї. "Не я цікавлю її... Я могла б померти, так і не побачивши її, якби не була їй потрібна. Вона згадала про моє існування в той день, коли в неї виникла потреба захищатися від батька, рятувати свою любов".
Тореза зпову відчула знаному їй гіркоту: навіть у своїх йайніжніших почуттях до дочки вона знайшла свого старого ворога — пристрасть, якою любима істота палає до іншого. Саме задля цієї пристрасті вона завжди була до чужих послуг, і її завжди жорстоко використовували.
Марія тривожно слідкувала за обличчям матері: вираз його різко змінився. У своїй простодушності дівчина не підозрювала, що ця хитра і жорстока маска — стиснуті губи, холодні очі,— все це і являло для більшості справжню Терезу. Вкрадливий голос матері пройняв її острахом:
— Навіщо ти хочеш втягнути мене в свою історію? —— Ви, остання наша надія...
— Я могла б так і померти, Маріє, якби тобі не було до мене потреби...
Дівчина пильно подивилася на матір:
— Але ж, мамо, не я вас покинула...
Тереза відвернула голову, закрила очі рукою. Підвівшись, Марія хотіла обняти Її, але мати відсторонилася від неї.
— Прибери краще стіл.
Коли мала повернулася з кухні, мати стояла," спершись ліктем об камін. Не дивлячись у її бік, вона сказала:
— Я нікого не кидала, Маріє. То я, відколи народилася, покинута всіма. Тобі цього не зрозуміти.
Так, Марія не зрозуміла. Але, збентежена, вона знову намагалася обняти матір, а та делікатно ухилялася.
— Я люблю вас, мамочко, ви не вірите? Чому ви не хочете, щоб я обняла вас?
— Ти знаєш, Маріє.
— Я знаю? Тереза кивнула:
— Облишмо це... Я слухаю тебе, дорога моя. Розповідай.
Марію не треба було довго просити. Вона почала переповідати всі перипетії своєї нужденної суперечки з батьком і бабусею з приводу свого коханого, Жоржа Філо. Вони говорили, що не хочуть і слухати про одруження, яке, на їхню думку, було принизливим. Тереза дивувалася, як вони, зубожілі, майже розорені, вірять ще в усякі забобони, у якусь свою перевагу над іншими.
Вона добре пам'ятала сім'ю Філо, яка на протязі цілого століття арендувала хутір у того ж Дескейру. Його син і внук, ставши земельними спекулянтами, дуже розбагатіли під час війни. Але, за словами Марії, втратили частину свого багатства, і Бернар Дескейру, який ладен був уже погодитись на цей шлюб, знову став відмовлятись, тим більше, що у Філо виявляли неприховану ворожість до перспективи одруження їхнього сина з донькою Дескейру. Марія думає, шо це від гордощів.
— Зауважте собі, що в них і досі великий достаток. Певна річ, криза і їм далася взнаки. Огюст Філо (батько Жоржа) закупив аж цілих двадцять тисяч гектарів. Але ця операція
співпала з падінням цін на деревину... Хоч вони все ж залишилися багатшими за нас... До того ж він добре вихований, має неабиякий розум і навіть вчиться на політика...
"Не схоже на те, щоб це були її слова. Вона говорить з чужого голосу... Коли я була дівчинкою, то так само говорила, — подумала Тереза. — Сім'я обов'язково накладає на нас певний відбиток, ми піддаємося її впливові, і добре, якщо він не виявляється для нас згубним".
Терезі .стало ясно, чому дівчина примчала поїздом у Париж. Жорж Філо вчиться тут, і вона хоче бути неподалік од нього.
' — Ні, я б якось витримала розлуку... Запевняю вас. Але зрозумійте мене, мамо! Це ж хлопець... Він мене любить тільки тоді, коли ми разом. Іноді він говорить жахливі речі: "Коли вас немає біля мене, всьому настає кінець. Я тоді думаю про речі, які цікавлять мене, і про людей, яких бачу..." Я переконана, що він надає мені перевагу перед всякою іншою, але на віддалі я небагато важу в його очах. Ось у чім справа... Тепер ви мене розумієте?
— І задля цього ти сюди прийшла? Дівчинко моя, ти ж не подумала,— Тереза на хвильку завагалася,— що я викреслена з життя...
Марія почервоніла і злегка заперечила: —— Ні, мамо!
— Мене забули. Люди навіть перестали згадувати, що в тебе колись була мати. І раптом ти хочеш викопати мене з землі, хочеш послатися на мене, шукати в мене заступництва. Шукати заступництва в...
Вона вимовила своє ім'я і прізвище так тихо, що Марія * ледве почула.
— Поміркуй лишень, які думки викликає це ім'я.
— Нічого такого, що примусило б мене червоніти, мамо,— • відповіла дівчина найспокійнішим тоном.
— Ти збожеволіла, Маріє!
Але дівчина, нічого не кажучи, підвелася, підійшла до матері й обхопила її своїми руками. Тереза відштовхнула.
— Ти збожеволіла... Хіба ти не знаєш?..
— Знаю... зрештою, я давно здогадалася про все.
— І після цього ти обнімаєш мене?
— Ах, мамочко! Не мені судити вас.
Вони стояли одна навпроти другої. Тереза, поклавши пальці їй на вуста, примусила замовкнути.
— Ти мені пробачила б?..
— Пробачити вам?! Але ж ви нічого поганого не зробили...
— Те, що я вчинила, тяжить над тобою, бо ти моя дочка...
— Невже щось таке страшне?
— Нема нічого страшнішого на світі!
— Але ж, мамо...
Тереза, остовпівши, дивилася на неї.
— Одначе вони повинні були б тобі протуркати цим вуха!
— Вони, мабуть, здогадувалися, що я не стерпіла б їхніх наклепів: отже, ніколи мені про це не говорили. Лише так, дещо натякали...
— Про що? Чому я не з вами?..
— Вони завжди чогось недомовляють. Щоправда, раз або два батько говорив мені, що ви не зійшлися характерами. І гадаю, що він має рацію і що все зводиться саме до цього. Не зійшлись характерами... З гіркого досвіду я знаю, що це означає!..
Тереза, яка перед тим схилила голову, враз підвела її і стала уважно дивитися на Марію. Невже й справді вона була такою далекою від думки про злочин? Тереза дивувалася, що її свекруха й чоловік нічого їй про це не говорили. Треба було б схилятися перед їхнім несподіваним милосердям. Та не задля Терези вони прирекли себе на це мовчання, а заради честі сім'ї і ще, щоб не ображати почуттів Марії. Проте, якими б не були їхні мотиви, вони ніколи не сказали чогось такого, що могло б принизити Терезу в очах доньки. В такому разі...
— Чому ви дивитесь так на мене, мамо?
— Я думаю... думаю, що треба захоплюватись твоїм батьком, який міг би розтоптати мене перед тобою.
— Розтоптати вас переді мною?! Якщо так, то я вас люблю ще дужче.
Тереза підвелася і підійшла до книжкової шафи. Повернувшись спиною до доньки, стала перебирати руками книги і знову ставити їх на місце.
— Не можна тобі цього знати...
— Ви любили когось? Покинули батька? Хіба я маю право вас докоряти?
Та ось про що думає мала і в чому вона її підозрює! Треба їй відкрити очі. Але Тереза не може йти у своєму визнанні до кінця, це понад її сили. Та й навіщо? Досить буде сказати лише стільки, щоб прогнати від себе малу.
— Ходи-но сюди. Ні, ні не сідай на поруччя мого крісла. Я не хочу, щоб ти мене обнімала. Сядь собі спокійно на цьому низенькому стільчику. Його привезли з Аржелуза. Колись на ньому любила сидіти тітка Клара. Слухай! Ця їхня делікатність щодо мене зворушлива і дуже гарна. Саме так, дуже гарна. Вони могли б сказати...
— Ллє ж, мамо, те, що ви не змогли стерпіти такого життя, підносить вас у моїх очах.
— А що думають про це Філо?..
На обличчі Марії раптом появився вираз стурбованості. Справді, в цьому тепер нема сумніву, вони часто натякали їй на події, про які дівчина не знала. Тихцем розпускалп чутки, що не вони, а Дескейру запобігають перед ними. Але думка аржелузькпх і сен-клерських обивателів не цікавила Марію.
— Підсунься до мене ближче і слухай...
