Плаха - Айтматов Чингіз

Але йому не вдавалося їх зупинити — де йому було впоратись одразу з трьома. Зав'язалась жорстока рукопашна.

— Бий! Тягни! Викидай його із вагона! — ревів розлючений Петруха.

— Души попа! Кидай униз! — вторив йому Махач.

— Не треба! Не вбивайте! Не треба вбивати,— лементував, тремтячи, блідий Льонька.

— Відчепись, сволото, заріжу! — вирвався від Льоньки озвірілий Микола.

Авдій відбивався що було сили, намагаючись відсунутись далі од відчинених дверей, пробитись на середину вагона, який кидало то в один, то в інший бік: він тепер своїми очима переконався в жорстокості, садизмі наркоманів, а чи ж давно вони блаженно посміхалися в ейфорії. Авдій розумів, що сутичка йде не на життя, а на смерть, розумів, що сили далеко не рівні. їх троє, здоровенних розлючених парубійків,— де йому з ними впоратись, адже за нього тільки Льонька, та він не врівноважує сил. Гришан же весь цей час сидів, як і раніше, на своєму місці, як глядач у цирку чи в театрі, однак не приховував зловтіхи.

— Ну й ну! Оце так! — посміюючись, глумився він. Під-бурив-таки їх, заздалегідь вичислив, що зіткнуться, і тепер пожинав плоди перемоги — дивився, як убивають на його очах людину.

Авдій усвідомлював, що тільки втручання Гришана могло змінити його долю. Варто йому крикнути: "Порятуй, Гри-шане!" — і гінці одразу втихомирилися б. А звернутися по допомогу до Гришана Авдій не міг ні за яких обставин. Залишилося одне — пробиратися у глиб вагона, забитися в куток, а там нехай б'ють, нехай роблять з ним що завгодно, аби тільки не викинули на ходу — адже це неминуча смерть.

Та дістатися до кутка було не так-то просто. Удари навідліг, стусани відкидали його геть до зяючого отвору дверей. Якщо він затримається там зайву секунду, гінці не задумуючись випхнуть його з вагона. І Авдій підводився знову й знову, наполегливо прориваючись у дальній куток, сподіваючись, що наркомани видихнуться або опам'ятаються. Перший у тій запеклій сутичці, одержавши по голові, впав Льонька. Це Микола садонув його, щоб не заважав чинити розправу над попом, над праведником, тож, виходить, над ворогом гінців — Авдієм. Шалено працювали кулаками гінці — адже мова йшла про скажені гроші.

— Бий, бий! Під дихало, під дихало його! — сатанів Петруха і, схопивши ззаду Авдія, заломив йому руки назад, підставивши під удари Махачу, а той, немов озвірілий бик, розлючений, завдав йому нищівного удару в живіт — і, зігнувшись у три погибелі, харкаючи кров'ю, Авдій упав на підлогу вагона. Тоді вони втрьох поволокли його до дверей, але він усе ще чинив опір, обдираючи нігті, судорожно чіплявся руками за дошки настилу, намагаючись відбитись, вирватись, а зловісний Гришан, мов нічого не сталося, сидів у кутку вагона на своєму стільчику, поклавши ногу на ногу, з незворушно-торжествуючим виразом на обличчі і щось насвистував, бавлячись сучкуватою палицею. Була ще можливість попросити пощади, крикнути: "Порятуй, Гриша-не!" — і, можливо, що той зволив би виявити великодушність і зупинив би самосуд, але Авдій так і не відкрив рота, і, прокресливши його головою кривавий слід по настилу, вони поволокли його до самісіньких дверей вагона, і тут сталася ще одна, остання, сутичка. Скинути Авдія на ходу вони побоювались, бо могли зірватися разом з ним. Авдій зловчився повиснути у дверях, вірніше за дверима, вчепившись за металеву скобу поручня. Зустрічний вітер обрушився, мов шквал, притис до дверей, але Авдієві вдалося намацати лівою ногою якийсь металевий виступ і повиснути, утримуючись у підвішеному положенні, і ніколи, напевно, в нього не було стільки сили, стільки жадоби вижити, як у ту мить, коли він намагався подолати біду. Якби його залишили в спокої, він, можливо, зумів би видряпатися, заповзти назад у вагон. Але гінці били його ногами по голові, як по футбольному м'ячу, обмовляли його останніми словами, спустили йому кров, а він учепився мертвою хваткою за поручень. Останні хвилини були особливо жахливі. Петруха, Махач і Микола зробилися несамовиті. Отоді й Гришан не витримав, підскочив до дверей: тепер уже можна не прикидатися, можна полюбуватися, як розіб'ється на смерть Авдій Калістратов. Гришан стояв і чекав ту неминучу мить, коли гінці доб'ють Авдія. Нічого не скажеш — Гришан чудово знав своє діло. Він убивав Авдія Калістратова чужими руками. А завтра, якщо мертвого Ка-лістратова знайдуть і не повірять, що він упав чи викинувся із поїзда у найгіршому разі, Гришан буде чистий — він особисто до цього рук не докладав. Скаже: хлопці посварилися, побилися, і як наслідок нещасний випадок — оступився під час бійки.

Останнє, що запам'ятав Авдій,— удари по обличчю, взуття гінців забарвилося кров'ю, і зустрічний вітер гудів у вухах, як палаючий вогонь. Тіло Авдія, мовби налите свинцем, все більше тягло вниз, у страшну, невмолиму порожнечу, а поїзд мчав, долаючи опір вітру, мчав усе тим же степом, і нікому на світі не було діла до нього, приреченого, що висів на волосині від загину. Сонце, заходячи того нескінченно довгого дня, засліплюючи його очі, що вирячилися від мук і страху, теж зривалося разом з ним у чорну безодню небуття. Але, як не стусали його, Авдій не розчіпляв рук, і тоді Петруха завдав йому останнього, вирішального удару, схопивши палицю Гришана, яку той мовби між іншим тримав на виду — ось, мовляв, будь ласка, бери і бий, бий по руках, щоб розчепилися...

І Авдій суцільним клубком болі полетів униз, не відчуваючи вже, як котився по укосу, розбиваючись і обдираючись, як промчав повз місце його падіння хвіст ешелону, як зник поїзд разом з його попутниками, як стих шум коліс.

Незабаром сонце погасло, наступила темінь, і на заході в сизо-свинцевому небі згустилися хмари громовиці...

А повз те нещасливе місце вже мчали інші поїзди, і той, хто не став благати про пощаду, щоб продовжити своє життя, лежав на дні залізничного кювету. А все, що він пізнав у шаленому пошуку істини, все, що утверджував, було тепер відкинуто геть, знищено. І чи варто було не щадити себе, відмовляючи собі в шансі уціліти? Адже мова йшла ні мало ні багато — про власне життя, треба було сказати лише три слова: "Порятуй мене, Гришане!" Але він не вимовив цих слів...

Воістину немає межі парадоксам Господнім... Адже був уже якось в історії випадок — теж дивак якийсь галілей-ський загордився так, що не поступився кількома фразами і рішився життя. І тому, певна річ, прийшов йому кінець. А люди, хоча відтоді минуло вже одна тисяча дев'ятсот п'ятдесят років, все не можуть опам'ятатися — все обговорюють, усе сперечаються та журяться, як і що тоді вийшло і як могло таке трапитися. І щоразу їм здається, ніби сталося це буквально вчора — таке свіже потрясіння. І кожне покоління — а скільки їх з того часу народилося, і не облічити — спохвачується та заявляє, що, коли б вони були того дня, в ту годину на Лисій горі, вони нізащо не допустили б розправи над тим галілеянином. Ось як їм тепер здається. Але хто міг тоді передбачити, що так обернеться, що все забудеться у віках, але тільки не цей день...

І тоді теж, до речі, була п'ятниця, і той, хто міг урятуватися, також не здогадався заради свого спасіння сказати на свою користь двох слів...

ІІ

Спекотним був той ранок у Єрусалимі, і віщував він іще спекотніший день. На Арочній терасі Іродового палацу, під мармуровою колонадою, куди прокуратор Понтій Пілат звелів поставити собі сидіння, прохолодно обдувало ноги в сандаліях вітерцем, що тягнув низом. Високі пірамідальні тополі у великому саду ледь чутно шелестіли верхів'ями, листя їхнє цього року завчасно пожовкло.

Звідси, з кам'яного підвищення, з Арочної тераси палацу, відкривалася панорама міста, обриси його розпливалися в хисткому мареві — повітря все більше розжарювалося,— навіть околиці Єрусалима, завжди чітко видимі, лише непевно вгадувалися на межі з білою пустелею.

Того ранку над пагорбом, широко розгорнувши крила, ніби підвішений до неба на прозорій нитці, беззвучно і плавно кружляв самотній птах, пролітаючи через рівні проміжки часу над великим садом. Чи то орел, чи то шуліка, окрім них у жодного птаха не вистачало б терпіння так довго й одноманітно ширяти у спекотному небі.

Перехопивши випадковий погляд, кинутий на птаха Ісусом Назарянином, який стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу, прокуратор обурився і навіть образився. І проказав жовчно й немилосердно:

— Ти куди очі підводиш, царю Іудейський? То твоя смерть кружляє!

— Вона над усіма нами кружляє,— тихо озвався Ісус, ніби розмовляючи з самим собою, і при цьому мимоволі доторкнувся долонею до заплилого, в чорному набряці ока: біля базару, коли його вели на суд синедріону, на нього накинулася юрба, що її нацькували священики та старійшини. Одні жорстоко били його, інші плювали в обличчя, і зрозумів він тоді, як люто ненавиділи його люди первосвященика Каіафи, і зрозумів, що ніякої милості йому не слід чекати від єрусалимського судилища, а проте по-людськи дивувався і вражався люті й віроломності юрби, нібито ніхто із них досі не здогадувався, що він нетяга, начебто до цього не вони слухали, затамувавши подих, його проповіді у храмах і на площах, нібито це не воші радувалися, коли він заїжджав у міські ворота на сірій ослиці з молодим осликом позаду, начебто не вони з надією проголошували, кидаючи під ноги ослиці квіти: "Осанна Сину Давидову! Осанна у вишніх!"

Тепер він похмуро стояв у подертому одязі перед Пон-тієм Пілатом, чекаючи, що буде далі.

А прокуратор був не в настрої, і насамперед, хоч як це дивно, він був роздратований на себе — на свою повільність і незрозумілу нерішучість. Такого з ним ще не траплялося ні під час його перебування в діючих римських військах, ні тим більше під час прокураторства. Чи ж не смішно, справді,— замість того, щоб одразу затвердити вирок синедріону і позбавити себе зайвих клопотів, він не поспішав закінчувати допит, витрачаючи на нього і час, і сили. Адже так просто, здавалося б, викликати єрусалимського первосвященика та його прихвоснів, що чекають його рішень, і сказати: нате, мовляв, беріть свого підсудного і чиніть з ним, як вирішили. Та, одначе, щось заважало Понтію Пілату піти цим найпростішим шляхом. Та чи вартий цей блазень того, щоб з ним возитися?..

Але подумати тільки, яким виявився цей дивак! Він, мов-лявцар Іудейський, улюблений Господом і дарований Господом іудеям як пряма дорога до справедливого царства Божого.