Плаха - Айтматов Чингіз
Блат потрібен, всюди плата і переплата. Та на своїй "Волзі" покотити у Воркуту — нехай братухани подивляться. Хе-хе, жінки їхні від заздрощів луснуть. А в багажнику випивон на вибір, все більше іномарка. Ну і своя горілочка — кращої немає, звичайно. Як тут не позаздрити, начебто Іванко-дурник, а на тобі... А тому й ходжу в гінцях і вас, любі товаришочки, веду поживитися, живи, коли лафа, а ні — смокчи лапу, доки живіт розідме.
Слухаючи цю, здавалося б, нікчемну, невибагливу балаканину Петрухи, який забавляв тим самим себе і своїх попутників, Авдій думав про своє, про те, що людина роздирається між спокусою збагачення, наслідуванням тотальному наслідуванню і марнославством, що це і є три кити масової свідомості, на них всюди і в усі часи тримається непохитний світ обивателя, пристанище великого і малого зла, марноти і злиденності переконань, що важко знайти таку силу на землі, включаючи і релігію, яка змогла б перебороти всесильну ідеологію обивательського світу. Скільки самовід-
даних злетів духу розбивалося об цю незламну, нехай і аморфну твердиню... І те, що він ішов у цей час на явку добувачів анаші, свідчило про те ж саме — дух безпомічний, хоч і невтомний... І така, виходить, його планида... Всю дорогу він подумки готував себе до зустрічі з Самим — він повинен був бути готовим до бою...
Вони вийшли на триста тридцятий кілометр години на дві раніше — і о третій були вже на місці. Наближаючись до балки, що тяглася вздовж залізшші, Петруха попередив: рюкзаки ховати там, де покаже, не висовуватись, не розгулювати на виду у поїздів, що проходять. Весь час чекати його вказівок.
Стомилися все ж добряче — ще б пак, стільки пройти за день! Приємно було розтягтися в балці на шовковистому лузі, де вперемішку з шавлією росла ковила. Приємно було чути, як зринало вдалині гудіння поїздів, як воно наростало, як гули і здригалися рейки під важковаговими кілометровими составами, що наближалися, як грізно пролітали поїзди, гуркочучи колесами і приносячи з собою дух заліза і мазуту, і як довго ще не стихав удалині шум руху, поступово розчиняючись в океані довколишньої тиші... Пролітали і пасажирські поїзди, один — в один, другий— в інший бік. Авдій стрепенувся було — він з дитинства любив стояти й дивитись, куди мчать пасажирські поїзди, хто миготить у вікнах, чиї постаті і обличчя. Ой, щасливі, візьміть мене з собою! Цього разу, одначе, і цих скороминущих радощів він був позбавлений — довелося причаїтися за кущиком і не підводити голови. А що найгірше — йому належало бути співучасником або хоч би очевидцем бандитської зупинки одного із товарних поїздів на цій ділянці. Ні, ніхто не збирався грабувати состав, але зупинка поїзда давала змогу гінцям заскочити у вагони, а далі вже все йшло само собою. Потім їм треба поїхати, заховавшись у товарняку...
Поїзди йшли туди-сюди. Потім настала тривала пауза і цілковита тиша. Авдій було задрімав, але зненацька пролунав свист. Петруха прислухався, теж свиснув — і у відповідь йому ще раз пролунав свист.
— Ну, ви тут чекайте спокійно,— сказав Петруха,— а я піду, мене викликають. І щоб без мене нікуди, чув, Авдяю, чув, Льонько? "Ґоварняк застопорити не таке просте діло. Тут треба мати голову.
З цими словами він зник. Повернувся він приблизно через півгодини. І дивний якийсь він повернувся, Петруха. Щось у нього невловимо змінилося, очі були злодійкуваті, уникали прямих поглядів. Авдій не любив у таких випадках давати волю своїй підозрілості, гнав від себе непотрібні думки. Мало що може здатися — раптом у людини просто живіт болить... І тому спокійно поцікавився:
— Ну що, Петре, як там справи?
— Поки що нічого, все нормально. Незабаром будемо діяти.
— Товарняк зупиняти, чи що?
— Ну ясно. Найвірніше в нашій справі — дати ходу на товарняку. А найкраще — якби проти ночі прикотити на станцію та поставити б состав на запаску.
— Он воно як.
Вони помовчали. Петруха закурив і сказав ніби між іншим, затягуючись сигаретою:
— Тут у нас один товариш ногу підвернув, Гришаном звуть. Я щойно його бачив. Не пощастило Гришану. З ногою хіба що назбираєш — куди там, з палицею ходить. Прикро, звичайно,' людині. Та ось, може, скинемося всі потроху, скільки нас тут буде, гавриків,— чоловік десять. Кожний потроху відсипле від себе анашишки, гляди, і виручимо хлопця.
— Я згоден,— відгукнувся Авдій.— Льонька спить, але, думаю, і він не поскупиться.
— Ну, Льонька — авжеж,— свій зірвиголова! А ти, Ав-дяю, пішов би та поговорив з Гришаном. Як, мовляв, та що, людина ти грамотна, наче б і настрій підняв би шкутильгаючому...
— А Сам де, там, чи що? — необережно запитав Авдій.
— Та що ти все — Сам та Сам,— розсердився Петруха.— Звідки мені знати? Я тобі про Гришана, а ти мені про Самого. Треба буде, він знайде нас, а не треба, наше діло маленьке. Що ти все клопочешся?
— Та досить тобі. Ну, запитав ненароком. Заспокойся. А де він, Гришан той7 3 якого боку?
— А йди он туди — тамечки він, у затіночку, під кущем сидить. Іди, іди!
Авдій попрямував у той бік і незабаром побачив Гришана — він сидів серед трав на маленькому розкладному стільчику, тримаючи в руках палицю. Кепочка прикривала йому лоба. Верткий, здається, був чоловік — не встиг Авдій підійти, як він уже оглянувся і кашлянув у кулак. Неподалік від нього сиділи ще двоє. Всього їх було троє. І Авдій зрозумів, що це і був Сам... Уповільнюючи кроки, він відчув, як пройняло його холодом і серце прискорено закалатало...
Частина друга
І
— Привіт потерпілому,— мовив Авдій якомога буденніше, намагаючись стримати таким чином биття серця у грудях.
Гришан, який сидів на своєму маленькому, розкладному, як у рибалок, стільчику, бавлячись палицею, примружив одне око.
— Привіт, еге ж, привіт, а від кого привіт? Авдій мимоволі усміхнувся:
— Від того, хто для початку має довідатись про твоє самопочуття.
— А, он як! Дуже вдячний, прихильно вдячний, хоча й тільки для початку. У безлюдному степу така увага вдвічі дорожча. Ще б пак! Усі ми люди, чи не так?
"А він багатослівний і коли ж до того ще й начитаний, то біда. Ось уже чого не чекав, то не чекав. Хизується, видає себе за балакуна,— подумав Авдій.— До чого б це? Чи це гра Самого?" І ще відзначив Авдій подумки відсутність особливих примітних рис у зовнішності Гришана. Все в нього було звичайне: шатен, вищий середнього зросту, худорлявий, одягнений непримітно, як звичайно одягаються у його віці,— джинси, заношена сорочка на "блискавці", звичайна собі кепочка, яку на випадок чого можна засунути в кишеню. Якби Гришан не накульгував і через це не опирався на товсту сучкувату палицю, його важко було б виділити, він усюди загубився б у натовпі. Хіба що очі Гришана запам'яталися б, якби за ним постежити якийсь час. Вираз його жвавих карих очей увесь час мінявся, можливо, він і сам не помічав, як часто мружився, скоса поглядав, грав безбарвними бровами, нагадуючи загнаного в куток хижого звірка, який хоче кинутися, вкусити, але не наважується і все ж храбриться і робить погрозливу позу. Можливо, такому враженню сприяв обламаний верхній різець, що оголювався під час розмови. "А міг же поставити собі якусь золоту коронку, але чомусь не робить цього,— подумав Авдій.— Можливо, не бажає мати зайву прикмету".
— Аз ногою що? Підвернув? Витрішки, купував, значить? — поцікавився він чемно.
Гришан непевно похитав головою.
— Еге, можна сказати, ушкодив трохи. Купував витрішки, твоя правда, Авдію, так, здається, тебе звуть?
— Так, я звуся Авдієм.
— Ім'я ж рідкісне яке, біблійне,— зумисно розтягуючи і смакуючи слова, розмірковував Гришан.— Авдій — безумовно ім'ячко церковноприходського розливу,— задумливо підсумував він.— Так, колись люди з богом жили. Ось звідки на Русі — Пречистенські, Боголєпови, Благовєстови. І прізвище в тебе, Авдію, мабуть відповідне?
— Калістратов.
— Ось бачиш, усе збігається... Ну, а я простіше звусь, по-пролетарськи — Гришаном. Та не це важливо. Так ось, ти маєш рацію, Авдію Калістратов, ушкодив я ногу. Жахливий висновок напрошується з цього: чоловік, якщо він не останній дурень, неодмінно має собі під ноги дивитись. І байка про дурну голову, від якої ногам спокою немає, про те ж саме. Як бачиш, інвалідствую. Банальна історія, власне.
— І на чому це позначилося? — запитав Авдій, маючи на увазі пропозиції Петрухи.
— Не зрозумів,— насторожився Гришан.
— Я про те, що ця банальна історія відбилася на твоєму діловому успіху — так треба розуміти? — пояснив Авдій.
— Ну, це вже інша розмова! — Гришан одразу змінився, відкинув непотрібний награш.— Якщо ти про діло ведеш мову, то правда за тобою. Але не це зараз головне, не це мене турбує. Я, та й ти сам, звичайно, здогадуєшся, інакше чого б я зараз розмовляв з тобою, навіщо мені оце пустопорожнє бле-бле-бле... Словом, я тут начебто розпорядник, чи що, або, скажімо, старшина армійський, і для мене найголовніше пробитися через лінію фронту, зберігши живу силу.
— Чим можу бути корисним у такому випадку? Та й взагалі варто було б поговорити,— запропонував Авдій.— Адже мені теж про цю живу силу є що сказати...
— Ку, коли такий збіг інтересів, тоді вже не просто поговорити, а дещо з'ясувати треба,— уточнив Гришан.— Я саме на це й націлився. Ну ось, приміром, напрошується питання, так би мовити, між нами, дівчатками, кажучи,— хитрувато натякнув він і, помовчавши, велів тим двом гінцям, що, не втручаючись у розмову, сиділи осторонь: — А ви, чим ото без діла сидіти, ідіть, готуйтеся!
І вони мовчки пішли виконувати те, що було, очевидно, заздалегідь вирішено. Віддавши розпорядження, Гришан глянув на годинник.
— Скоро почнемо посадочну операцію. Подивишся, як це робиться,— пообіцяв він Авдієві.— У нас тут суворо. Дисципліна, як у десанті. А ми і є справжній десант безмежно відданих патріотів батьківщини. З великої літери. І ти теж повинен діяти, як накажуть. Без усіляких там "можу", "не можу". Якщо всі зробимо все як треба, надвечір доберемось до цього самого Жалпак-Саза.
Гришан багатозначно замовк. Потім, кинувши зловтішний погляд на Авдія, посміхаючись, сказав, оголивши щербатий зуб:
— А тепер про головне. Про те, що тебе до нас привело. Ти не поспішай, не хапайся. Так ось, у так званому злочинному світі, в якому ти якось дивно опинився, про що мова буде ще попереду, експозиція твоя така: ти — гонець, ти пов'язаний з нами і ти надто багато знаєш.
