Плаха - Айтматов Чингіз

Не такий уже твій Бог вибагливий і недоступний, як тобі здається...

— І чого ти досягаєш, потрапивши до Бога з чорного ходу?

— Та не менше, ніж ти. Я допомагаю людям зазнати щастя, пізнати Бога в кайфі. Я даю їм те, чого ви не можете дати їм ні своїми проповідями, ні своїми молитвами... Своїх людей я наближаю до Бога куди оперативніше, ніж будь-хто.

— Наближаєш до Бога, купленого за гроші? За допомогою зілля? Через дурман? І це ти називаєш щастям пізнання Бога?

— А що? Думаєш, либонь, святотатство, богохульство! Еге ж! Я оскверняю твій слух. Конкурент твій, розумієш! Дорогу тобі перебіг. Так, хай його біс візьме, так, гроші, так, наркотики! Так-от, гропгі, коли хочеш знати,— це все. Ти що думаєш, у грошей особливий Бог? А в церквах та інших закладах ви що, без грошей обходитесь?

— Але ж це зовсім інша річ!

— Облиш! Не бреши! На світі все продається, все купується, і твій Бог теж. Але я принаймні даю людям можливість покайфувати і зазнати того, що ви обіцяєте лише на словах і до того ж на тому світі. Лише кайф дає блаженство, вмиротворення, незалежність у просторі і в часі. Нехай блаженство це короткочасне, нехай примарне, нехай воно існує лише в галюцинаціях, але це щастя, і досягається воно тільки в трансі. А ви, праведники, позбавлені навіть цього самообману.

— Одне ти правильно сказав — що все це самообман.

— А ти як хотів? Одержати правду усього за п'ять копійок? Так не буває, святий отче! За відсутністю іншого щастя кайф його гіркий замінник.

— Але хто тебе просить заміняти те, чого немає! Адже це злий умисел — ось що це таке!

— Тихіше на поворотах, Калістратов! Адже я, коли розібратись, ваш помічник!

— Як так?

— А отак — і нічого дивного тут немає! Людині так багато напророкували від дня творення, яких тільки чудес не наобіцяли приниженим і скривдженим: ось царство Боже гряде, ось демократія, ось рівність, ось братство, а ось щастя в колективі, хочеш — живи в комунах, а за старанність на додачу до всього наобіцяли рай. А що насправді? Одні словеса! А я, коли хочеш знати, відвертаю увагу невлаштованих. Я громовідвід, я веду людей чорним ходом до нездійсненного Бога.

— Та ти куди небезпечніший, ніж я очікував! Яку світову смуту ти міг би заварити — уявити страшно! В тобі, можливо, помер маленький Наполеон.

— Бери вище! Чому не великий? Дали б мені волю, я міг би он як розвернутись! Якби ми на Заході раптом опинилися, я ще б не такими ділами заправляв. І тоді ти не осмілився б зі мною полемізувати, а дивився б на те, що є добро, а що є зло, так, як мені треба було б...

— Не маю сумніву. Але страшного в твоїх словах теж не бачу. Все, що ти говориш, не нове. Ти, Гришане, паразитуєш на тому, що люди зневірились, а це культивувати куди зручніше. Все погано, все брехня, а коли так — утішся з кайфі. А ти спробуй, якщо тавруєш все, що було, дати людям новий погляд на світ. Віра — це тобі не кайф, віра — продукт страждань багатьох поколінь, віру утверджувати треба тисячоліттями і щоденно. А ти ганебним промислом хочеш змінити чергування дня і ночі, споконвічний порядок. І, зрештою, починаєш ти за здравіє, а закінчити доведеться за упокій — адже слідом за кайфом, так тобою звеличуваним, настає смуга безумства і остаточна деградація душі. Що ж ти не доказуєш до кінця? Виходить, кайф твій — провокація: адже прийшовши до Бога уявного, одразу ж потрапляєш в обійми сатани. Як із цим бути?

— А ніяк. На світі за все треба розплачуватись. І за це теж. Як за життя розплачуються смертю... Тобі не спадало це на думку? Чого принишк? Тобі, святошо, звичайно, не по нутру моя концепція!

— Концепція антихриста? Ніколи!

— Ха-ха! Чого варте твоє християнство без антихриста? Без його виклику? Кому воно потрібне? Яка в ньому потреба? Ось і виходить, що я вам необхідний! А інакше з ким вам боротись, як демонструвати войовничість своїх ідей?

— Ну й виверткий ти — просто вуж! — мимоволі засміявся Авдій.— Ладен грати на протиріччях. Але не витійствуй. Ми з тобою не знайдемо спільної мови. Ми антиподи, ми несумісні — ось чому ти женеш мене звідси. Ти мене боїшся. Але я все одно наполягаю: покайся, звільни гінців із свого павутиння. Я пропоную тобі свою допомогу.

Гришан несподівано промовчав. Спохмурнів, почав мовчки ходити туди-сюди, спираючись на палицю, потім зупинився.

— Якщо ти гадаєш, товаришу Калістратов, що я тебе боюся, ти дуже помиляєшся. Залишайся, я тебе не жену. Зараз ми будемо пробиратися на товарняк. Влаштуємо, так би мовити, організований напад на транспорт.

— Скажи краще,— розбійницький,— поправив Авдій.

— Як тобі завгодно, розбійницький то розбійницький, але не з метою пограбування, а з метою нелегального проїзду, а це речі різні, адже твоя держава позбавляє нас свободи пересування...

— Державу залиш у спокої. То що ти хочеш мені запропонувати?

— Нічого особливого. Під час розбійницької, як ти зволив уточнити, посадки,— кивнув Гришан у бік залізниці,— всі зберуться, всі будуть на виду. Ось і спробуй переконай їх, малолітніх Льоньок і спритних Петрух, рятуй їхні душі, Спаситель! Я нічим, жодним словом тобі на заважатиму. Вважай, що мене немає. І коли тобі вдасться повести цей народ за собою, навернути його до свого Бога, я негайно піду геть, як і належить, зазнавши поразку. Ти зрозумів мене? Приймаєш мій виклик?

— Приймаю! — коротко відповів Авдій.

— Тоді орудуй! А про те, про що ми тут вели мову, ніхто й знати не буде. Скажемо, поговорили про те про се.

— Спасибі! Але мені приховувати нічого,— відповів Авдій.

Гришан стенув плечима.

— Ну, дивись, як сказано в Біблії, "ти говориш!". Була вже сьома година вечора одного із останніх днів

травня. Але сонце, як і раніше, яскраво й палко світило над степовою рівниною, і підозріло застиглі сріблясті хмари, що цілий день стояли як на приколі, спочатку бліді, надвечір згустилися і темною смугою нависли над самісіньким горизонтом, поселивши почуття незбагненної тривоги в душі Авдія. Очевидно, насувалася гроза.

А поїзди все йшли в той і в інший бік, з півночі на південь і з півдня на північ, і земля здригалась і гула під важкими колесами. "Скільки землі, скільки простору і світла, а людині все одно чогось не вистачає, і перш за все — волі,— думав Авдій, дивлячись на безмежні степові простори.— І без людей людина не може жити, і з людьми важко. Ось і тепер — як бути? Що зробити, щоб колений, хто потрапив у тенета Гришана, вчинив би, як велить йому розум, а не так, як змушують його діяти спільники через страх або стадне почуття, і насамперед тому, що несила побороти вплив цього єзуїта від наркоманії. Бач, який! Страшний, вкрай небезпечний пройда. Як мені бути, що робити?"

І час настав. Перед тим, як зупинити товарняк, гінці, заховавшись за травами і кущами, розосередились по два-три чоловіки вздовж залізниці. Свист був умовним знаком. Коли вдалині показався состав, що повз, немов змія, на далекому згині колії, всі, тільки-но пролунав свист, приготувалися до кидка.

Рюкзаки, чемодани з анашею були напохваті. Авдій разом з Петрухою і Льонькою втрьох залягли за купою щебеню, що залишився після ремонтних робіт на залізниці. Неподалік від них тримався Гришан з двома іншими гінцями: одного, рудоголового, звали Миколою, другого, горбоносого і спритного, що розмовляв з кавказьким акцентом, звали Махачем — цілком імовірно, він був із Махачкали. Про решту Авдій нічого не знав, але було ясно, що ще двоє-троє гінців знайшли собі зручні схованки і теж готувалися до вирішального кидка. Що стосується тих двох, яких Гришан послав хімічити на коліях, створити ілюзію пожежі на мосту і тим змусити машиніста зупинити локомотив, то вони були далеко попереду за рухом поїзда, біля колійного покажчика з позначкою "330 км". Тут залізниця проходила по невеликому мосту, перекинутому через глибокий яр, розмитий весняними талими водами. Там, у цьому вразливому місці, і хі-мічили двоє, яких між гінцями прозивали диверсами.

Поїзд швидко насувався, і Авдій розумів, що всі дуже нервують, як і що в них вийде, чи вдасться швидко заскочити у вагони і яким ще виявиться состав, а що, коли тільки з цистерн — де тоді прилаштуєшся? А якщо, не приведи господи, ще буде військовий ешелон, який охороняється, тоді й зовсім каюк.

Льонька тремтячими від хвилювання руками запалив сигарету, Петруха одразу ж гнівно цикнув на нього:

— Ану, кинь! Уб'ю, стерво.

Але той, синюшний і блідий, і далі, захлинаючись, жадібно затягувався; тоді Петруха кинувся до нього, мов звір, ударив навідліг по голові, збив картуз. Однак і Льонька не залишився в боргу — відповів ударом на удар і, зловчившись, хвицнув Петруху ногою. Петруха й зовсім оскаженів — між ними зав'язалася запекла бійка.

Авдієві довелось підвестися:

— Припиніть, негайно, припиніть. Петрухо, не чіпай Льоньку. Як тобі не соромно!

Але Петруха зі злості накинувся на Авдія:

— А ти чого лізеш, піп — мідний лоб! Чого встав, бовдур, тебе ж за версту видно! — І зо всієї сили смикнув за штанину. Збуджені від сутички, лаючись і важко дихаючи, вони відкотилися на свої місця.

А поїзд був уже на підході. Хвилювання гінців мимоволі передалося й Авдієві. Час, що й казати, був надзвичайно напружений і небезпечний.

Авдій з дитинства любив спостерігати за поїздами: він ще застав повоєнні паровози, романтичні машини, які викидали могутні стовпи диму і клуби пари, сповнювали гудінням околиці,— проте він навіть не уявляв собі, що з таким трепе-

том буде очікувати поїзд, адже йому належало незаконно і більше того — силою проникнути в нього.

А важкий товарний состав, який тягла пара локомотивів у єдиному зчепі, все насуйався, його наближення проймало майже до мурашок, до гусячої шкіри. Далеко було колишнім паровозам до нинішніх дизелів. їхня сила таїлася всередині, але вони тягли за собою такий довгий хвіст вагонів, що здавалося, немає йому кінця. А незчисленні колеса все котилися і котилися, з-під вагонів бив поривчастий вітер, чулося дрібне перестукування і гул. Авдій дивився на громаддя, яке навально й чітко сунулося, і йому не вірилось, що цей страшенно важкий і величезний состав можна зупинити.

Вагони — платформи, цистерни, лісовози, вантажні і криті контейнери — миготіли один за одним, ось уже пронеслася повз них половина состава, і Авдій подумав, що нічого не вийде, що все це даремна затія: неможливо зупинити махину, яка набрала такої стрімкості; але раптом швидкість поїзда почала зменшуватись, колеса стали крутитися все повільніше, зойкнув скрегіт гальм, і ешелон, судорожно смикаючись, немов спотикаючись, поступово збавив хід.