Плаха - Айтматов Чингіз

Чи так це?

Ісус дивно усміхнувся, мовби кажучи собі: он воно, мовляв, що,— і, переступаючи босими ногами по мармуру, помовчав, ніби вирішуючи для себе, варто йому відповідати чи ні.

— Це все Іуда Іскаріот наговорив? — запитав він насмішкувато.— І тебе це дуже непокоїть, римський наміснику?

— Я не знаю, хто такий Іуда, але так мені передавали шановані люди, старійшини. То як, усе це, виходить, пустопорожні слова?

— Думай як хочеш, правителю,— холодно відповів Ісус.— Ніхто не нав'язує тобі того, що чуже твоєму розуму.

— Адже я всерйоз, я не сміюсь,— поспішив запевнити прокуратор.— Просто я гадаю, що іншої такої можливості поговорити у нас з тобою вже не буде. Як тільки тебе звідси поведуть, дорога назад для тебе зникне. Але для себе я хочу з'ясувати, як можна після смерті знову з'явитись на землі не народжуючись і чинити суд над усіма душами? І де цей суд буде — в небесах чи ще де? І як довго мають чекати люди, які довірилися тобі, цього дня, щоб удостоїтися вічного спокою? Дозволь мені висловитись на початку, як я на це дивлюсь. Розрахунок твій простий, ти береш до уваги те, що кожен хоче і на тому світі зручного життя. Ох, ця смертна людина, і вічно ж вона чогось жадає, вічно вона чогось прагне. Так просто заманити її посулами — і вона навіть там, у загробному житті, побіжить за тобою, як собака. Але, припустимо, нехай буде так, як учиш ти, пророк, але твоє життя вже кінчається, продовжити його ти можеш тільки розмовою...

— Я міг би і зовсім його не продовжувати.

— Але ти ж не підеш на гору, залишивши моє запитання без відповіді? Як я розумію, це гірше за смерть.

— Говори.

— Так-от, припустимо, твоє вчення правильне, тоді скажи: коли настане той день другого твого пришестя? І якщо очікування триватиме довго, незбагненно довго, то навіщо це людині? Адже в тому, що не збудеться протягом життя, для неї мало користі. А потім, щиро кажучи, і уявити несила, щоб можна було діждатися такої неймовірної події. Чи ж чекати треба, сліпо вірячи? І що це дасть? Яка в тому користь?

— Сумніви твої зрозумілі, правителю римський, ти мислиш грубо, по-земному, як учителі твої, греки. Не ображайся на зауваження моє. Поки я стою перед тобою, як тлінна людина, ти маєш право сперечатися. До того ж ми з тобою дуже вже різні — як вода і вогонь. І судження наші різняться, з різних кінців ми з тобою до всього підходимо. Так-от, про те, що тебе хвилює, правителю... Те, що другого пришестя ждати доведеться безконечно довго, це так. Тут твоя правда. Коли настане той день, ніхто не може завбачити, бо це накреслено в задумах Того, хто світ створив. Те, що для нас триватиме тисячоліття, для нього, можливо, одна мить. Але суть в іншому. Творець наділив нас найвищим у світі благом — розумом. І дав нам волю жити за своїм розумінням. Як ми зуміємо розпорядитися небесним даром, в цьому й буде історія історії людей. Адже ти не заперечуватимеш, наміснику римський, що смисл існування людини у самовдосконаленні духу свого,— вищої немає мети в світі. В цьому краса розумного буття — з дня на день все вище підніматися нескінченними сходинками до осяйної досконалості духу. Найважче людині бути людиною з дня на день. А тому — як довго чекати доведеться того дня, в який ти не віриш, правителю, залежатиме від самих людей.

— Он як! — Понтій Пілат збуджено підскочив, ухопився за спинку крісла.— Стривай, стривай, щоб таке від людей залежало — це ж нечувано! Я, який не вірить у твоє вчення, осягнути цього не можу. Коли б люди могли по волі своїй віддаляти чи наближати подібне явище, чи не уподібнилися б вони богам?

— Ти в чомусь маєш рацію, правителю римський, але перш я хотів би відділити поговір від істини. Поговір про істину — велике лихо. Поговір — як мул у воді, що з часом перетворює глибоку воду в мілку калюжу. В житті завжди так — будь-яку велику думку, яка народилася на благо людей, здобуту в прозріннях і стражданнях, поговір, передаючи із вуст в уста, завжди спотворює на шкоду і собі і істині. Ось до чого і мову веду, наміснику,— до того, що ті небилиці, яким ти віриш, є поговір, а істина в іншому.

— Чи не хочеш відкрити ту істину?

— Так, спробую. Не уникатиму розмови. До того ж я говорю про це востаннє. То знай, правителю римський, Промисел Божий не в тому, що одного разу, як грім у ясну погоду, настане день, коли Син Людський, воскреснувши, спуститься з небес правити суд над народами, а все навпаки буде, хоча мета й залишиться та сама. Не я, кому зосталося жити стільки, скільки треба, щоб перейти через місто до Лисої гори, прийду, воскреснувши, а ви, люди, прийдете жити во Христі, у високій праведності, ви до мене прийдете в невпізнанних майбутніх поколіннях. І це буде моє друге пришестя. Інакше кажучи, я в людях повернуся до себе через страждання мої, в людях повернуся до людей, Ось про що мова. Я буду вашим майбутнім, у часі залишившись на тисячоліття позаду, в тому Промисел Всевишнього, в тому, щоб у такий спосіб посадити людину на престол покликання його — покликання до добра і краси. У тому смисл моїх проповідей, у тому істина, а не в поговорі ходячому і не в небилицях усіляких, які спотворюють високі ідеї. Але путь та буде найважчою серед усіх для роду людського і нескінченно довгою, і цього ти, наміснику римський, справедливо побоюєшся. Путь ця почнеться з фатального дня, з убивства Сина Божого, і нехай у вічному покаянні перебуватимуть покоління, щоразу заново здригаючись ціні тій, яку я сьогодні заплачу, щоб спокутувати гріховність людей, щоб вони прозріли і пробудилися в них божественні начала. Для того й народився я на світ, щоб послужити люДям немеркнучим взірцем. Щоб люди уповали на моє ім'я і йшли до мене через страждання, через боротьбу зі злом у собі із дня на день, через відразу до пороків, до насильства і кровожерності, які так згубно вражають душі, не заповнені любов'ю до Бога, а отже, й до подібних собі, до людей!

— Стривай, Ісусе Назарянин, ти ототожнюєш Бога і людей?

— В якомусь смислі так. І більше того, всі люди, разом узяті, є подоба Бога на землі. Й ім'я є тій іпостасі Бога: Бог-Завтра, Бог безконечності, дарованої світові від сотворіння його. Мабуть, ти, правителю римський, не раз ловив себе на думці, що бажання твої завжди до завтрашнього дня звернені. Сьогодні ти життя приймаєш таким, яке воно є, але неодмінно хочеш, щоб завтра було іншим, і якщо навіть тобі сьогодні й добре, все одно бажаєш, щоб завтра було ще краще. І тому живуть надії в нас, незгасимі, як світло Боже. Бог-Завтра і є дух безконечності, а в цілому — в ньому вся суть, вся сукупність діянь і поривань людських, а тому, яким бути Богу-Завтра — прекрасним чи поганим, добросердечним чи караючим,— залежить від самих людей. Так думати дозволено і потрібно, того бажає від мислячих істот сам Бог-Творець, і тому про завтрашнє життя на землі нехай піклуються самі люди, адже кожен з них якась частка Бога-Зав-тра. Людина сама суддя і сама творець кожного дня нашого.

— Стривай, а як же Страшний суд, так грізно проголошуваний тобою?

— Страшний суд... А ти не думав, правителю римський, що він уже давно вершиться над нами?

— Чи не хочеш сказати, що все наше життя — Страшний суд?

— Ти не далекий від істини, правителю римський, пройти тим шляхом, що починався в муках і терзаннях з прокляття Адама, через злодіяння, які чинять з віку у вік одні люди над іншими людьми, що породжують зло від зла, неправду від неправди,— це, напевно, щось означало для тих, хто був і є на білому світі. Відтоді, як вигнано родоначальників людей із Едема, яка безодня зла розверзлася, яких тільки війн, жорстокості, убивств, утисків, несправедливості, образ не звідали люди! А всі страшні гріхи земні проти добра, проти Єства, сподіяні від сотворіння світу,— що оце все, як не кара, сильніша за Страшний суд? У чому споконвічне призначення історії — наблизити розумних до божественних висот любові й співчуття? Але скільки жахливих випробувань було в історії людей, а попереду не видно кінця злодіянням, що вирують, мов хвилі в океані. Життя в такому пеклі хіба не гірше від Страшного суду?

— І ти, Ісус Назарянин, маєш намір зупинити історію у плині зла?

— Історію? її ніхто не зупинить, а я хочу викоренити зло в діяннях і розумах людей — ось про що моя печаль.

— Тоді не буде й історії.

— Якої історії? Тієї, про яку ти піклуєшся, наміснику римський? Ту історію, на жаль, не викреслиш із пам'яті, але коли б її не було, ми виявилися б значно ближчими до Бога. Я тебе розумію, наміснику. Але справжня історія, історія розквіту людяності, ще не починалася на землі.

— Стривай, Ісусе Назарянин, залишимо поки що мене осторонь. Але як же ти, Ісусе, збираєшся привести до такої мети людей і народи?

— Проголошенням Царства справедливості без влади кесарів, ось як!

— І цього досить?

— Так, коли б цього захотіли всі...

— Цікаво. Ну що ж, я вислухав тебе уважно, Ісусе Назарянин. Ти прозираєш далеко, та чи не занадто ти самов-певнений, чи не занадто ти уповаєш на людську віру, забуваючи про низьку природну суть юрмищ? Ти в цьому дуже швидко переконаєшся за міським муром, однак історії тобі не повернути ніяк, цю ріку нікому не повернути. Мене ж одне дивує: для чого ти розпалюєш пожежу, в якій першим згориш сам? Без кесарів не може жити світ, не може існувати могутність одних і покірність інших, і даремно ти пнешся нав'язати інший, придуманий тобою порядок як нову історію. У кесарів є свої боги — вони шанують не твого абстрактного Бога-Завтра, що в безконечності всіх "завтра" позбавлений певних кордонів і належить усім на однакових підставах, як повітря, бо все, що можна однаково дати, те ніщо, те малоцінне, те пусте, тому кесарям і дано володарювати іменем своїм над кожним і над усіма. А серед усіх кесарів, які правлять у світі, славетного Тіверія визначили боги — його держава, Римська імперія, пролягла на півсвіту. І тому під егідою Тіверія я володарюю над Іудеєю, і в цьому бачу смисл життя свого, і совість моя спокійна. Немає вищої честі, аніж служити непереможному Риму!

— Ти не виняток, наміснику римський, мало не кожен жадає володарювати хоча б над одним собі подібним. У тому і все лихо. Ти скажеш, так влаштовано світ. Порок завжди легко виправдати.