Плаха - Айтматов Чингіз

Авдій очам своїм не вірив: состав майже зупинився. Аж тут пролунав пронизливий свист, у відповідь йому озвався такий же.

— Ходімо! — подав команду Петруха.— Вперед!

Підхопивши рюкзаки і сумки, вони ринулись до вагонів, що уповільнювали хід. Усе відбувалося швидко і стрімко, як під час нальоту із засідки. Треба було, ухопившись або зачепившись за щось, встигнути залізти в будь-який вагон, на будь-яку площадку — тільки б залізти, а там уже можна на ходу перебратися по дахах і влаштуватись якомога зручніше. Далі для Авдія все відбувалося мов у кошмарному сні: він гасав під глухою стіною вагонів, що височіла мало не до неба, підсвідомо дивуючись, які вони високі і який різкий запах мазуту йде від коліс, готових у будь-яку секунду покотитися далі. Але, попри все це, Авдій гарячково дерся вгору, комусь допомагав, і хтось допомагав йому. Поїзд разів зо два загрозливо смикнувся, состав заскреготів і заклацав — того й дивись, що попадеш під колеса. Однак все минулося якнайкраще. І коли поїзд, ще раз смикнувшись, знову швидко пішов надолужувати втрачений час, Авдій огледівся і виявив, що знаходиться в порожньому товарному вагоні разом із своїми нерозлучними сподвижниками — Петрухою і Льонь-кою, був тут і Гришан. Одному богові відомо, як він умудрився заскочити в поїзд з травмованою ногою, з ним були ще ті двоє — Махач і Микола. Всі — бліді й важко дихали, але обличчя їхні були радісні й вдоволені. Авдієві не вірилося,

по

що все так доладно склалося і що найскрутніша мить була позаду. Тепер добувачі анаші їхали в бік Жалпак-Саза, а там уже шлях лежав на велику землю, у великі міста, в багатолюддя...

їхати треба було годин з п'ять. їм пощастило: у порожньому вагоні, який вони окупували, були, мабуть, нікому не потрібні після розвантаження порожні дерев'яні ящики — гінці пристосували їх для сидіння. Розмістились, як велів Гришан, щоб іззовні їх не помітили. У вагоні було досить світла, якщо відчинити двері тільки з одного боку, до того ж віконця вгорі теж були відчинені, щоб продувало.

На першій же зупинці на якомусь роз'їзді вони щільно засунули двері й затихли, перечікуючи зупинку в задусі й спекоті, але біля составд, ніхто не з'явився. Петруха обережно виглянув і доповів, що все гаразд — навколо нікого не видно. Як тільки прогримів мимо зустрічний пасажирський, поїзд знову рушив, на наступному полустанку Махач устиг роздобути повну каністру холодної води, і життя у вагоні забуяло знову — усі пожвавішали, перекусили сухарями, консервами і вже почали мріяти, як з апетитом вони поїдять гарячого в їдальні на станції Жалпак-Саз.

А поїзд ішов своїм маршрутом — Чуйськими степами — у бік гір...

Того довгого травневого вечора було ще видно. Говорили про те про се, але найбільше про їжу, про гроші. Петруха згадав про свою шикарну бабу, яка чекала його в Мурманську, на що Махач з суто кавказькою експресією заува-, жив:

— Слухай, Петрухо, дорогий, ти, окрім Мурманська, ніде не можеш бабу завести? Що, в Москві вже не можна трішки пофліртувати? Ха-ха-ха! Що, в Москві нема баб?

— Ти шмаркач ще, Махачко, що ти розумієш у цьому ділі? — розсердився Петруха.— Скільки тобі років?

— Скільки-скільки! Скільки є, всі мої! У нас, на Кавказі, такі, як я, вже давно дітей роблять! Ха-ха-ха!

Усіх розвеселила ця розмова, навіть Авдій мимоволі усміхнувся, позиркуючи час од часу на Гришана, а той, сидячи збоку, поблажливо усміхався. Він, як і раніше, примостився на своєму складаному стільчику і тримав у руках ту ж саму сучкувату палицю. На інших гінців він був схожий хіба що тим, що курив такі ж, як і всі вони, дешеві сигарети.

Так вони їхали веселою компанією, обживаючи товарний вагон. Льонька задрімав у кутку вагона, інші теж збиралися поспати, хоча сонце ще не догоріло на краю землі і освітлювало все довкола. Покурюючи, перемовляючись про щось незначне, гінці раптом притихли, потім, поглядаючи на Гришана, почали перешіптуватися.

— Слухай, Гришане,— звернувся до нього Махач,— чого ми тут сидимо, розумієш, на загальних зборах ми вирішили — трохи кайфонем, га? Часу вдосталь, кайфонем? У мене, дорогий тамадо, є така смакота, пех-пех, тільки багдадський злодій таке курив!

Гришан зиркнув швидким поглядом на Авдія: ну, мовляв, як? І, помовчавши трохи, кинув:

— Валяйте!

Усі пожвавішали, збилися довкола Махача. А він дістав звідкілясь із куртки анашу, оту самісіньку смакоту, яку міг курити тільки багдадський злодій. Скрутив велику цигарку, затягнувся перший і пустив самокрутку по колу. Кожен благоговійно вдихав дим анаші і передавав самокрутку наступному. Коли черга дійшла до Петрухи, той жадібно затягнувся, зажмурив очі, потім протяг самокрутку Авдієві:

— Ну, Авдясю, ковтни і ти трохи! Хіба ти лисий? На, курни! Та не жмись ти, їй-богу, ти що, дівка?

— Ні, Петре, я курити не буду, і не старайся! — навідріз відхилив Авдій пропозицію Петрухи.

Той образився:

— Як був попом, так ним і залишився! Подумаєш, піп-перепіп! Тобі якнайкраще хочеш зробити, а ти в душу плюєш!

— Я тобі в душу не плюю, Петре, ти помиляєшся!

— Та тебе хіба перебалакаєш! — махнув рукою Петруха і, затягнувшись ще раз, передав самокрутку Махачу, а той з кавказькою спритністю простягнув її Гришану.

— А тепер, дорогий тамадо, твоя черга! Твій тост! Гришан мовчки відвів його руку.

— Ну, дивись, хазяїн-пан! — жалкуючи, похитав головою Махач, і самокрутка знову пішла по колу. Захлинаючись, затягнувся Льонька, за ним рудий Микола, а за ним Петруха і знову Махач. Незабаром настрій курців почав змінюватися, очі їхні то туманилися, то зблискували, губи розпливалися в безпричинних щасливих усмішках, і тільки Петруха все ще не міг забути образи, все кидав скоса невдово-лені погляди на Авдія і бурчав собі під ніс щось про попі£, мовляв, усі вони гади такі.

Сидячи на своєму стільчику, Гришан мовчки, незворушно спостерігав зі свого кутка за сеансом куріння з іронічно-зухвалою, зневажливою усмішкою супермена. Швидкі нищівні погляди, які він спрямовував час од часу на Авдія, який стояв біля відчинених дверей, говорили, що він задоволений тим, що відбувається і безумовно здогадується, чого це варте праведному Авдієві.

Авдій зрозумів, що Гришан, дозволивши гінцям покай-фувати в дорозі, влаштував для нього показний спектакль. Ось, мовляв, як! Дивись, який я сильний і які безсилі твої високі поривання у боротьбі зі злом.

І хоча Авдій удавав, що йому начебто байдуже, чим вони тут займаються, в душі він обурювався, страждав від свого безсилля що-кебудь протиставити Гришану, вчинити щось практичне, що могло б вирвати гінців з-під впливу Гришана. І ось саме тут Авдішгі зрадила витримка. Він уже не мав сили приборкати гнів, який усе більше переповнював його. І останньою краплею знову ж була пропозиція Петрухи курнути від його бичка, від тієї самокрутки, яка з кожною затяжкою обслинювалася все більше, поки набула нарешті зловісного жовто-зеленого відтінку.

— Візьми, Авдясю, та не верни писок, ионику ти наш! Я ж від пщрого серця. В ньому, в бичку, самі солодощі, аж мозок, мов кисіль, розповзається! — розв'язно чіплявся Петруха.

— Не лізь! — роздратовано обірвав його Авдій,

— Чого ще не лізь! Я до тебе з усією душею, а ти випендрюєшся, писок корчиш!

— Ну, давай сюди, давай! — мовив спересердя Авдій, і простягнувши руку за тліючим бичком, підняв його над головою, немовби демонструючи Петрусі, і кинув у відчинені двері товарняка. Це сталося так швидко, що всі, навіть Гришан, на якийсь час заніміли від несподіванки. В тиші, яка запала, виразніше, голосніше і погрозливіше стало чути перестук коліс, які швидко бігли по рейках.— Бачив? — визивно звернувся Авдій до Петрухи.— Усі бачили, що я зробив? — обвів він гнівним поглядом добувачів.— І так буде завжди!

Петруха, а за ним і всі інші розгублено й запитально обернулися до Гришана: як, мовляв, це розуміти, хазяїне, це що за вискочка тут об'явився?

Гришан демонстративно мовчав, насмішкувато переводячи погляд з Авдія на ображені обличчя гінців. Перший не витримав Махач:

— Слухай, тамадо, ти чого мовчиш? Ти що, нємий?

— Нє! Я нє нємий! — передражнив його Гришан і суворо додав, не приховуючи зловтіхи: — Я цьому типу дав слово мовчати. А в іншому розбирайтеся самі! Більше я нічого не скажу.

— Це вєрно? — здивовано запитав Махач Авдія.

— Вірно, але це ще не все! — вигукнув Авдій,— Я дав слово викрити його,— кивнув він на Гришана,— цього диявола, який зваблює вас цієї згубною спокусою! І я не мовчатиму, тому що правда за мною! — І сам не збагнувши, що з ним коїться, що він робить і що вигукує, вихопив із купи рюкзаків з анашею свій рюкзак. Усі, крім Гришана, від несподіванки посхоплювались з місць, не здогадуючись, що ж задумав цей піп-перепіп Авдій Калістратов.

— Ось, хлопці, дивіться! — затряс Авдій рюкзаком високо над головою.— Ми веземо тут згубу, чуму, отруту для людей, І це робите ви, гінці, одурманені легкими грішми, ти, Петре, ти, Махаче, ти, Льоню, ти, Миколо! Про Гришана й говорити нічого. Ви й самі знаєте, хто він такий є!

— Стривай, стривай, Авдію! Ану, любий, дай-но сюди мішок! — ступив до нього Петруха.

— Відійди! — відштовхнув його Авдій.— І не лізь! Я знаю, як знищити цю отруту людську.

І не встигли гінці опам'ятатись, як Авдій, рвонувши зав'язку рюкзака, почав витрушувати на вітер із дверей поїзда анашу. І зілля — а як багато, виявляється, було зібрано жовто-зелених суцвіть і пелюсток конопель — полетіло вздовж колії, кружляючи й ширяючи, як осіннє листя. То летіли на вітер гроші — сотні й тисячі карбованців! На якусь мить гінці завмерли, як заворожені дивлячись на Авдія.

— Бачили! — закричав Авдій і шпурнув у двері й сам рюкзак.— А тепер наслідуйте мій приклад! І ми покаємось разом, і Бог возлюбить і простить нас! Давайте, Льонько, Петре! Викидайте, викидайте прокляту анашу на вітер!

— Він збожеволів! Він закладе нас на станції лягавим! Хапай його, бий попа! — заволав щосили Петруха.

— Стривайте, стривайте! Послухайте мене! — намагаючись щось їм пояснити, кричав Авдій, помітивши, як розлютились гінці, що накурились анаші, але було вже пізно. Гінці кинулись на нього, як скажені собаки. Петруха, Ма-хач, Микола наввипередки гамселили його кулаками. Один Льонька марно намагався розборонити тих, що билися.

— Та перестаньте ж! — безпорадно бігав він навколо.