Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір
Нікого, жодної душі не зустрів він потім аж до самої своєї кімнати, хазяйчині двері були зачинені. Ввійшовши до себе, він кинувся на диван так, як був. Він не спав, але перебував у забутті. Коли б хтось зайшов тоді в його кімнату, він би зараз же схопився і закричав. Безформні уривки якихось думок так і роїлися в його голові, але він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг спинитися, хоч як силкувався...
Частина друга
Так пролежав він дуже довго. Траплялося, що він наче й не прокидав— ся, і тоді помічав, що вже давно ніч, але встати йому не спадало на дум. ку. Нарешті, він побачив, що вже видно по денному. Він лежав на дивані горілиць, ще не зовсім отямившись від недавнього забуття. [...] Він сів на дивані,— і тут усе пригадав! Раптом, враз усе пригадав!
В першу мить він думав, що збожеволіє. Страшний холод охопив його, але холод був і від гарячки, яка вже давно почалася в нього під час сну. А тепер раптом вдарив такий озноб, що мало зуби не повилітали, і все в ньому так і заходило. Він розчинив двері і почав слухати: в домі все спало. З подивом оглядав він себе і все навколо в кімнаті і не розумів: як це він міг вчора, ввійшовши, не защіпнути двері і кинутись на диван не тільки не роздягнувшись, а навіть у капелюху: той скотився і тут же лежав долі, поряд з подушкою. "Коли б хто зайшов, що б він подумав? Що я п´яний, але..." Він кинувся до віконця. Світла було досить, і він мерщій почав себе оглядати, всього, з ніг до голови, весь свій одяг: чи немає слідів? Але так не можна було: трусячись від ознобу, почав він скидати з себе все і знову оглядати з усіх боків. Він обдивився все, до останньої нитки й клаптика, і, не ймучи собі віри, повторив огляд разів зо три. Але не було нічого, здається, ніяких слідів, тільки на тому місці, де штани внизу пообтріпувалися і звисала бахрома, на цій бахромі лишились густі сліди закипілої крові. Він ухопив великий складений ніж і пообрізував бахрому. Більше, здається, нічого не було. Раптом він згадав, що гаманець і речі, які він забрав у старої з скриньки, ще й досі у нього лежать в кишенях. Він і не подумав досі витягти їх і сховати! Не згадав про них навіть тепер, коли одяг оглядав! Що ж це? Миттю кинувся він витягати їх і викидати на стіл. Повибиравши все, навіть повивертавши кишені, щоб переконатись, чи не залишилося ще чого, він усю цю купу переніс в куток. Там, у самому кутку, внизу, в одному місці шпалери були розірвані і відстали од стіни: зараз же почав він усе запихати в цю дірку, під папір: "ввійшло! Все з-перед очей геть і гаманець теж!" — радісно думав він, підвівшись і тупо дивлячись в куток, на дірку, яка ще більше випнулася. Раптом він увесь здригнувся від жаху: "Боже мій,— шепотів він розпачливо,— що зі мною? Хіба це сховано? Хіба так ховають?"
Правда, він і не розраховував на речі; він гадав, що будуть самі тільки гроші, а тому й не приготував заздалегідь місця,— "але ж тепер, тепер я чого радію? — думав він.— Хіба так ховають? Справді розум мене зраджує". Знеможений, сів він на диван, і зараз же нестерпний озноб знову затрусив його. Машинально потяг він колишнє своє студентське зимове пальто, що лежало поблизу, на стільці, тепле, але вже майже вщент подране, укрився ним, і сон та марення враз охопили його. Він заснув.
Не більш як хвилин через п´ять він знову схопився і зараз же, в нестямі, знову кинувся до свого одягу. "Як це міг я знову заснути, в той час як нічого не зроблено! Так і є, так і є: петлю під пахвою досі не зняв! Забув, про таку річ забув! Такий доказ!" Він зірвав петлю і скоріше почав розривати її на шматки, запихаючи їх під подушку в білизну. "Шматки подертого полотна ні в якому разі не викличуть підозри; здається, так, здається, так!" — повторював він, стоячи посеред кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову оглядати все навколо, подивився на підлозі і скрізь, чи не забув ще чогось? Упевненість, що все, навіть пам´ять, навіть звичайний глузд зраджують його, починала нестерпно його мучити. "Що, невже це починається, невже кара настає? Ось, ось, так і є!" Справді, обрізки бахроми, яку він пообтинав на штанях, так і валялися долі, серед кімнати, щоб перший же, хто ввійде, побачив! "Та що ж це зі мною!" — скрикнув він знову, мов несамовитий.
Тут спала йому на думку дивна річ: що, може, і весь його одяг у крові, що, може, багато плям, але він тільки не бачить їх, не помічає, бо тяма і пам´ять його ослабли... розум затьмарений... Раптом він пригадав, що й на гаманці теж була кров. "Ага! То, значить, і в кишені теж повинна бути кров, бо я ж ще мокрий гаманець тоді в кишеню ткнув!" Миттю вивернув він кишеню, і — так і є — на матерії є сліди, плями! "Виходить, розум не зрадив ще зовсім, виходить, є ще тяма і пам´ять, коли сам спохватився і догадавсь! — подумав він з торжеством, глибоко й радісно зітхнувши на повні груди,— просто слабкість гарячкова, хвилинне марення", і він видер усю ліву кишеню з штанів. В ту мить сонячний промінь освітив його лівий чобіт: на шкарпетці, що виглядала з чобота, неначе з´явилися знаки. Він скинув чобіт: "справді знаки! Весь носок шкарпетки пройшов кров´ю", певно, він в ту калюжу необережно тоді вступив... "Але що ж тепер з цим робити? Куди подіти цю шкарпетку, бахрому, кишеню?"
Він згріб усе це в руку і стояв серед кімнати. "В грубу? Але в грубі насамперед почнуть трусити. Спалити? То чим спалити? Он і сірників навіть немає. Ні, краще вийти куди-небудь і все викинути. Авжеж! Краще викинути! — повторював він, знову сідаючи на диван,— і зараз, цю ж мить, не зволікаючи!.." Але замість того голова його знову схилилася до подушки, знову зледенив його нестерпний озноб; він знову потяг на себе шинель. І довго, кілька годин, в маренні його мучила поривами думка, що "от би зараз, не зволікаючи, треба б піти куди-небудь і все викинути, щоб нічого тут не лишалося, швидше, швидше!" Він кілька раз поривався :" з дивана, хотів підвестися, та вже не міг. Остаточно збудив його сильний І стукіт у двері.
— Та відчини, живий, чи ні? І все ото він спить! — гукала Настя, грюкаючи кулаком у двері, — цілісінькі тобі дні, мов той пес, спить! Пес і справді! Відчиняй, чи що. Одинадцята ж година!
— А може, і дома немає! — промовив чоловічий голос.
"Еге! Та це ж голос двірника... Чого йому треба?"
Він схопився і сів на дивані. Серце колотилося так, що аж боляче зробилося.
— А защіпнувся ж хто? — заперечила Настя,— ач, замикатися почав! Самого, чи що, вкрадуть? Відчини, розумнику, прокинься!
"Чого треба? Навіщо двірник? Все відомо. Чинити опір чи пустити? Пропадай..."
Він трохи підвівся, нахилився вперед і відщепнув двері.
Кімната його була така маленька, що можна було зняти защіпку, не встаючи з ліжка.
Так і є: стоять двірник і Настя.
Настя якось дивно його оглянула. Він визивно і розпачливо глянув на двірника. Той мовчки простягнув йому сірого, складеного вдвоє папірця, запечатаного пляшковим сургучем.
— Повістка з контори,— сказав він, подаючи папірця.
— З якої контори?..
— В поліцію, значить, кличуть, у контору. Звісно, яка контора.
— В поліцію!.. Чого?..
— А мені звідки знати. Кличуть, то йди.— Він пильно подивився на юнака, озирнувся навколо і повернувся, щоб іти.
— Либонь зовсім занедужав? — зауважила Настя, не зводячи з нього очей. Двірник теж на мить обернув голову.— З учорашнього дня в жару,— додала вона.
Він не відповів і тримав в руках папірця, не розпечатуючи.
— Та вже не вставай,— вела далі Настя, розжалобившись і побачивши, що він спускає з дивана ноги.— Хворий, то й не йди, не згорить. Що це у тебе в руках?
Він подивився: в правій руці у нього відрізані шматки бахроми, шкарпетка і клапті видраної кишені. Так і спав з ними. Потім уже, думаючи про все це, згадав він, що й прокидаючись в жару, міцно-міцно стискував усе це в руці і так знову засинав.
— Ач, лахміття якогось назбирав і спить з ним, наче з скарбом...— І Настя зайшлася своїм хворобливо-нервовим сміхом.
Миттю впхнув він усе під шинель і втупився в неї очима. Хоч і не міг він в ту мить як слід розмірковувати, але відчував, що з людиною не так поводитимуться, коли прийдуть її забирати. "Але ж... поліція?"
— Чаю б випив? Хочеш, чи як? Принесу, лишилося...
— Ні... я піду, я зараз піду,— бурмотів він, зводячись на ноги.
— Та ти ж і з сходів не зійдеш.
— Піду...
— Ну, як хочеш.
Вона вийшла слідом за двірником. Зараз же кинувся він до світла оглядати шкарпетку і бахрому: "Плями є, та не так вже й помітно; все забруднилося, затерлось і вже вицвіло. Хто не знає наперед — нічого не розбере. Настя, виходить, нічого не могла помітити здалека, хвалити Бога!" Тоді з трепетом розпечатав він повістку і почав читати; довго читав він і нарешті зрозумів. Це була звичайнісінька повістка з кварталу, треба було з´явитися сьогодні, о пів на десяту, в контору квартального наглядача.
"Та що ж це таке? Ніяких я справ сам по собі не маю з поліцією! І чому саме сьогодні? — думав він з болісним здивуванням.— Господи, та швидше б уже!" Він було став на коліна молитись, але навіть сам засміявся,— не з молитви, а з себе. Поквапливо почав одягатись. "Пропаду так пропаду, байдуже! Шкарпетку надіти! — спало йому раптом на думку,— ще більше затреться в пилу, і сліди зникнуть". Та тільки він надів, зараз же і зірвав її з огидою і жахом. Зірвав, але, згадавши, що іншої немає, взяв і надів знову — і знову засміявся. "Все це умовно, все відносно, все самі тільки форми,— подумав він мигцем, самим тільки краєчком думки, а сам трусився усім тілом, — адже от і надів! Адже закінчив тим, що надів!" Сміх, проте, зараз же змінився розпачем. "Ні, не під силу..." — подумалося йому. Ноги його дрижали. "Від страху",— пробурмотів він сам собі. Голова наморочилася і боліла від жару. "Це хитрість! Це вони хочуть заманути мене хитрістю і раптом збити на всьому", думав він далі, виходячи на сходи. "Погано те, що я майже в маренні... я можу ляпнути якусь дурницю..." [...]
Дійшовши до повороту на вчорашню вулицю, він з тяжкою тривогою заглянув у неї, на той будинок... і зразу ж відвів очі.
"Якщо спитають, я, може, і скажу", подумав він, підходячи до контори. [...]
Він показав повістку, і — Ідіть туди, до письмоводителя,— сказав писар і тицьнув вперед пальцем, показуючи на найдальшу кімнату.
Раскольников увійшов в цю кімнату (четверту числом), тісну і повну— повнісіньку публіки,— людей трохи краще вдягнених, ніж у попередніх кімнатах.
