Гадючник - Моріак Франсуа
Я ходитиму туди по гроші для вас…
– Бачте, – додав я, – в мене ще й за кордоном кілька сейфів. Якщо ви бажаєте, якщо вам здасться певнішим…
– Кинути Париж? Дзуськи!
Я йому розтлумачив, що мешкати він може в Парижі і їздити за кордон, коли треба. Він спитав, як я тримаю своє багатство – в цінних паперах чи готівкою, і насамкінець сказав:
– А все-таки хотілося б мати на руках листа від вас: мовляв, при доброму розумі бувши, ви своєю охотою заповідаєте мені свою маєтність… Бо хто ж його знає. Раптом усе випливе нагору, і мене звинуватять у крадіжці… Та й так усе-таки на душі буде спокійніше.
Він знову замовк, купив собі арахісу і став його наминати так жадібно, ніби вмирав із голоду. І раптом:
– До речі, а що вони вам зробили поганого?
– Беріть, що вам дають, – сухо кинув я, – і не питайте.
Його драглисті щоки злегка зашарілися, губи скривилися в усмішці, що нею він, мабуть, відповідає на догани господаря, і тоді сяйнули його білі гострі зуби – єдина окраса його непоказного обличчя.
Він чистив арахіс і не озивався. Здавалося, він не був у захваті. Певне, уява його малювала всіх чортів. Треба ж нарватися на типа, який бачить у цій чудовій махінації самий тільки ризик – адже ризик той зовсім невеличкий. Мені захотілося його засліпити блискучим майбутнім.
– У вас є подружка? – спитав я зненацька. – Можете тепер побратися, заживете, як заможні буржуа.
Він непевно махнув рукою і похитав журно головою. Я наполягав:
– А втім, можете тепер завести собі іншу, яка вам більше до серця. Може, ви накинули оком на якусь жінку, на вашу думку, недоступну…
Він нашорошив вуха, і вперше я помітив: у його очах блиснув молодий огонь:
– То я можу взяти панну Брюжер!
– Хто вона така, ця панна Брюжер?.
– Та ні, я жартую, вона старша продавщиця в Дермаса, уявіть лишень! Яка пишна жінка! На мене й не гляне. Ніби я порожнє місце…
Я його запевнив, що коли він матиме бодай двадцяту частку свого багатства, то все одно зможе одружитися з будь-якою старшою продавщицею Парижа.
– Панна Брюжер! – повторив він.
А потім знизав плечима.
– Ні, де там!
У грудях усе ще боліло. Я подав знак кельнерові. Раптом Робер показав себе напрочуд щедрим:
– Нi, пане, що ви, я сам!
Я з утіхою поклав гроші до кишені. Ми підвелися. Музиканти складали свої інструменти. Погасли гірлянди електричних лампочок. Тепер Роберові можна було не боятися, що його побачать зі мною.
– Я проведу вас, – мовив він.
Я попрохав його йти повільніше: серце ще нило. Я висловив йому свій захват, що він не поспішає здійснити наш намір. Правда, сказав, що коли я вмру цієї ночі, то він утратить велике багатство. Він скривив байдужу гримасу. Власне кажучи, я потурбував спокій цього хлопця. Він був майже одного зросту зі мною. Чи набереться він коли панських звичок? Таким-бо він здавався забитим, мій син, мій спадкоємець! Я спробував побалакати з ним по щирості, запевняв, ніби мені стало совісно, що я кинув напризволяще його самого і його матір. Робер нібито здивувався: він вважав, що я чинив "цілком пристойно", пересилаючи їм вряди-годи гроші.
– Багато хто і не подумав би так зробити. – І додав моторошні слова: – Не першого ж вас вона мала…
Очевидно, він без усякого жалю судив свою матір.
Ми підійшли до нашого ґанку, і нараз Робер сказав:
– А що, як я зміню роботу? Візьмусь до такого діла, щоб можна було бувати на біржі… тоді неважко буде пояснити, звідки, в мене такі гроші…
– Боже вас борони це робити! – сказав я. – Тоді ви все втратите!
Він стурбовано втупився в тротуар.
– А все через податок на прибуток, – що, як інспектор почне допитуватися?
– Але ж це готівка, незнане багатство, покладене в сейфи, до яких ніхто в світі, крім вас, не матиме доступу.
– Воно-то так, але…
Зморившись, я хряпнув дверима перед його носом.
XV
Калез
Крізь шибку, об яку б'ється муха, дивлюся на закляклі горби. Вітер, завиваючи, жене важке хмаровиння, тіні повзуть рівниною. Довкола мертва тиша, все завмерло, чекаючи першого удару грому. "Виноградник злякався", – сказала Марі такого самого журного літнього дня тридцять років тому. Знову розгорнув зошит. От яке в мене тепер письмо. Роздивляюся зблизька на літери, на рядки, підкреслені нігтем. Я все-таки доведу до кінця свої нотатки. Мені треба, доконче треба все сказати, тепер я знаю, до кого звернено цю сповідь, тільки багато сторінок доведеться видерти, а то їм несила буде витримати. Окремі місця і я не можу спокійно перечитувати. Раз у раз спиняюся, затуляю обличчя руками. Це людина, це людина серед людей, ось хто я! Може, вас і нудить від таких, як я, а проте я існую.
Тієї ночі проти чотирнадцятого липня, покинувши Робера, я насилу роздягнувся і ліг у ліжко. Якийсь величезний тягар душив мене, я задихався, але не вмер. Вікно стояло розчинене, якби я був на шостому поверсі… але кинутися з другого поверху?.. Либонь, не вб'єшся… Тільки ця думка і спиняла мене. Я ледве міг простягти руку і взяти таблетки, що звичайно мені допомагають.
На світанку нарешті почули калатання мого дзвінка. Місцевий лікар зробив мені укол, дихати стало легше. Мені прописали цілковитий спокій. При гострому болю ми робимося слухняні, як малі діти, і я боявся поворухнутися. Цей номер, обставлений з кричущим несмаком, сморід, гамір – цього дня, Чотирнадцятого липня, ніщо мене не гнітило: біль ущух, а більшого я й не бажав. Якось увечері завітав Робер і відтоді очей не показував. Але мати його приходила після роботи посидіти дві години в мене, вона виконувала мої дрібні доручення, приносила листи, надіслані до запитання (від рідні жодної картки).
Я не нарікав, був дуже лагідний, пив усі ліки, прописані мені. Коли я заводив мову про наші проекти, вона завжди звертала на інше.
– Нема чого поспішати, – казала вона.
Я зітхав:
– Як нема чого поспішати?
І показував на свої груди.
– Моя мати мала ще не такі приступи, а прожила до вісімдесяти років.
Якось уранці мені полегшало, давно вже я так добре не почував себе. Я дуже зголоднів, але все, що подавалося в сімейному пансіоні, було несмачне. Мені спала зухвала думка піти посидіти в ресторанчику на бульварі Сен-Жермен, – я полюбляв страви, які там готували. Та й лупили там менше, ніж по інших харчевнях, куди я звик заглядати: я завжди боявся там потратитися, відчував лють і подив, коли подавали рахунок.
Таксі довезло мене до рогу вулиці Рен. Я пройшовся трохи, щоб спробувати свої сили. Все йшло гаразд. Уже звернуло з обіду, і я вирішив зайти до кав'ярні "Де Maгo" випити склянку віші[15]. Вмостився в залі на канапі й неуважно дивився на бульвар. Нараз мені шпигонуло в серце – на терасі кав'ярні, відділеній од мене лише грубою шибкою, я побачив знайомі вузькі плечі, лисину на тімені, сиву потилицю, плескаті й відстовбурчені вуха: за столиком сидів Юбер, уткнувшись у газету і водячи туди-сюди короткозорими очима. Мабуть, він не помітив, як я зайшов. Моє хворе серце поволі перестало калатати. Мене пойняла зловтіха: "Я тебе вистежую, а ти й гадки не маєш!"
Отакої! А я думав, Юбер може сидіти на терасах кав'ярень лише на Великих бульварах[16]. Що йому робити в цьому кварталі? Не міг же він забрести сюди знічев'я, без якоїсь мети?.. Я поклав собі зачекати і наперед заплатив за віші, щоб піти при першій потребі.
Мабуть, він когось чекав, бо все позирав на годинника. Я здогадувався, хто зараз прошмигне між столиками й підійде до нього, і був майже розчарований, коли побачив, як із таксі виходить Женев'євин чоловік. На голові Альфреда красувалося канотьє[17], зсунуте набакир. Далеко від дружини, цей куций сорокалітній гладун ожив душею, вичепурився в надто ясний костюм і яскраво-жовті черевики. Провінційна дженджуристість мого зятя різко впадала в очі поряд із стриманою елегантністю Юбера, який, за словами Ізи, "вдягається, як Фондодеж".
Альфред скинув капелюх і витер спітніле чоло. Потім одним духом вихилив принесений йому аперитив. Його свояк підвівся і глянув на годинника. Я наготувався рушити за ними. Вони, безперечно, сядуть у таксі. Спробую й собі взяти таксомотор і вистежити їх, хоча це буде нелегко. Але й так уже добре, що я їх викрив. Я почекав, поки вони вийдуть на тротуар. Таксі, проте, вони не гукали, а подалися пішки через площу. Вони гомоніли про щось, прямуючи до Сен-Жермен-де-Пре. Ото диво, ото радість – обидва зайшли до церкви! Навряд щоб навіть поліцейський відчув таке щастя, побачивши, як злодій заходить у пастку; я навіть трохи захекався від хвилювання. Довелося зачекати: вони могли обернутися, – син мій, правда, короткозорий, зате в зятя око метке. Тамуючи нетерпіння, я хвилини зо дві постояв па тротуарі, а далі й собі піднявся на паперть.
Було це десь пополудні. Обережно ступаючи, я перейшов безлюдний приділ і невдовзі переконався, що тих, кого я шукав, немає там. Мені навіть майнула думка: а що, як вони помітили мене і зайшли сюди, щоб замести слід, а самі гайнули бічними дверима. Я повернув назад і надумав обійти правий приділ, ховаючись за величезними колонами. І раптом у найтемнішому кутку я вгледів їх. Обидва сиділи на стільцях, а між ними хтось третій покірно зігнув згорблену спину. Поява цього героя нітрохи мене не здивувала. Я ж щойно чекав у кав'ярні, що до столика мого законного сина приповзе цей нікчемний хробак Робер.
Я передчував цю зраду, але з утоми, з лінощів мені не хотілося думати про неї. Від першої нашої зустрічі мені стало ясно, що в такого нікчеми, в такого раба тільки страх у животі, а в його матері ще живе в пам'яті судове переслідування, от вона й порадила йому домовитися з моєю родиною і продати таємницю якнайдорожче. Я дивився на карк цього дурня. Він сидів затиснутий між цих двох солідних, певних себе чоловіків. Один із них Альфред, щира душа, думає тільки про свою користь, далі свого носа нічого не бачить (а втім, для нього так ліпше), а другий, мій любий синок Юбер, маючи і довгі руки, і великі ікла, поводиться з людьми круто і владно – риса, успадкована від мене. Робер здається зовсім безпорадним проти нього. Я стежив за ними з-поза колон, як іноді стежиш за павуком і мухою, заздалегідь поклавши собі розчавити і муху, і павука. Робер дедалі нижче хнюпив голову. Певне, він спочатку був заявив: "Навпіл…" Йому здавалося, сила за ним.
