Гадючник - Моріак Франсуа

Обіцяли ренту, – сказав він тихо, – вона нас і спокусила, так надійніше: дванадцять тисяч франків на рік.

– Від сьогоднішнього дня?

– Ні, коли матимуть спадщину… Вони ж бо не могли передбачити, що ви одразу захочете все покласти на моє ім'я… А тепер уже пізно?.. Авжеж, вони могли б притягти нас до суду… Хіба що приховати від них… Ох, який же я дурень! Оце мені й кара…

Він так потворно ридав, сидячи край ліжка, одна рука його звисла – здоровенна, налита кров'ю.

– Я все-таки ваш син, – скиглив він. – Не кидайте мене.

І незграбним рухом він спробував обняти мене за шию. Я лагідно випручався. Далі підійшов до вікна і, не обертаючись, промовив:

– Починаючи від першого серпня, ви щомісяця будете отримувати півтори тисячі франків. Я негайно дам розпорядження, щоб цю ренту виплачували вам довічно. На випадок чого ренту буде переведено на ім'я вашої матері. Моя родина, природно, не повинна знати, що я пронюхав про змову в церкві Сен-Жермен-де-Пре. – Тут Робер підхопився. – Гадаю, зайве попереджати, що досить вам щось бовкнути – і ви все втратите. Зате ви триматимете мене в курсі всіх каверз проти мене.

Тепер він знав, як важко щось приховати від мене і чого коштувала б йому нова зрада. Я дав йому зрозуміти, що я не бажаю більше бачити ні його самого, ні його матір. Писатиме він до запитання, на те саме поштове відділення.

– Коли виїздять із Парижа ваші спільники?

Робер запевнив мене, що вони вже поїхали вчора, вечірнім поїздом. Я перепинив усі його вияви безмірної подяки та обітниці. Безперечно, він був приголомшений: фантастичне божество, чиї наміри не відомі, до того ж божество, яке він зрадив, підносило його попід небеса, кидало в провалля, знову підхоплювало… Він заплющив очі, він усьому скорився… Вигнувши хребтину, прищуливши вуха, він поповза волік маслак, який я йому кинув.

Нараз він похопився і спитав, як і через кого він братиме ренту.

– Ви її матимете, – сухо мовив я. – Я свого слова завжди дотримую. Решта вас не обходить.

Поклавши руку на клямку, він ще вагався:

– Добре б через якусь страхову компанію… страховий поліс чи довічну ренту… щось таке… через солідну страхову компанію… Мені було б спокійніше, я б менше крові псував.

Я розчахнув прочинені двері й випхнув його в коридор.

XVIІ

Спершись на коминок, я несамохіть почав перераховувати шматочки дерев'яної різьби, що лежали в кошичку.

Довгі роки мріяв я про цього не знайомого мені сина. В убогому житті мене не полишало відчуття, що він існує. Я маю десь сина, мою кровинку, я віднайду його, як захочу, і, може, він стане мені розрадою. Він живе скромно, але від цього він мені дорожчий, і так утішно було думати, що він не схожий на мого законного сина, я обдаровував його тією простотою і здатністю до глибокої прихильності, що нерідко трапляється в народі. Зрештою він був останньою моєю ставкою. Я знав: якщо й її буде бито, мені вже нема чого й нема кого чекати, залишається тільки повернутися до стінки й згорнутися клубочком, – за сорок років, як мені здавалося, я зжився з ненавистю, мене ненавиділи, і я сам ненавидів. А проте, як усі люди, я плекав у душі надію і, як умів, дурив себе, намагаючись заспокоїти душевний голод, коли була змога. А тепер усьому край.

Тепер я вже не матиму бодай ганебної втіхи вимудровувати усякі підступи, думати, як позбавити спадщини тих, хто зичив мені зла. Робер уже напутив їх, зрештою вони знайдуть усі мої сейфи, навіть ті, що взято на чужі імена. Придумати щось інше? Ех, пожити б ще трохи і все протринькати! А далі вмерти, не залишивши нічого, навіть на вбогий похорон! Я ж усе життя трусився над кожним су, стільки літ скнарив, гамуючи свою жадобу; де вже мені, в моєму віці, навчитися кидати гроші на вітер! Та й діти пильнуватимуть за мною, думав я. Я не можу дозволити собі марнотратства, а то воно стане страшною зброєю в їхніх руках… Якби зубожіти якось непомітно, помалу…

Гай-гай! Мені не пощастить зубожіти, я не зумію спустити свої грошики. Якби ж то взяти їх із собою в домовину, тліти в землі, стискаючи в обіймах своє золото, банкноти, цінні папери! Якби ж спіймати на брехні тих праведників, які проповідують, нібито блага світу не переходять із нами на той світ!

Добрі справи – то бездонне провалля, що все поглинає. Розіслати по благодійних товариствах чи роздати сестрам-черницям, заступницям убогих, пожертви від невідомого доброчинця?.. Хіба я не можу забути про своїх ворогів і подумати про інших людей? Але ж чим страшні старощі? Старощі – це підсумок нашого життя, остаточний підсумок, де не зміниш уже жодної цифри. Шістдесят вісім років життя зістарили мене, зробили ненависником своїх кревних; таким я й помру. Яким я став, таким і залишуся до могили. А як хотілося б стати іншим! О боже, боже, якби ж то ти існував!

Смерком прийшла дівчина, послала мені ліжко, віконниць вона не зачинила. Я ліг потемки. Вуличний гамір і світло ліхтарів не заважали мені дрімати. Не раз я прокидався, як у вагоні, коли поїзд зупиниться на станції, і знову поринав у сон. Я вже не почував себе хворим; а проте здавалося, ніби мені залишається одне – лежати отак і терпляче чекати, коли дрімота перейде у вічний сон.

Мені треба було ще зробити деякі майнові розпорядження, щоб Роберові сплачували обіцяну ренту, а потім піти на пошту по листи на запитання, бо тепер не було кому зробити мені цієї послуги. Я вже три дні не переглядав своєї кореспонденції. О, це чекання якогось невідомого листа, таке живуче наперекір усьому, воно переконливо свідчить, що надія в нас незнищенна, її не викорінити, вона – як пирій!

Назавтра саме турбота про пошту й дала мені сили. Я встав опівдні і вирушив до поштового відділення. Дощило, я не взяв парасольки і тому пробирався попід мурами. Мабуть, вигляд у мене був чудний, вслід мені оберталися. Хотілося гукнути цим людям: "Що в мені незвичайного? Чи не здаюсь я вам божевільним? Тільки мовчіть, а то діти одразу з цього скористаються. Не дивіться так: я такий самий, як усі, тільки рідні діти ненавидять мене, доводиться від них боронитися. Але це зовсім не означає, що я божевільний. Іноді я таки збуджений під впливом тих ліків, що їх мушу приймати через грудну жабу. Авжеж, я розмовляю сам із собою, бо завжди самотній. Треба ж людині з ким-небудь та розмовляти. Що ж тут незвичайного, що самотня людина мурмоче якісь там слова й вимахує руками?

Пакет, переданий мені, містив друковані повідомлення, кілька банківських листів і три телеграми. Певно, це телеграми від біржового маклера, який не зміг виконати якогось мого розпорядження. Я зайшов у бістро, щоб там їх відкрити. Біля довгих столів сиділи заляпані вапном муляри різного віку й повільно їли свою злиденну страву, запивали сніданок літром вина. Вони майже не озивалися один до одного. Вони працювали від раннього ранку і все під дощем. О пів на другу вони знову стануть до праці. Адже зараз кінець липня. На вокзалах повно люду… Чи зрозуміли б вони мою муку? Авжеж, зрозуміли б. Як же мені, старому адвокатові, цього не знати? На першому ж процесі, де я виступав, позивалися між собою діти; ніхто з них не хотів годувати старого батька. Бідолаха кожні три місяці переходив із хати до хати, всюди його кляли. Сини з голосним лементом накликали смерть, що визволила б їх від батька, та й він сам кликав її, як рятівницю. А скільки разів на фермах я спостерігав трагедію: старий батько затявся і ніяк не випускає з рук свого добра, нарешті здавшись на задобрювання, все віддає, і тоді діти зводять його зі світу непосильною працею та голодом! Авжеж, він такого, мабуть, начувся, оцей худий, жилавий муляр, що сидів за два кроки від мене й поволі переминав хліб голими яснами.

Сьогодні нікого не здивує, якщо в бістро сидить добре вдягнений стариган. Я нарізав шматок білястого кролячого м'яса і дивився, як, випереджаючи одна одну, котяться дощинки на шибці; потім намагався прочитати ім'я власника, написане по той бік вітрини. Дістаючи з кишені хусточку, я намацав рукою пакет з листами. Надів окуляри і розкрив навмання першу телеграму: "Похорон мами завтра двадцять третього липня о дев'ятій годині церква Сен-Луї." Її послано вранці цього ж дня, а дві інші позавчора, з проміжками у кілька годин. В одній стояло: "Мамі все гіршає вертайся". В другій: "Мами не стало". Всі три підписані Юбером.

Я зібгав телеграми і снідав далі, поглинутий одною думкою: чи стане мені сили сісти сьогодні ввечері на поїзд. Кілька хвилин я думав лише про це, і раптом виникло інше почуття: подив, що я пережив Ізу. Бо ж це я мав би померти. Геть усі, а я й поготів, були певні: я помру перший. У своїх планах, викрутах, змовах я мав на гадці ті дні, що потягнуться після моєї смерті, вже недалекої. Ні я, ні мої родичі не мали тут навіть найменших сумнівів. Моя дружина завжди ввижалася мені вдовою в жалобі, що заважало їй відчинити вогнетривку шафу. Раптовий переворот у всесвіті вразив би мене не більше, ніж ця смерть. Але попри все, в мені вже озвалася ділова людина, я зважував ситуацію і прикидав, яку перевагу може вона мені дати в боротьбі з ворогами. Он які почуття хвилювали мене до тієї хвилини, як рушив поїзд.

А тоді ввійшла в гру уява: вперше я побачив подумки Ізу на смертній постелі і почав думати, що коїлося біля неї вчора і позавчора. Згадав детально обстанову в її калезькій кімнаті (я не знав, що вона померла в Бордо). І прошепотів: "Тепер вона лежить у домовині…" – і спізнав якусь малодушну полегкість. Але як же мені поводитися? Що почувати, ловлячи на собі пильні й ворожі погляди дітей? Питання уже розв'язано. Приїхавши, я, звичайно, зляжу, і всі клопоти таким чином буде усунуто. Я не можу бути на похороні: мені тепер ледве ставало сили дістатися до вбиральні. Така кволість мене не лякала: Іза померла, отже, мені ще не скоро помирати, я пропустив свою чергу. Але я боявся приступу в вагоні, тим паче, що їхав сам у купе. На вокзалі мене, звісно, зустрінуть (я дав телеграму), певне, вийде Юбер…

Ні, зустрічав мене не він. Як мені полегшало на душі, коли переді мною раптом виринула гладка, розпухла від безсоння Альфредова пика! Побачивши мене, він перелякався. Я мусив спертися на його руку і не міг без його допомоги сісти в машину.