Гадючник - Моріак Франсуа
В короткі хвилини мовчанки я чув хрипкий Ізин подих, чув, як чиркають сірники. На чорних берестах не колихався жоден листочок. Я не зважився визирнути з вікна, але впізнавав кожного свого ворога по голосу, сміху. Вони не сперечалися, не сварилися. Хтось – Іза чи Женев'єва – кинув репліку, і потім запала довга тиша. Тоді раптом, відповідаючи Юберові, щось заперечив Філі, і тут усі заговорили одне поперед одного.
– А ти певна, мамо, що в вогнетривкій шафі він тримає тільки не дуже важливі папери? Скнари завжди необачні. Згадай, він хотів дати Люкові, якомусь хлопчиськові, купу золота… Де він ховає те золото?
– Ні, тільки не в вогнетривкій шафі, він знає, що мені відомий шифр, яким відчиняється замок: Марі. Він лазить туди, лише коли треба поновити страховий поліс чи перевірити, скільки податку сплачено.
– А може, ми з податкового листа довідаємося про суму його прибутків, він же приховує їх від нас.
– Але ж там лише те, що стосується його нерухомості, я вже переконалася.
– Це теж дуже показово, вам не здається? Відчувається, він усе продумав.
Філі, позіхаючи, буркнув:
– Ні, ви тільки подумайте, справжнісінький крокодил! От уже не поталанило мені. Нарватися на такого крокодила!
– Як хочете знати мою думку, – промовила Женев'єва, – ви нічого не знайдете і в сейфі, що в Ліонському кредиті… Прошу, Жаніно?
– Мамо, що ж воно виходить? Кажуть же, ніби він тебе любить трохи. Адже іноді дід виявляв до вас доброту, коли ви були маленькі. Хіба ні? Ну, то нарікайте самі на себе. Не зуміли підлеститися. Ви просто незграби. Треба було оточити його турботою, приручити його. Я б усього добилася, я певна, тільки ось не терпить він мого Філі.
Юбер гостро перебив небогу:
– Певно, нахабність твого чоловіка нам дорого обійдеться.
Філі засміявся. Я ледь визирнув надвір. Вогник запальнички на мить освітив його згорнуті долоні, пухке підборіддя, товсті губи.
– Годі-бо! Він і так терпіти вас не міг.
– Ні, раніше він менше ненавидів нас…
– А ви згадайте, що бабуся розповідала, – озвався знову Філі.– Як він поводився, коли втратив дочку… Здавалося, йому начхати було на все. А на кладовище і не потикався…
– Ні, Філі, це вже занадто. Марі він любив, тільки її єдину любив у всьому світі.
Якби не це заперечення Ізи, проказане кволим, тремтячим голосом, я не міг би стриматися. Я сів на низенького стільця і, подавшись уперед, сперся головою на підвіконня. Женев'єва мовила:
– Якби Марі була жива, нічого цього не сталося б. Він би просто не знав, як годити їй…
– Овва! Так само не злюбив би її, як і всіх. Він же ірод. У ньому нема нічого людського…
– Прошу вас, Філі, не кажіть так про мого чоловіка, та ще при мені й дітях. Ви повинні його шанувати.
– "Шанувати! Шанувати!" – І Філі, здається, пробурмотів: – Ви, може, гадаєте, дуже весело попасти в таку родину…
Його теща сухо сказала:
– А вас ніхто й не силував.
– А нащо було туману напускати?.. "У нас такі надії!" Ну годі, тепер Жаніна реве. Що таке? Що я такого сказав? – І він досадливо забурчав: – Ех! Те-те-те!
Мені було чути тільки, як сякається Жаніна. Чийсь голос – я так і не розібрав чий – сказав стиха:
– Як зоряно!
На сен-венсенській дзвіниці вибило другу годину.
– Діти мої, пора спати.
Юбер запротестував: не можна розходитися, нічого не вирішивши. Давно пора діяти. Філі підтримав його. На його думку, я вже стою однією ногою в могилі. Проґавивши час, марно буде щось робити. Старий, мовляв, ужив усіх заходів…
– Та зрештою скажіть, любі мої дітки, чого ви од мене чекаєте? Я все перепробувала. Більше нічого нездатна зробити.
– А от і здатна, – мовив Юбер, – усе залежить від тебе.
І щось зашепотів. Я нічого не міг розчути. То головного я не дізнаюся? Нарешті озвалася Іза, і з її голосу я збагнув, що вона обурена, шокована:
– Ні, ні, мені це зовсім не до вподоби.
– А хіба важливо, мамо, чи воно тобі до вподоби, чи не до вподоби? Треба врятувати нашу спадщину, та й годі.
І знову пішли перешепти, і знову їх урвав Ізин вигук:
– Це дуже жорстоко, дитино моя!
– Та ви ж не можете, бабусю, і далі бути його спільницею. Він вас позбавить спадщини саме з вашого дозволу. Своєю мовчанкою ви потураєте йому.
– Жаніно, серце моє, як ти можеш…
Бідна Іза, скільки ночей просиділа вона біля узголів'я цієї реви, яку вона взяла до своєї кімнати, бо батьки хотіли спати собі любесенько, а жодна нянька вже не згоджувалася возитися з нею… Жаніна говорила сухим, зухвалим тоном, – я б їй всипав за такий тон. І насамкінець додала:
– Мені, звісно, прикро казати вам, бабусю, такі речі. Але це мій обов'язок.
Її обов'язок! Так вона називає свою чуттєву жагу, свій страх, що її покине цей шалапут, який саме засміявся дурним сміхом…
Женев'єва підтримала свою дочку: таки правда, легкодухість можна вважати за спільництво. Іза зітхнула:
– Може, діти мої, найкраще написати йому листа?
– E, ні, ніяких листів! – обурено вигукнув Юбер. – Якраз листи й гублять людей. Маю надію, мамо, ти йому ще не писала?
Іза призналася, що двічі чи тричі писала мені.
– Але без погроз і образ?
Іза мовчала. А я сміявся… Так, так, вона писала мені, і я зберігаю ті листи: в двох вона мене ганьбить, а третій лист майже ніжний; отож довелося б їй програти процеси, якби її немудрі дітки умовили подати на мене до суду й вимагати розлучення. Тепер усі вони стурбувалися. Отак і в собак – один гиркне, і вся зграя починає гарчати.
– Ви йому не писали, бабусю? Він не має на руках якихось листів, небезпечних для вас?
– Ні, не має… Ось тільки Буррю, цей повірений з Сен-Венсена, котрого мій чоловік не знаю вже як убрав у шори, якось сказав мені плачливим голосом, – а він же пройда й лицемір, – сказав мені: "Ах, пані, навіщо ви йому писали? Це було так необачно…"
– Що ж ти йому написала? Маю надію, без усяких образ?
– В одному листі були докори, і такі гострі,– це після смерті Марі. А потім я ще раз написала, дев'ятсот дев'ятого року. Тоді він мав зв'язок серйозніший, ніж інші його зв'язки.
І коли Юбер пробурчав: "Це дуже важливо, вкрай важливо…" – Іза, заспокоюючи його, сказала, що потім усе залагодилося, вона перепросила його за різкі слова і визнала свою неправоту.
– Ой-ой-ой! Оце-то букет! Тоді йому нема чого боятися процесу про розлучення…
– Але чому ж ви думаєте зрештою, що він має чорні заміри проти вас?
– Годі-бо! Треба бути сліпцем, щоб цього не бачити. А непроникна таємниця, в якій він провертає свої фінансові операції? А його натяки? А ті слова, що колись вихопились у Буррю при свідках: "Та й кислі вони матимуть пики після смерті старого…"
Вони сперечалися так запекло, ніби старої матері не було тут. Зойкнувши, вона підвелася з крісла.
– Мені шкідливо, – сказала вона, – з моїм ревматизмом сидіти ночами надворі.
Діти не озвалися жодним словом. Далі я почув, як вони, не уриваючи своїх розмов, буркали матері "на добраніч". Мабуть, їй довелося самій обійти всіх і самій поцілувати всіх підряд, вони ж навіть не зрушилися з місця. З обачності я ліг у ліжко. На сходах почулися важкі кроки. Іза підійшла під мої двері, я чув її важкий віддих. Потім поставила свічку па підлогу й відчинила двері. Підступила до ліжка. Нахилившись наді мною, дивилася, чи я сплю. Як довго вона стояла біля мене! Я боявся зрадити себе. Вона дихала коротко й швидко. Нарешті двері за нею зачинилися. Коли гуркнула засувка в її кімнаті, я знову повернувся до туалетної на підслухи.
Діти ще й не розійшлися. Але розмовляли тепер упівголоса. Багатьох слів я так і не розчув.
– Він був не з її світу, – казала Жаніна. – Це теж важливо. Філі, серце моє, ти кашляєш. Накинь на себе пальто.
– Власне, найбільше він ненавидить не дружину, а нас. Це просто неймовірна річ! У романах і то такого не знайдеш! Я не суддя мамі,– закінчила Женев'єва, – але вона надто поблажлива до нього…
– Чорт! – Це вже голос Філі.– Посаг вона завжди собі верне. Дід Фондодеж дав за нею акції Суецького каналу… Від вісімсот вісімдесят четвертого року вони oгo як підскочили…
– Акції Суецького каналу? їх уже продано…
Я одразу впізнав нерішучі інтонації, затинання чоловіка Женев'еви; цей бідолаха Альфред досі не пустив ані пари з уст. Женев'єва і тут його урвала гострим, крикливим голосом, яким завжди розмовляла з чоловіком:
– Ти з глузду з'їхав! Хіба акції Суецького каналу продано?
Альфред розповів, що у травні він зайшов до тещі якраз, коли та підписувала запродажну, і вона йому сказала: "Здається, саме час їх продати, вище вони не піднімуться, а що далі, то більше знецінюватимуться…"
– І ти нас не попередив? – гукнула Женев'єва. – Та ти несусвітний бовдур! Це він звелів їй продати акції! І ти говориш про це так спокійно, ніби нічого й не сталося…
– Але ж я гадав, Женев'єво, що мама тримає вас у курсі. А оскільки за шлюбним контрактом чоловік не має права на посаг…
– Воно-то так, а хто поклав до кишені прибуток від цієї операції? Як ти гадаєш, Юбере? Кажете, він вас ні словом не попередив? О боже, все життя прожити з таким чоловіком…
Втрутилася Жаніна – попрохала говорити тихіше: ще збудять її дівчинку. Кілька хвилин розмова точилася так тихо, що я нічого не міг розібрати. Потім піднісся Юберів голос:
– Я все думаю про те, що вони щойно казали. На маму сподіватися нема чого, вона на таке не піде. Принаймні треба її підготувати до цього не поспішаючи…
– А може, їй здасться все-таки кращим це, ніж розлучення. Адже розлучення судом неминуче приведе і до церковного розлучення, а отже, тут постає питання сумління… Звичайно, те, що запропонував Філі, на перший погляд не надто справедливо. То й що? Не ми ж будемо суддями. Зрештою все залежить не від нас; нам треба тільки порушити питання. Його буде розв'язано на нашу користь лише тоді, коли компетентні власті визнають це за потрібне!
– А я вам ще раз кажу, що все це вилами по воді писане, – заявила Олімпія.
Певне, Юберову дружину довели до білого жару, раз вона так галасує. Вона заявила, що я людина врівноважена, маю здоровий глузд.
– І можу вам сказати, – додала вона, – що я часто з ним згодна, і я зуміла б ним крутити, як сама схотіла б, аби не втручалися тільки ви…
Я не розчув, що сказав їй Філі, мабуть, пустив якогось дотепа, бо всі засміялися, і тільки-но Олімпія розтуляла рота, знову знімався регіт.
