Гадючник - Моріак Франсуа
До мене долітали уривки фраз:
– Ось уже п'ять років, як він не виступає в суді. Не може більше виступати.
– Через серце?
– Так, тепер через серце. Але коли він вийшов із суду, то ще не був тяжко хворий. Не ладнав з колегами – ось у чому річ. Сутички відбувалися прилюдно, і я вже зібрав про них деякі свідчення…
Марно я напружував слух. Філі і Юбер зсунули стільці, і я чув лише невиразне бубоніння, потім обурений вигук Олімпії:
– Годі-бо! Це єдина людина, з якою я можу побалакати про книжки, обмінятися думками, і ви хочете…
З відповіді Філі я розчув лише: "Несповна розуму". А потім раптом озвався одвічний мовчун, Юберів зять, і вимовив приглушеним голосом:
– Прошу вас шанувати мою тещу.
Філі відповів, що він просто пожартував. Чи ж вони обидва не були жертви в цій справі? Юберів зять тремтячим голосом почав запевняти, що він не вважає себе за жертву й одружився з кохання, а тоді всі хором гукнули: "І я!", "І я!", "І я теж!" Женев'єва глузливо сказала чоловікові:
– Ах! І ти теж? Ну й хвалько! То ти одружився зі мною, не знаючи нічого про батькові статки? А згадай, що ти мені прошепотів у вечір наших заручин? "Він нічого не хоче нам сказати. Та байдуже. Ми ж добре знаємо, багатство його величезне".
Гримнув сміх, потім загули голоси, і серед них знову піднявся Юберів. Юбер говорив сам кілька хвилин; я почув останню його фразу:
– Йдеться передусім про справедливість, про моральність. Ми боронимо своє майно і священні права сім'ї.
У глибокій, досвітній тиші їхні слова долинали до мене виразніше.
– Стежити за ним? У нього зв'язки з поліцією, я вже не раз переконувався. Його попередять…
А за кілька хвилин:
– Всім відома його твердість, його жадібність. Треба відверто сказати, в двох чи трьох процесах він нібито поводився неделікатно. Але щодо здорового глузду, врівноваженості…
– У кожному разі, ніхто не заперечуватиме, що він ставиться до нас не по-людськи, не по-світськи, протиприродно.
– І ти гадаєш, моя маленька Жаніно, – сказав Альфред своїй дочці,– що цього досить, щоб поставити діагноз?
Я зрозумів, я все зрозумів! У моїй душі запанував глибокий спокій, утихомирення дала мені ця певність: вони самі іроди, а я жертва. Мені приємно було, що моєї дружини нема серед них. Поки вона була тут, то якось ще боронила мене, і при ній вони не зважувалися заїкнутися про свої задуми. Тепер мені все відомо, але я їх не боюся. Ну й бовдури! Та хіба вам пощастить запровадити опіку над такою людиною, як я, або запроторити мене до божевільні? Спробуйте лишень пальцем кивнути, то я одразу поставлю Юбера в безнадійне становище. Він і гадки не має, що його доля в моїх руках. А щодо Філі, то я маю ціле досьє… Я не збирався з нього скористатися. А втім, я й тепер його притримаю, не пущу в хід. Досить лише показати їм усім зуби.
Вперше в житті я відчув утіху від того, що я не найгірша людина. Я не маю охоти мститися їм. Принаймні я не вигадуватиму іншої помсти для них, окрім позбавлення спадщини. А вони ж її чекають не дочекаються! Висохли з нетерплячки, вмиваються потом з тривоги.
– Зірка скотилася! – гукнув Філі.– Я не встиг нічого загадати!
– Ніколи не встигнеш! – сказала Жаніна.
А її чоловік підхопив з незмінною своєю дитячою веселістю:
– Як побачиш падучу зірку, зразу гукай: "Мільйони!"
– Ну й дурень же цей Філі!
Всі попідводилися. Під садовими стільцями шурхотіла жорства. Я почув, як брязнув засув біля входу, потім у коридорі захихотіла Жаніна. Загуркотіли зачинювані двері. Я дав собі слово. У мене вже два місяці не було ядухи. Отже, ніщо не заважало мені податися до Парижа. Звичайно, я їду без попередження. Але я не хочу, щоб ця мандрівка скидалася на втечу. До ранку я обмірковував свій давній план. Я його зважив з усіх боків.
XIIІ
Я встав опівдні, втому як рукою зняло. Викликав Буррю телефоном, він приїхав після того, як я поснідав. Майже годину ми з ним розмовляли, проходжуючись під липами. Іза, Женев'єва та Жаніна здалеку стежили за нами, і я тішився з їхньої тривоги. Шкода, що чоловіки в Бордо! Вони говорять про низенького дідка-повіреного: "Буррю за нього ладен душу згубити". А насправді нещасний Буррю – мій невільник, я його узяв у шори. Як же він, бідолаха, благав мене того ранку, щоб я не давав зброї проти нього в руки можливого мого спадкоємця…
– Не турбуйтеся, – казав я йому, – він же поверне вам цей папір, тільки-но ви спалите підписану вами заяву…
Йдучи, Буррю низенько вклонився дамам, а вони ледь кивнули у відповідь, і він насилу сів на свого велосипеда. Я підійшов до жінок і заявив, що ввечері вирушаю до Парижа. Іза почала відраджувати: нерозумно їхати самому з такою хворобою.
– А що діяти? – відказав я. – Треба віддати важливі розпорядження. Хоч ви того не помічаєте, але я думаю про вас.
Вона тривожно дивилася на мене. Іронічний тон зрадив мепе. Жаніна глянула на матір і сказала:
– Бабуся або дядько Юбер могли б поїхати замість вас, дідусю.
– Слушна думка, дитино моя… Дуже слушна! Але, бач, я звик усе робити сам. До того ж це погано, я сам знаю, що погано, але я нікому не довіряю.
– Навіть своїм дітям? Ох, дідусю!
Як манірно і з яким притиском вимовила вона слово "дідусю"! Жаніна напустила на себе лагідний, чарівний вигляд. Ах! Цей пронизливий голос, я чув його минулої ночі у хорі інших родичів… І я засміявся дуже небезпечним для мого здоров'я сміхом, задихаючись, кашляючи. Мабуть, налякав їх. Ніколи не забуду жалюгідного, змарнілого Ізиного обличчя. Певне, в неї теж були приступи. Жаніна, мабуть, почала в'язнути до неї, тільки-но я повернувся до них спиною: "Не давайте йому їхати, бабусю…"
Але моя дружина вже втомилася воювати, вона геть знемоглася, виснажилася, знесилилася. Недавно я чув, як вона сказала Женев'єві:
– Якби оце лягти, заснути та й уже не прокинутися…
Тепер мені було шкода її, як колись було шкода бідну матір. А діти штовхали проти мене цей старий, розбитий, не придатний уже служити таран. Безперечно, вони любили її по-своєму; змушували, щоб вона викликала лікаря, дотримувалася його приписів. Коли дочка й онука пішли, Іза підступила до мене:
– Слухай-но, – квапливо сказала вона. – Мені потрібні гроші.
– Сьогодні у нас десяте. А я дав тобі першого на цілий місяць.
– Так, але мені довелося позичити Жаніні: вони у великій скруті. В Калезі я завжди заощаджую: я верну тобі з тих грошей, що ти даси мені в серпні…
Я відповів, що такі витрати мене не обходять, мені нема чого утримувати якогось Філі.
– Я заборгувала різникові й пекареві.. Ось поглянь…
І вона дістала рахунки з сумочки. Мені стало шкода її.
Я запропонував підписати чеки:
– Так принаймні я буду певен, що гроші не підуть куди-інде…
Вона згодилася. Я взяв чекову книжку і тут помітив, що Жаніна з матір'ю стежать за нами, гуляючи по розарію.
– Певен, – мовив я, – вони гадають, ніби ми розмовляємо про щось інше…
Іза здригнулася. Потім тихо сказала:
– Про що ж нам балакати?
Тієї миті щось підступило до мого серця. Я схопився за груди обіруч – жест їй добре відомий. Boнa стрепенулася.
– Тобі погано?
Я вчепився за її руку. Здавалося, в липовій алеї стоїть подружня пара, що прожила довге життя душа в душу. Я прошепотів:
– Нічого, мені вже краще.
Вона, мабуть, подумала, що настала така хвилина, мабуть, єдина нагода, коли можна поговорити зі мною. Але їй уже забракло сил. Я помітив, що вона й сама важко дихає. Хоч який я був хворий, проте тримався. А вона піддавалася хворобі, бо думала не про себе, а тільки про дітей.
Вона шукала й не знаходила потрібного слова, позирала нишком то на дочку, то на онуку, щоб якось підбадьоритися. Потім звела очі на мене, – я прочитав у них безмежну втому і, певне, жаль, і, безперечно, їй було ще й соромно. Мабуть, розмова дітей цієї ночі її вразила.
– Щось недобре чує моє серце. Чого тобі їхати самому?
Я не відповів, сказав лише, що як спіткає мене дорогою лихо, то нема чого перевозити мене сюди.
Вона заблагала, щоб я не натякав на таке жахіття, тож я додав:
– Навіщо, Ізо, тринькати гроші? Цвинтарна земля всюди однакова.
– Та я й сама так думаю, – зітхнула вона. – Хай мене вони поховають де хочуть. Колись я все прохала – покладіть мене біля Марі… А що тепер зосталося від Марі?
Я ще раз переконався: наша маленька Марі для неї – тлін, купа кісток. Я не посмів сказати, що всі ці роки для мене дитина моя – жива, я відчуваю її подих; і часто в задусі мого похмурого життя він линув раптовим повівом.
Марно Женев'єва і Жаніна пильнували її. Іза здавалася такою змореною. Можливо, вона осягнула всю нікчемність її довголітньої війни зі мною? Женев'єва і Юбер, самі підштовхувані власними дітьми, під'юджували проти мене цю стару жінку – Ізу Фондодеж, мою далеку дівчину запахущих баньєрських ночей.
Піввіку ми з нею змагалися. І ось цього палючого полудня обоє супротивників відчули: незважаючи на довгу борню, їх єднають пута вкупі прожитого життя і старощі. Так ніби плекаючи взаємну ненависть, ми знов вернулися туди, звідки вийшли. І вже нічого не було за цим мисом, де ми чекали смерті. Принаймні для мене не було. Їй ще лишився бог, він і мав їй лишитися. Все, за що вона чіплялася так жадібно, як і я сам, нараз відпало, зникли всі людські пристрасті, що стояли між нею і одвічним. Чи бачить вона його нині? Адже ніщо не розлучає її з ним. Ні, не бачить, залишилася перешкода – амбіції й вимоги її дітей. Вона гнулася під ношею їхніх бажань. Вона знову мусила бути безжальною – цього разу їм на догоду. Клопіт про гроші, про здоров'я, розрахунки, пиха, заздрощі – цього їй не здихатися, все доведеться починати наново, як наново розв'язує школяр завдання, коли вчитель пише: "Переробити".
Вона знову позирнула на розарій, де Женев'єва і Жаніна, озброєні садовими ножицями, нібито підрізали трояндові кущі. Я присів на лаву передихнути і довго дивився вслід дружині,– вона йшла, похнюпившись, мов дитина, що чекає догани. Сонце припікало, як перед грозою. Іза ледве брела, ніби кожен крок завдавав їй болю. Я ніби чув, як вона стогне: "Ох, бідні мої ноги!" Ненависть між старим подружжям зроду не буває така велика, як вона їм уявляється.
Ось вона підійшла до дітей, і ті, мабуть, напосіли на неї з докорами. Нараз вона повернулася і знову рушила до мене, червона, задихана.
