Гадючник - Моріак Франсуа
І несила розплутати це гаддя – його треба розітнути гострим ножем, ударом меча: "Не мир, а меч я приніс вам"[13]
Завтра, може, я зречуся того, що звірив тобі тут, так само як зрікся цієї ночі того, що написав тридцять років тому як останню свою волю. Бо я ж ненавидів лютою ненавистю все, що ти сповідала, і досі ненавиджу тих, хто лише називається формально християнином. Хіба не правда, що багато хто з них применшує нашу надію на вічне життя, спотворює образ нашого спасителя? "Яким таким правом ти їх судиш? – скажеш ти мені.– В тобі самому стільки паскудства!" Ізо, а чи нема в моєму паскудстві чогось ближчого до символу, якому ти поклоняєшся, ніж у них, у цих чеснотливих? Написане тут здасться тобі, звичайно, недоречним блюзнірством. Як мені довести свою правоту? Чому ти не говориш зі мною? Чому ти ніколи не говорила зі мною? Може, знайшлося б у тебе таке слово, що дійшло б до мого серця? Цієї ночі я все думаю: а може, ще не пізно почати нам із тобою життя наново? Може, не чекати смертної моєї години, а зараз віддати тобі ці сторінки? Може, попросити тебе, іменем твого бога заклинаючи, прочитати все до кінця? І діждатися тієї хвилини, коли ти скінчиш читати? А що, коли б я раптом побачив: ти входиш до моєї кімнати, вмиваючись слізьми? І, може, ти розкрила б мені свої обійми? А що, якби я виблагав у тебе прощення і ми обоє попадали навколішки одне перед одним?
Буря, здається, вщухла. В небі блимають досвітні зорі. Раптом мені здалося, ніби дощ знову припустив; але ні, то падають краплі з листя. Чи не лягти й мені в ліжко? Може, не мучитиме ядуха. Вже не можу писати, дедалі частіше кидаю перо і відхиляюся на тверде бильце…
Якесь зміїне сичання, потім оглушливий гуркіт; небо розпанахала блискавка. Запала лиховісна тиша, а за нею на пагорках почали вибухати бомби – їх кидають виноградарі, щоб розійшлися хмари з градом або ж пролилися дощем. Ракети злітають з того боку, де тремтять, чекаючи страшного лиха, Барсак і Сотерн. Церква в Сен-Венсені видзвонює в усі дзвони, щоб відвернути град, – наче хтось співає на все горло, коли йому страшно. І раптом по черепиці щось затарабанило, мовби хто сипонув пригорщу камінців… Градини! Як і колись, я припав до вікна. Загрюкали віконниці в кімнатах. Ти гукнула чоловікові, що біг по подвір'ю:
– Великий град?
Той відповів:
– Та величенький. На щастя, падає впереміш із дощем.
Коридором пролопотіли босі ноги – якесь дитя злякалося. Я звично прикинув: "Сто тисяч франків збитків", – але не зрушив з місця. А колись ніщо б мене не втримало, я б вибіг з дому. Знайшли ж мене якось уночі серед виноградника: я стояв під градом у пантофлях, з погаслою свічкою в руці. Мене поривав туди глибокий інстинкт селянина, хотілося кинутись на землю, ніби я міг затулити своїм тілом виноградник, битий градом, Але цього вечора мені стало чуже все те, що в найглибшому значенні цього слова було моїм добром. Нарешті порвалися сіті. Не знаю як, не знаю, що визволило мене від них. Ізо, але пута мої поспадали, я кудись бреду. Яка сила тягне мене? Сліпа сила? Любов? Може, й любов.
Частина друга
XIІ
Париж, вулиця Бреа
Як це я надумався покласти у валізу цей зошит? Що мені тепер робити зі своєю нескінченою сповіддю? З близькими я порвав. Та, для якої я розкриваю тут усю свою душу, аж до самого дна, не повинна існувати більше для мене. Нащо ж мені ця морока? Та ось у чому річ: я несвідомо знаходив у цьому полегкість, розраду. А яке світло кидають на мене останні рядки, написані тієї горобиної ночі, коли падав град! Чи не охопив мене тоді шал? Ні, ні, не говорімо тут про шал. Не треба навіть згадувати цього слова. А то вони здатні ще повернути його проти мене, якщо ці сторінки потраплять їм до рук. Тепер ці записи уже не звернені ні до кого. Треба їх знищити, тільки-но мені погіршає… А може, я заповім їх моєму синові, я його ще не знаю, але зараз розшукую в Парижі. Коли я згадував про мою любовну пригоду 1909 року, мені кортіло признатися Ізі в його існуванні, і я замалим не сказав, що моя коханка втекла від мене до Парижа, щоб приховати свою вагітність.
Я здавався собі великодушним, бо перед війною щороку пересилав на матір та дитину шість тисяч франків, Мені зроду і на думку не спадало набавити цю суму. Отже, я сам і винен, що застав їх тут прибитими, приниженими, на важкій роботі.
Я оселився в сімейному пансіоні на вулиці Бреа, оскільки вони мешкали в цьому самому кварталі. Між шафою і ліжком мені ледве стає місця, щоб писати. А гуркіт! Раніше на Монмартрі було тихіше. Мені ввижається, що тепер сюди напустили божевільних, і ті ніколи не сплять. Моя рідня робила менше галасу, збившись у Калезі на ґанку тієї ночі, коли я на власні очі бачив, на власні вуха чув… Нащо це згадувати? Та хай би хоч душу розважити, зафіксувавши бодай ненадовго цей жорстокий спогад… А втім, навіщо мені нищити ці сторінки? Мій син, мій спадкоємець, має право все знати про свого батька. Цією сповіддю я хоч трошки спокутую власну вину перед ним, бо, відколи він народився, я цурався його.
Гай-гай! Досить мені було, двічі зустрітися з ним, і я вже мав про нього певну думку. Для такого, як він, моя писанина буде зовсім не цікавою. Що він може тут збагнути, цей жалюгідний прикажчик, цей бовдур, який тільки й знає ставити на коней?
Вночі, коли поїзд ішов із Бордо до Парижа, я намагався уявити собі, що він мені закидатиме, і заздалегідь готувався оборонятися. Як на нас впливають усі ці шаблонні повороти романів і театральних вистав! Я не мав сумніву, що в мого позашлюбного сина душа сповнена гіркоти й високих дум! Я наділяв його то суворим благородством Люка, то вродою Філі. Що завгодно уявляв, лише не те, що він може нагадувати мене. Невже є батьки, які тішаться, коли їм кажуть: "Ваш син схожий на вас!"?
Я виміряв ненависть до самого себе, побачивши перед собою свого двійника. Я любив Люка як рідного сина за те, що він анітрохи мене не нагадував. Робер, проте, де в чому різнився від мене: він, нездара, не витримав навіть найлегших іспитів. Після кількох марних спроб він махнув на науку рукою. Мати, жили з себе висотуючи, щоб вивести його в люди, почала зневажати його. Вона повсякчас його під'юджує, натякаючи на його провали; він хнюпиться, бо не може примиритися, що пропало стільки грошей. Ось у цьому він справжній син. Але те, що я збираюся його озолотити, передати йому цілу маєтність, ніяк йому в голові не вкладається. Йому бракує уяви. Такого багатства він не може осягнути і не вірить несподіваному диву. Щиро кажучи, і мати, і він сам боїться:
– Це ж незаконно… нас можуть посадити…
Ця пухлява бліда жінка з фарбованим білявим волоссям, ця карикатура на ту дівчину, яку я колись кохав, утупила в мене все ще гарні очі:
– Якби я зустріла вас на вулиці,– сказала вона, – то не впізнала б.
А я, хіба я впізнав би її? Я боявся, що вона має на мене серце, захоче помститися мені. Я боявся чого завгодно, тільки одного не чекав: цієї понурої байдужості. Вона зчерствіла, отупіла од восьмигодинного клацання на машинці і боїться скандалів. Ця жінка ще зберегла хворобливий страх перед правосуддям, з яким мала сутички в минулому. Але ж я розтлумачив їй свій намір: Робер візьме в якомусь банку сейф на своє ім'я, я перенесу туди свої статки. Він дасть мені доручення на право відчиняти сейф і зобов'яжеться не торкатися цього сейфа до дня моєї смерті. Звичайно, я вимагатиму, щоб він підписав заяву, де визнав, що все у сейфі належить мені. Не можу я віддаватися в його руки, я зовсім його не знаю. Мати й син заперечують – мовляв, після моєї смерті знайдуть цей документ. Ці ідіоти нещасні не хочуть покластися на мене.
Я спробував пояснити їм, що можна в усьому довіритися сільському адвокатові Буррю, він мені зобов'язаний, і я веду з ним справи уже сорок років. У нього зберігається пакет з паперами, на якому я написав: "Спалити в день моєї смерті". І я певен: він його спалить. Я поклав туди і Роберову заяву. Я цілком певен, що Буррю все спалить, до того ж у ньому, цьому пакеті, лежать папери, які йому вигідно знищити.
Проте Робер та його мати бояться, що після моєї смерті Буррю нічого не спалить і візьметься їх шантажувати. Я й про це подумав; що ж, тоді я передам їм до рук таке, від чого Буррю миттю опиниться на каторзі, якщо писне хоч слово. Роберову заяву Буррю має спалити в них на очах, і лише тоді вони повернуть йому зброю, яку я їм дам. Чого їм іще треба?
Але вони нічого не можуть зрозуміти, ця дурепа і цей бевзь, вперлися і торочать своє. Я їм підношу мільйони, а вони замість упасти навколішки, як я гадав, сперечаються, розводяться… Нехай і справді є якийсь ризик! Справа варта заходу! Так ні, вони не хочуть підписувати документ:
– А як нам подавати декларацію для прибуткового податку? Тут усе не так просто! Ми ще матимем халепу…
Ох і ненавиджу я свою рідню, коли ще не витурив цих двох дурнів і не хряснув у них перед носом дверима! Вони бояться моєї рідні:
– Та вони почують, де собака заритий… і потягнуть нас до суду…
Робер і його мати гадають, що мої кревні вже попередили поліцію і що за мною стежать. Тому вони згоджуються сходитися зі мною лише вночі чи на околиці міста. Та хіба мені з моїм здоров'ям можна не спати ночами і цілі дні роз'їжджати на таксомоторі! Навряд чи мої щось мають на підозрі: я не вперше мандрую сам, і звідки їм знати, що недавно вночі в Калезі я, невидимий для них, був на їхній військовій раді? Принаймні вони ще не вистежили мене. І ніщо не завадить мені цього разу домогтися свого. А від того дня, як Робер пристане на мою пропозицію, я спатиму спокійно. Він боягуз, а тому сидітиме й не рипнеться.
Сьогодні ввечері, тринадцятого липня, грає оркестр просто неба, на вулиці Бреа кружляють пари. О мирний Калез! Згадую останню ніч перед від'їздом: незважаючи на лікареву заборону, я випив таблетку вероналу і міцно заснув. Нараз щось мене вирвало зі сну, я глянув на годинник. Була перша ночі. Мене злякав гомін – вікно я залишив відчиненим. Дослухаюся – і на подвір'ї, і в вітальні тиша. Я рушаю до туалетної кімнати, вона виходить вікном на північ, до ґанку. Саме тут незвично пізньої пори й зібралася сімейка. Вночі їм не було кого боятися: вони самі, на цей бік виходять лише вікна туалетних кімнат та коридору.
Ніч була тепла й тиха.
