Гадючник - Моріак Франсуа
Я кивнув головою.
Коли вони пішли, черниця допомогла мені підвестися; я скупався, одягнувся, випив чашку бульйону. Я не бажав вести битву в образі хворого діда, якого супротивник милує з жалю і бере під свою ласку.
Коли мої діти повернулися, перед ними була інша людина, яка вже не будила до себе жалощів. Я прийняв ліки, що полегшують приступи, і сидів у кріслі випростаний; я завжди почуваю себе ліпше, коли не лежу.
Юбер переодягся у візитку, а Женев'єва загорнулася в старий материн халат.
– Я нічого не маю чорного, нічого надіти…
Обоє сіли проти мене, сказали співчутливі слова для годиться.
– Я багато передумав… – почав Юбер.
Він дбайливо підготував свою промову. Говорив так пишно, ніби виступав на зборах акціонерів, зважуючи кожне слово і старанно уникаючи всього, що могло викликати сутичку:
– Сидячи біля узголів'я матері, я все думав, зазирав у своє сумління, спробував змінити свій погляд на наші чвари і поставити себе на твоє місце. Ми бачили в тобі батька, якого переслідує невідчепна думка позбавити своїх дітей спадщини, і в моїх очах це робило наше поводження законним чи принаймні вибачливим. Але ми дали тобі моральну перевагу над нами своєю нещадною боротьбою і своєю…
Він затнувся, добираючи слово, і я стиха підказав:
– Своєю підлою змовою.
Навіть вилиці в нього зашарілися. Женев'єва скипіла:
– Чому ж "підлою"? Ти куди дужчий за нас…
– Годі-бо! Тяжко хворий дід проти цілої зграї молодих вовків…
– Тяжко хворий дід, – відказав Юбер, – у такій родині, як наша, має багато привілеїв: він не виходить із своєї кімнати, а проте завжди насторожі, стежить за всіма, узнає звички кожного члена сім'ї і з усього здобуває користь для себе. На дозвіллі, не кваплячись, обмірковує самотою страшні удари і готується здійснити свої наміри. Він усе знає про інших, вони ж нічого про нього не знають. Йому відоме місце, де краще підслуховувати чужі розмови. (Я не міг утриматися від посмішки, тоді й Юбер посміхнувся). Авжеж, – провадив він, – у своїй родині люди завжди поводяться необачно. Сперечаючись, підвищують голос, розмовляють голосно і навіть кричать, самі того не помічаючи. Ми надто покладались на грубі стіни нашого дому, забуваючи, що мостовини в ньому все-таки тонкі. Та й вікна часто бувають розчинені.
Ці натяки трохи послабили напружену розмову. Юбер перший вернувся знов до серйозного тону:
– Я припускаю, ти зміг вважати нас винними перед тобою. Правда, я вже казав, мені легко послатися на своє право на самооборону, але не варто сперечатися, підливати масла в огонь. І я не шукатиму, хто був призвідцем сумної цієї війни. Я навіть згоден стати на захист винного. Але ти повинен зрозуміти… – Він підвівся, протер скельця окулярів. Очі його кліпали, обличчя було вимучене, щоки позападали. – Ти повинен зрозуміти, що я боровся в ім'я честі нашої сім'ї й майбутнього своїх дітей. Ти не можеш собі уявити наше становище. Ти людина минулого сторіччя, ти жив у казкову добу, коли обачна людина могла робити ставку на надійні цінності. Я, звісно, розумію, ти завжди бував на висоті: ти, скажімо, раніше за всіх бачив близьку бурю і встигав вчасно реалізувати цінні папери… Але ти виявляв таку прозірливість лише тому, що перестав вести діла, треба прямо сказати, перестав вести всякі діла! Ти міг спокійно обдумувати ситуацію, все обміркувати й робити, як тобі заманеться, ти був сам собі пан, не те що я, зв'язаний кругом… Удар був надто несподіваний… Ніхто не встиг дати собі раду… Уперше трапилося, що затріщало все гілля разом. Нема за що вхопитися, нема на що спертися…
З якою тривогою він повторював: "Нема за що… нема на що…" Як далеко він зайшов? Скільки заборгував? Може, він уже йде на дно і борсається, намагаючись випливти? Злякавшись, що забагато сказав, він опанував себе і почав виголошувати прийняті в таких випадках загальники: повоєнний стрімкий розвиток техніки, перевиробництво, криза споживання… Мене не обходило, що саме він каже, але я пильно придивлявся до нього і бачив, що він сповнений неспокою. І саме в ці хвилини я зауважив, що ненависть моя вмерла, минулося бажання мститися. Може, все це вмерло вже давно. Я сам розпалював свою лють, ятрив свої виразки. Але навіщо ж спростовувати очевидність? Дивлячись на свого сина, я спізнав складне почуття, де переважала цікавість. Одне моє слово – і в душі цього нещасного не залишилося б і сліду від турботи, жорстокої муки й жаху… і як це все здавалося мені дивним! Подумки я бачив перед собою своє багатство, багатство, в якому, як мені гадалося ще зовсім недавно, полягало все моє життя; багатство, яке я марно намагався подарувати, збутися, але яким навіть не міг вільно розпоряджатися! А тепер я вже не відчував ніякого потягу до цього багатства, більше того, воно перестало мене цікавити і ніби зовсім мене не обходило. Юбер, замовкнувши, пильно придивлявся до мене крізь окуляри. "Що там ще батько затіває? Який удар готується нам завдати?" Губи його вже кривилися в болісній гримасі, він одкинувся назад і звів руку, як дитина, налякана близькою прочуханкою. Він боязко промовив:
– Я прохаю тільки про одне: поможи мені стати на ноги. На додачу до того, що мені дістанеться від мами, я не потребую, – він завагався, боячись назвати суму, – я не потребую більше, ніж один мільйон. А як стану на ноги, то далі все піде гладесенько-рівнесенько, тоді я сам дам собі раду… А втім, вирішуй, тобі видніше. Я зобов'язуюся шанувати твою волю…
Він ковтнув слину; нишком позирав на мене, але моє обличчя було непроникне.
– А як у тебе, дочко? – спитав я, обертаючись до Женев'єви. – В тебе, певне, все гаразд. Твій чоловік обачний…
Женев'єву завжди сердило, коли хто хвалив її чоловіка. Вона обурено заявила, що їхній фірмі настав кінець. Альфред уже два роки не купує рому: мабуть, гадає, що зараз найкраще сидіти тихо. Вони, звісно, на прожиток мають, але ось Філі погрожує кинути дружину і таки кине, тільки-но довідається, що тесть збіднів. Я пробурмотів:
– Ото нещастя!
Женев'єва одразу зацокотіла:
– Ну, звичайно, він негідь, ми це знаємо, і Жаніна знає. Але як він її кине, вона помре. Так, так, помре. Тобі цього не збагнути, тату. Ти в цьому нічого не тямиш. Жаніна знає про свого Філі все, куди більше, ніж нам відомо. Вона часто мені казала, що він просто найпослідущий мерзотник. Та однаково, як він її кине, вона помре. Це тобі здається безглуздям. Такі почуття для тебе не існують. Але при твоєму величезному розумі ти можеш збагнути навіть те, що тобі й самому геть чуже.
– Ти втомлюєш тата, Женев'єво.
Юбер думав, що його незграбна сестра "все зіпсує" та ще даремно зачіпає мою гордість. Він, мабуть, помітив, як на моє обличчя набігла туга, але не знав, що саме засмутило мене. Де вже йому знати, що Женев'єва роз'ятрила мою рану, необережно полізла до неї пальцями. Я зітхнув:
– Щасливець Філі!
Син і дочка здивовано перезирнулися. Вони цілком щиро вважали, що я несповна розуму, і любесенько запроторили б мене до дурдому.
– Та він негідник, – буркнув Юбер. – А ми у нього в руках.
– Твій тесть до нього поблажливіший, ніж ти, – сказав я. – Альфред часто казав, що Філі не такий уже й поганий, як про нього думають, "він просто вітрогон".
Женев'єва спалахнула:
– Він і Альфреда за собою тягне! Зять розбестив тестя, в місті це всім відомо: їх здибали разом з дівками… Яка ганьба! Ось такі прикрощі й добили маму…
Женев'єва втерла хусточкою очі. Юбер подумав, що я хочу відвернути їхню увагу від головного.
– Та хіба про це зараз ідеться, Женев'єво? – роздратовано сказав він. – Можна подумати, що на всьому світі є лише ти та твої діти.
Розлючена Женев'єва відрубала, що невідомо ще, хто з них більший егоїст, і додала:
– Звісно, кожен передусім думає про свою дитину. Я завжди все ладна зробити для Жаніни і пишаюся з цього. Як мати, я все, все робила для неї. Я б заради неї в огонь кинулася…
Брат перебив її й ущипливим тоном – пізнаю свою кровинку – заявив, що вона "не лише сама кинулася б, але й інших ладна туди вкинути".
Як мене колись потішила б їхня сварка! Я радів би з тих сутичок, бачачи в них зародок нещадної гризні за рештки спадщини, яких мені не вдасться їх позбавити. Але тепер мені гидко, та й нудно слухати їх. Треба раз і назавжди розв'язати це питання з грішми! Хай дадуть мені померти спокійно!
– Як дивно, діти, – сказав я, – дивно, що я зрештою зроблю саме те, що здавалося мені найбільшим шаленством…
Oro! Сварка одразу вщухла. Обоє втупилися в мене гострим недовірливим поглядом. Вони чекали, вони нашорошилися.
– Бо ж я завжди казав собі: не забувай, що сталося з одним старим нашим орендарем. Він усе віддав дітям, а вони, обібравши батька за життя, покинули його здихати з голоду… А то ще так буває: агонія триває задовго, то діти покладуть подушки і придушать…
– Тату, благаємо тебе…
В їхньому голосі чувся щирий жах. Я одразу заговорив іншим тоном:
– Ти, Юбере, матимеш багато клопоту з поділом спадщини. В мене рахунки в кількох банках – і тут, і в Парижі, і за кордоном. Та ще нерухомість, маєтки…
На кожне моє слово в них кругліли очі, обоє не хотіли вірити. Я завважив, що тонка Юберова рука то широко розтулювалася, то стискалася в кулак.
– І хай з усім цим буде покінчено тепер же, ще до моєї смерті, разом із поділом спадщини від матері. За собою я залишаю на довічне користування Калез: дім і парк, його утримання й ремонт вашим коштом. Про виноградники я більше й чути не хочу. Платитимете мені через нотаріуса щомісячну ренту, залишиться тільки визначити її розміри… Подай-но мені гаманця, так… у лівій кишені піджака. – Юбер тремтячою рукою простяг гаманець. Я дістав конверта. – Тут ти знайдеш дані про мої статки. Можеш його віднести до пана Аркама. Та ні, краще зателефонуй йому, попрохай прийти, я сам передам йому пакет і підтверджу при тобі йому свою волю.
Юбер узяв конверта і тужно спитав: Ти не глузуєш із нас? Ні?
– Іди зателефонуй нотаріусу: сам побачиш, глузую я чи ні…
Він подався до дверей і раптом схаменувся.
– Ні,– сказав він, – сьогодні незручно… Треба почекати хоча б тиждень.
Він провів рукою по очах; звичайно, йому було соромно, він хотів примусити себе думати про матір. Конверт він крутив у руках.
– Ну, гаразд, – провадив я, – відкрий його і прочитай, я тобі дозволяю.
Він квапливо підійшов до вікна, зірвав печатку.
